Територіальні громади Чернівецької області

  • вхід на портал
  • реєстрація

Товтри (Заставнівський район)

Історія

ПІБ Фото Роки життя Дільність
Ходоровський Георгій Іванович   1938р Надзвичайний і Повноважений посол, професор Буковинської медичної академії, поет.Георгій Іванович Ходоровський (народився 28.08.1938 р.) – за фахом лікар, доктор медичних наук, професор кафедри нормальної фізіології Буковинської державної медичної академії. З 1990 по 1994 рік був депутатом Верховної Ради України, працював головою постійної Комісії « У справах жінок, охорони материнства, дитинства і сім’ї». З лютого 1993 року по листопад 1998 року перебував на дипломатичній роботі Надзвичайним і Повноважним Послом України в Індії, автор більше 200 опублікованих праць та 3 запатентованих винаходів. Захоплення Георгія Івановича – поезія, голос його щирої душі. У 1996 році побачили світ дві збірки поезій Г. Ходоровського – «Чарівна калина» та «Мальви і чорнобривці». Його любов - ненька Україна. Його захоплення - поезії Лесі Українки і Шевченка. Його професія - лікар. Він вірить у правду і совість людську. Але куди б Ходоровського не заносили життєві дороги, вони завжди повертали його у село Товтри: до дідової груші, до рідної вулиці, до маленького дзюркотливого потічка під горою, до того, що зігріває його серце і душу.
Вовчук Роман Пилипович   1938-1987 рр заслужений працівник культури України СПОГАД ПРО ДРУГА І КОЛЕГУ Минає 25 років, як перестало битися серце талановитого організатора культурно-масової роботи на селі, заслуженого працівника культури України — Романа Пилиповича Вовчука. Р.Вовчук народився в с.Більче-Золоте Тернопільської області. Там минуло його дитинство, шкільні роки, а коли вже був юнаком, то навчався в Чернівецькому культурно-освітньому технікумі на режисерському відділі. Знаю Романа з перших днів, коли він приїхав до нас у село. Він тоді був ще юним, а його вже направили завідувати сільським Будинком культури. Ми познайомились, зайшли до клубу, заспівали пісню. І відтоді пісня здружила нас і не розлучала багато років. Роман Пилипович порекомендував і мені вчитися в культосвітньому технікумі, а після навчання в Чернівцях я мав щастя 12 років працювати пліч-о-пліч з цією людиною. Пригадую десятки масових заходів, які ми провели з Романом, десятки важливих концертів. У нього часто народжувались блискучі ідеї та задуми, які він постійно втілював у культурно-освітній роботі, віддаючи їй увесь свій талант й організаторські здібності. Бувало, захопимось складанням пісенного репертуару для агітбригади і, непомітно для себе, працюємо до другої години ночі. Виходимо з Будинку культури, село уже спить, а ми одухотворені своєю працею: у нас є новий сценарій! Наступного дня Роман дає цьому сценарію музичне дихання і ось результат: ми здобуваємо перше місце на обласному огляді агіткультбригад. У своєму репертуарі ми мали власні пісні, бо Роман Пилипович писав музику на мої вірші. У Києві, на республіканській нараді працівників культури, де виступали товтрівські аматори, були записані «Пісня про Товтри», «Пісня про товтрівських дівчат», «Товтрівські коломийки», які в 70-тих роках минулого століття кілька разів звучали по тодішньому республіканському радіо. У 1970 році товтрівський чоловічий хор піднявся на першу сходинку своєї слави, ставши лауреатом республіканського фестивалю, а в 1972 році товтрівським аматорам було присвоєне почесне звання — народний самодіяльний хор. Потім був виступ у Москві на Всесоюзній виставці народного господарства. Це було в 1976 році. З Москви ми привезли диплом і золоту медаль Всесоюзної виставки. Але це ще не був пік слави товтрівського чоловічого хору. Вершина слави чекала на нас в 1975-1977 роках, коли в країні відбувся Перший Всесоюзний фестиваль самодіяльної художньої творчості. Тоді ми одержали диплом І ступеня і золоту медаль лауреата Всесоюзного фестивалю. У 1970 році сім’я Вовчуків також стала лауреатом республіканського фестивалю і удостоїлась честі виступати в заключному концерті кращих колективів України, який відбувся в Київському палаці з’їздів. Пам’ятаю, яке то піднесення було в людей, душевний злет, коли по прямій трансляції з Палацу з’їздів, сім’я Вовчуків— Роман Пилипович, Ганасія Семенівна, та їх, тоді ще неповнолітні діти, — Галя, Юрась і Славко, заспівали пісню Василя Симоненка «Синові». Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу, Вирушать з тобою приспані тривоги. Будуть за тобою завше мандрувати Очі материнські і білява хата. Можна вибрать друга і по духу брата, Та не можна рідну матір вибирати. Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину. Вагомих успіхів у культурно-освітній роботі на селі було досягнуто завдяки тому, що товтрівчани завжди були закохані в пісню. Вони зуміли зберегти давні звичаї та обряди, пісенні традиції своїх батьків і дідів, і ці чудові традиції передаються уже новому поколінню. І це нове творче покоління сьогодні захищає честь нашого села. Це означає, що пісня у Товтрах жила, живе і буде жити. І буде жити пам’ять про Романа Пилиповича Вовчука— людину з пісенною душею, котра вклала велику частку своєї праці у культурний розвиток нашого села. Дмитро БУГАЙЧУК, житель с. Товтри
Бугайчук Дмиро Миколайович.   1933р поет, автор і виконавець пісень, сценарист і режисер багатьох сільських свят, етнограф і фольклорист, активний діяч. Дмитро Миколайович Бугайчук — буковинський поет, збирач фольк-лору, позаштатний журналіст. Народився в селі Товтри. У рідному селі був художнім керівником будинку культури, сільським старостою, де-путатом місцевої ради. Він зібрав 215 українських народних пісень, 50 з яких записав на плівку з М. Зінчуком. Написав близько 40 статей, брав участь у конференціях, конкурсах, фестивалях. Автора знають і поважають в селі та районі. Крім цього, світ побачили дві збірки по-езій. Перша — «Про те, що серцю найдорожче». Вже із самої назви можна передбачити, що в книзі йтиметься про священні людські почуття. Збірка складається з трьох частин: «В серці розквітла любов», «Бачу очі Ваші...», «Про те, що серцю найдорожче». У першій частині поет прагне показати справжнє кохання, яке пережив у юності. Це поезії пе-реважно 50-60-х років, з яких починався творчий шлях молодого митця, позначені юнацькою тривогою, піклуванням про кохану, мріями про щастя. Другу частину книжки автор присвячує «рідним, друзям і знайо-мим». У ній присутні спогади про батьків, братів і сестер, товаришів. У третій — Дмитро Бугайчук оспівує красу Батьківщини, рідних Товтрів, велич української природи. Одним з провідних мотивів, що пронизує збірку, є любов. З одного боку — ніжне кохання до дівчини, з іншого — любов до рідних, до України, до прекрасного. Кохання поета щасливе. Воно розгортається то під повільні рухи вальсу, то коли розквітає весна, то в саду в місяч-ні, зоряні ночі: «Яке тут повітря! — легко дихати», — стверджує лірич-ний герой. У такі хвилини природа оживає, квіти вчаться говорити. Любов у поезіях набирає різних кольорів. Вона буває солодкою і тенді-тною, як яблуневий цвіт, або чистою, як буйний білий цвіт вишень, чи ніжною, як проліски, які герой дарує милій. І, нарешті, палка і пристра-сна любов, яку символізують червоні троянди — єдині свідки зустрічі двох люблячих сердець. І немає в цьому барвистому букеті місця лише чорному кольору — такими світлими є почуття ліричного героя. Заслуговує на увагу вірш «Зустріч у горах». Юнак покохав дівчину і згадує її під ледь чутне падіння листя. Він порівнює горянку з черво-ною квіткою, що красується серед карпатської природи. Прихід осені відбиває стан героя, який нібито боїться бути покинутим, непотрібним, наче листя, яке несе бурхливий Черемош. Але автор прагне підкресли-ти, що такій дівчині до пари буде лише відважний, завзятий юнак. Саме таким є ліричний герой. Він не здається, вирішує признатися у своїх почуттях, він готовий ризикувати: «Я піду у гори, лісорубом стану, Або Черемошем поведу плоти. Ти чекай на мене, дівчино кохана, Я до тебе мушу назавжди прийти». Герой не терпітиме зради, вважає, що справжнє кохання повинно бу-ти щирим, вірним; заради коханої він готовий подолати «страх, і біль, і голод», пройти «крізь бурю, спеку, холод» («Прийди таким, моє кохан-ня...»). Яскраво вимальовує автор і образ милої. Це — вродлива українська дівчина — «чорнобрива, струнка, молода», ніжна; вона, наче білий птах, наче весняна вода, «ясна зірниця». У диптиху «Незабутнє» поет показав невіддільність людських почут-тів від стану природи, яка змінюється, як життя: Вчора випав дощик І гори, і доли В святковій обнові Радіють весні. У вінку зеленім Луг, і ліс, і поле. Там чути пташині Трелі чарівні. Незважаючи на незгоди, ліричний герой не втрачає віри в позитивні зміни, залишаються світлі спогади про минулі весни. І завжди поруч знайдеться хтось близький: Хіба можна зараз бути одиноким, коли кругом тебе розквітла весна?.. Образ матері постає з поезій «Матері», «Ти в армію, мамо, мене про-воджала», «Букет для мами». Це Мати-Берегиня, що асоціюється з Укра-їною, вона одна. Матір — найбільша підтримка для сина, її заповіт — любити і захищати Батьківщину — святий. Автор показує свою безмеж-ну, віддану любов до неї, дарує їй троянди, але дає читачеві зрозуміти, що земна краса квітки ніколи не зрівняється з духовною красою мами. Ти — квітка, що землю собою зросила, Ти — синього неба ясна далечінь. Ти — білих хмаринок легесенькі крила, Ти — любого краю мого широчінь. І ще багато-багато порівнянь не шкодує герой, щоб показати, яка до-рога мати для нас, і наш обов'язок — берегти її, допомагати, цінувати. Любов до родини знаходить свій вияв у віршах «Слово про наших ба-тьків», «Братам», «Сестрам в Молдавію». Автор шле їм вітання, бажає щастя, добра; згадує дитинство, світлі миті життя. Свій життєвий до-свід і норми моралі він передає юній доньці у формі побажань-настанов: поважати батьків, не забувати рідної хати, берегти рідну зем-лю. У творчості Д. Бугайчука розвивається і тема дружби. Найближчі друзі — це батько й мати, брати і сестри, але не меншу роль у людсько-му житті відіграють і товариші, до яких часто лине душа. З ними ми ді-лимо радість і біду, переживаємо важкі ситуації. Поет згадує приятеля Василя, з яким ходив на вечорниці, служив у армії. Не обминає поет і темної сторінки українського народу - війни. В «Листі татові на фронт» хлопчик розповідає про важкі будні, працю се-лян, коли годувальник на фронті, і все доводиться робити дітям і дру-жині. Але єдине, чого прагне сім'я, — щоб батько повернувся живим додому. Автор акцентує увагу на страшному злочині радянської влади — голоді 1947 року. Одна з поезій присвячена «невідомій дівчинці Лю-бі», що померла з голоду. В образі дівчинки ми бачимо безліч інших безневинно загиблих людей: Був тиф і голод, І війни руїни, Так вмирали діти, Цвіт твій, Україно! Оспівує Дмитро Бугайчук і село Товтри, в якому народився і живе. В ньому є багато веселих, вродливих дівчат, які люблять працю, батьків й отчий дім: Завершує збірку вірш «Я вважаю себе щасливим», в якому відбита біографія автора. Він розуміє, що життя не завжди всіяне квітами, що є біди і смуток, але найголовніше — залишатися Людиною, бути чесним і совісним. Другу збірку «Слово про Україну» поет присвячує 18-й річниці неза-лежності України, передмову до якої написав В.Михайловський. Не за-був Д. Бугайчук і підбадьорити український народ, зміцнити їхню віру в краще майбутнє. Тема Батьківщини — центральна в збірці. На початку розміщена «Молитва за Україну», вражає в ній глибока любов автора до України, намагання захистити її від бід і напастей, глибока релігій-ність. Автор прославляє бійців, які відвоювали Україну, людей, що бо-ролись за її незалежність — це обов'язок кожного українця. Поет гото-вий трудитися «для блага свого народу», «творити майбуття». Про те, що люди свідомі цього, свідчить розмова сина з батьком, у ході якої хлопчик розуміє: наша земля — найкрасивіша, це найдорожче, що в нас є; батько порівнює її з дівчиною у віночку. Описує автор і нинішню ситуацію в країні, коли людям не вистачає чесно зароблених грошей на прожиття. Натомість, у нас є «промовисті» депутати, які «обіцяють земний рай», єхидно посміхаючись при цьому. Така несправедливість обурює людей, які все життя тяжко працювали, а зараз ледве зводять кінці з кінцями. Поет закликає депутатів до згоди, адже їхня поведінка не тільки не відповідає рівню освіченості, а й ро-бить з держави посміховисько; тож варто їм задуматись, яку довіру ви-явили до них люди, сподіваючись на справжню турботу про народ: Не піаритись вам треба, Не мітингувати, А для рідної держави Чесно працювати. Висміює і Компартію на чолі з Симоненком і їхню програму, прово-дячи паралель з минулим, згадує зло, яке вчиняли колись комуністи. Звертається Д. Бугайчук до української молоді із закликом любити нашу країну, шанувати і вивчати її історію, відновлювати традиції предків: примножте, хлопці, ту величаву козацьку мужність, козацьку славу! Во-ни відважно край захищали, В запеклих боях — життя віддали... («До українських хлопців»). Написав автор і кілька пісень про Україну, в яких закликає стати «за волю й права», відродити державу з руїн, вста-ти з колін («Моя Україна», «Пісня борців за волю України»); епіграфом до останньої стали слова про єдність українців з вірша «Не знають...» нашого земляка Івана Бажанського — славного буковинського педагога, письменника, просвітителя. Поезії Дмитра Бугайчука ритмічні, написані невеликим віршовим розміром. Саме тому багато з них стали піснями — про кохання, про матір, про весну, про Товтри. Цікавими є товтрівські коломийки. Автор передмови до першої збірки В. Джуран називає Дмитра Бугай-чука «веенолюбом із товтрівської «Татарки». Справді, оптимізму поета можна щиро позаздрити, він завжди знайде радісне і хороше, навіть в найскрутнішу хвилину, і вміло одягне в пишне вбрання поезії. Тож по-бажаємо йому творчої наснаги і багато літ життя!
Січковський Георгій Євгенович   1924-1998 рр Заслужений артист України, соліст Буковинського ансамблю пісні і танцю.У Товтрах жили самовіддані мистецтву люди, народні просвітителі, які ще за Австрійської імперії популяризували на селі українську пісню. Це такі як Василь Ферлієвич, Микола Драчинський, Теофій Драчинський, Єусебій Андрійчук. До цього списку слід добавити прізвище Юрія Євгеновича Січковського (1924 -1998 рр.) - провідного соліста Буковинського ансамблю пісні й танцю, заслуженого артиста України. Колишній керівник танцювальної групи ансамблю Дарій Ластівка розповідав, що Юрій Січковський прийшов у ансамбль молодим хлопцем і відразу запропонував для виконання кілька товтрівських народних пісень і після музичної обробки Юрій Євгенович виконував їх з ансамблем у Канаді, Австралії та Новій Зеландії, багатьох країнах Європи. Люди захоплювалися дуже низьким, чарівним басом Юрія Січковського і ніхто не здогадувався, що ця людина пронесла по світу, як факел, народні пісні зі свого рідного села Товтри. Юрій Січковський часто навідувався з ансамблем у рідне село і тоді неодмінно звучали в його репертуарі народні пісні з Товтрів, такі як "Твоя мама говорила, моя мама чула" та "З того кута та на той кут далеко ходити" в супроводі Буковинського ансамблю. Юрій Січковський підтримував добрі стосунки з Товтрівським чоловічим народним хором, був наставником і порадником сільських аматорів. На 30-річний ювілей Товтрівського народного хору Юрій Січковський був гостем і разом з ним виконав пісню "Взяв би я бандуру".
Драчинський Теофіл   1862-1937 рр священник, просвітитель, культурний діяч
Ферлієвич Василь Іванович   1783-1851 рр священник, громадський діяч, один з перших письменників Буковини.На першу половину ХІХ століття припадає діяльність одного з перших письменників Буковини й, зокрема, Заставнівщини, священика, автора першої руської друкованої книги у краї Василя Ферлієвича. Народився Василь Ферлієвич 1 лютого 1783 року в с. Меліщівці, біля Сучави, в родині Івана та Євдокії Ферліїв. Предки потрапили на Буковину з Галичини внаслідок гонінь на послідовників православної віри. В дитинстві Василь відвідував школу в Сучаві. Там змінив своє прізвище з Ферлія на Ферлієвич. У 12 років вступив до клерикальної школи у Чернівцях. Під час навчання одружився з донькою товтрівського пароха Дмитра Олексійовича Воробка. З 1804 року до останніх днів життя займає посаду пароха у с. Товтри Заставнівського району. Був працелюбний, як справжній духовний пастир всюди захищав своїх парафіян. Тут же, у Товтрах, написав першу друковану книгу на Буковині "Пісні, псалми, или стихи со термологімськими нотами", яку видав тисячним тиражем. 1849 року в Чернівцях В. Ферлієвич на власні гроші безкоштовно розповсюдив її межи людьми. У вільний час В. Ферлієвич займався малярством, а також ковальством, різьбярством, стельмахарством, килимарством, малярством. Був прекрасним господарем. Вів тверезий спосіб життя і пропагував його серед своєї пастви. Зафіксовано випадки, коли в селах Заставнівського району в ті роки споруджувалися своєрідні кам'яні пам'ятні хрести з написами: "Побороли панство - поборем і пияцтво." До цієї справи приєднувалися і жіночі громади. Помер Василь Ферлієвич 1851 року. Похований на старому цвинтарі у Товтрах. Господь продовжив рід Василя Ферлієвича аж до нашого часу. Часто згадує Дмитро Євгенович Ферлієвич про свого батька - Євгена Тартенійовича, що був надзвичайно трудолюбивою людиною. Працював на полі і майстрував у своїй столярні, займався мулярством і бляхарством, дуже любив читати книжки, які зрідка потрапляли йому в руки. Це був праправнук Василя Ферлієвича. Дмитро Євгенович молодим юнаком пішов на війну 1941 р., де своєю хоробрістю і мудрим розумом здобув нагороду - орден "Слави" III ступеня та інші. Повернувшись з фронту, Дмитро іде працювати у колгосп "Перемога" обліковцем, звідки його направляють учитися на бухгалтера. Він на "відмінно" закінчує в 1955 р. Міжрічинську школу бухгалтерів і працює у колгоспі головним бухгалтером до 1970 року. Дочекався дідусь і онуків. Василь Ферлієвич закінчив школу з золотою медаллю, а згодом Чернівецький фінансово-юридичний інститут з червоним дипломом. Нині працює у Приватбанку м. Чернівці. Ольга любить писати вірші, як і її колишній кілька разів прадідусь Василь Ферлієвич. Марина Ферлієвича-Вигнан навчається у Чернівецькому Національному університеті на педагогічному факультеті.