Територіальні громади Чернівецької області

  • вхід на портал
  • реєстрація
  • SiteHeart

Заставнівський район

Новини району ( Добро. Благодійність. Милосердя. )

07.09.2016 16:59

Повернулися зі Сходу
Повернулися зі Сходу Журналіст Заставнівської обласної газети «Голос краю», депутат Че-рнівецької обласної ради, голова Заставнівської районної організації ВТ «Просвіта» Світлана Тарасівна Масловська повернулася із зони АТО, її враження від поїздки — у газетній публікації. ФОТОРЕПОРТАЖ ЗІ СХОДУ УКРАЇНИ НОВА КРАЇНА КУЄТЬСЯ В ОКОПАХ І У МІЗКАХ КОЖНОГО З НАС або Про те, яким побачили свято Незалежності України на її Сході журналісти «Голосу краю» С.МАСЛОВСЬКА, М.СЯБРОВ, В.ЛАШТА (фото) Ми — стіна! Ми стали стіною. Нас не проб’єш, не пройдеш, не проскочиш, Кожен із нас готовий до бою І кожен знає чого він хоче… Це не прості слова поета. Скоріш негласне гасло чи не кожного бій-ця, з яким вдалося зустрітися і поспілкуватися у день Незалежності України там, де живуть і воюють водночас як одна сім’я, де свято, як і будень, аж ніяк не з феєрверками, а з обстрілами важкої артилерії та періодичними провокаціями, до яких, здається, неможливо звикнути. Але то нам так здається — далеким від реалій «зони» та необстріляним, а на війні все по-іншому… Тож їдемо туди. У переддень Незалежності, звісно, не з порожніми руками. Веземо гостинці, які приготувала «За-ставнівська волонтерська сотня» для наших воїнів. Так сталося, що завчасна домовленість з водіями, які мали їхати з волонтерською допо-могою на Схід, за день до відправки зірвалася. Тому проблему доводи-лося вирішувати чи не в останню мить. Майже одразу відгукнулася по-сприяти Руслана Лук’янчук. Цій тендітній жінці, як нікому іншому, болить війна, адже чоловік Василь та син Станіслав зараз у самому її пеклі… Отож не зовсім новий, але ще на ходу бусик цієї сім’ї (водії Ярослав Гривул, Віктор Павук, Валентин Спіжавко), вантаж якого су-проводжували Віктор Лашта та співак-бард Юрій Олесь, відправився у Донецькому напрямку. З другою автівкою було трохи складніше, але вже увечері 23 серпня, дякуючи колезі по депутатському корпусу Володимиру Кулішу, машину знайшли, яку швидко завантажили смаколиками і водії Вадим Новик (м.Чернівці) та Андрій Головко (Новоселицький район), а також волон-тери Віталій Петришак, Михайло Сябров та автор цієї публікації виру-шили у бік Луганська. Київ зустрів нас рясним дощем. Але і за гарної погоди ми б точно не зупинилися, щоби подивитися на святковий парад. Часу обмаль, ду-малося, хоч б за дня до місця призначення прибути. «ТУТ БУВ РУСЬКИЙ МІР», ЯКОМУ ВЖЕ НЕМАЄ ВОРОТТЯ… У тому, що Україна продемонструвала нечуваний сплеск патріотиз-му після Революції Гідності, вже нікого переконувати не потрібно. У містах і селах, якими проїжджали, ми бачили українські прапори не тільки на державних установах, але й на балконах та у вікнах будинків. У Харкові ледь не заблукали, оскільки свято Незалежності розгорнули чи не через усе місто. Та найбільше вразив в’їзд до Слов’янська з вели-ким лозунгом «Україна понад усе! Слава Україні», прикрашений чер-воно-чорним рушниковим орнаментом зі зворушливим закликом «Боже, бережи Україну». Тож разом із тарифою Донецька область, а згодом і Луганська очікували побачити зруйновані будинки і згарища — сліди боїв, але їх не було. Слов’янськ насправді не постраждав. Натомість у поле зору потрапили діти та дорослі у вишиванках і машини з прапор-цями на даху. Але на тлі, хоч і українських, але надто убогих терито-рій, ця картина викликала скоріше жалість, аніж захоплення. Подума-лося, Боже, яке то щастя жити в Західній Україні, де по-справжньому цінують предків-козаків, воїнів УПА, рідну мову. Хоч і познущалися з нас румуни свого часу, та австрійська європейськість залишила гарний слід і в архітектурі, і в культурі, і в духовності, і у нашій свідомості… Тим часом уздовж доріг простягалися неозорі поля соняхів, що ніби своїми жовтогарячими барвами упиралися в горизонт і вимальовували величезне головне полотнище України. Втім і ця ідилія дуже швидко закінчилася. Натомість — зіпсована дорога та зруйнований колись ве-ликий міст із написом «Тут був руський мір». На його уламках — кра-сивий малюнок — червоно-чорний прапор та тризуб свідчили, що цей «пам’ятник» — результат перемоги наших бійців. Безумовно, він дався їм нелегко. Ще один свідок цього — обеліск загиблим воїнам-українцям у 2014 році. Доки черга перед блокпостом — фотографуємо. До речі, блокпостів проїхали чимало (точну цифру не беремося озвучу-вати). Озброєні, як кажуть, до зубів бійці скрупульозно перевіряли до-кументи. Хлопці серйозні, але привітні вітали нас із Днем Незалежнос-ті, міцно тиснули нам руки та бажали щасливої дороги. Важко було не помітити, що чим ближче до Луганська, тим більше ознак від куль на бетонних плитах, які слугують захистом. Навіть тут, відносно далеко від лінії фронту, ці хлопці ризикують життям. Тим паче, що кордону, як такого немає, і на начебто вже українську територію відвідини з то-го боку цілком імовірні. Тож настанови військових — з дороги нікуди не звертати і в лісосмугу не бігати (можуть бути встановлені розтяж-ки), ми виконували беззаперечно. Доки не смеркло, хотілося якомога більше побачити і, оглядаючи міс-цину, вертаю до думок про нас — буковинців і східняків, аби спробу-вати збагнути: чому ми різні? Хтось скаже: не варто про це, бо і так багато років політики ділили Україну на регіони, лякаючи удаваними ворогами: ми — бандерівці, донецькі — бандити. Навпаки, саме зараз шукаємо точки дотику, але й розбіжності, аби допомогти позбутися їх. Кажуть, коли не знаєш що робити, як діяти — іди до храму Божого. На жаль, у напрямку Сходу нам так і не трапилася церква. Сподіваємось, духовні споруди десь є, але знаємо напевно, їх дуже мало. Тоді, як люди живуть без Бога, куди ходять, у кого та в що вірять?.. Натомість — інший рукотворний витвір — терикони, схожі на Єгипетські пірамі-ди. Величезні гори, навіть дещо порослі бур’янами та дикими дерева-ми, створюють атмосферу неприродної всесильності, які ховають за со-бою море таємниць — про цей незвіданий нами край та її людей. Поду-малося, чи не підійшли б відходи породи для ремонту доріг — вщент зруйнованих? Мабуть, ні, розумні люди давно б цим скористалися… НАША АРМІЯ, НА ВІДМІНУ РОСІЙСЬКОЇ, — НАРОДНА Тим часом, ніч «ловила» за очі. Вже майже в сутінках «добилися» до розвідників. Обвітрені обличчя, майже мовчазні (особливий статус ви-магає), бійці тішилися нашому приїзду наче діти і щиро дякували за доставлену продукцію, не скаржачись, що насправді до них мало що з їжі доходить. Крім військової форми їх об’єднує особливе світло в очах, втомлюваність, але й упевненість у тому, що Україна попри всі прикрощі, хронічну нестачу необхідного на фронті, обов’язково пере-може. — Не можна ніколи падати духом, — каже Валентин (позивний «Вал» із Чернівців. — Тим паче зараз, коли у нас не та армія,що була 2 роки тому. Є боєздатні підрозділи. Воїни відчувають надзвичайно ви-соке моральне піднесення. Тут уже багато тих, для кого армія — це ро-бота, до того ж, улюблена. Вони знають для чого і за що воюють. З’явилося більше важкої зброї. Є, звісно, і проблеми із забезпеченням важкою технікою, оскільки у терористів її вдосталь (Росія безперебійно постачає), у нас менше. Але за духом, за мотивацією ми на декілька сходинок вище. І ще наша армія, на відміну від російської, — народна. Більшість того, що отримуємо — від волонтерів, які, ризикуючи собою, везуть все на передову. А нам дуже важливо відчувати підтримку не тільки рідних, але й усього українського населення. Тільки разом ми переможемо. У нас зараз начебто все є, окрім одного. Дуже потрібен автомобіль. Це наразі те, що мобілізує, а, отже, рятує життя розвідни-ку… Ми від’їжджали, бо сутінки дуже швидко перетворилися на суцільну темряву, а до м.Щастя ще чималий шматок шляху. Покажчик «Луганськ — 54 кілометри» — ніяк не закінчувався і враження, що ми в темноті збилися з дороги таки переслідувало. Проте, не прийнявши повної дози адреналіну, зупинилися на черговому блокпосту, де нас чекав пан Олег, позивний «Нечай» (вусатий та мужній, як його кумир, справжній козак Данило Нечай), який і супроводжував до місця призначення. Яке то бу-ло щастя, що ми вже у … Щасті. Втома таки далася взнаки. І хоч везли близько 2 тонн різного смачного домашнього начиння, надзвичайно ра-ді були гарячій солдатській юшці. Щоправда, задля безпеки і їсти, і розмовляти довелося без жодних ознак освітлення (ворог не так далеко — на тому березі…). «Нечай», що родом із Новодністровська Сокирян-ського району, разом зі своїми побратимами прийняли нас дуже гос-тинно. Спілкування з ними — суцільне задоволення. Вони — звичайні чоловіки. Хтось старший, а хтось доволі молодий. Скромні, напрочуд доброзичливі й позитивні розповідали про себе, про війну, про мирне життя тут і … там. ЧОМУ ТАК ДОВГО НА ВІЙНІ? БО Я — ЧОЛОВІК… — Так, мені за 50. — каже «Нечай». — Я залишив удома зарплату на тисячу євро, як і всі воїни-українці, — родину. Спочатку воював у «Айдарі», а загалом тут стільки, скільки цій війні в Україні. Чому ще й досі тут? Бо інакше не можу. Мабуть,тому, що насамперед чоловік, що маю свою думку і власне бачення того, що тут відбувається, певний до-свід і можливість допомогти та попередити багато негативних речей. — Ось так по-філософськи, а насправді, аби не видати свого справжнього, такого потрібного на війні ремесла, говорив цей чоловік. — Як пройшла минула доба? — Як звичайно. Нам не звикати. Трохи спокійно, а трохи бахали… — Чого очікуєте та на що сподіваєтесь далі? — запитую. — Сьогодні вночі — чого завгодно. А найближчим часом — не миру, це точно. Так, песимістичний прогноз, але такі реалії. Путін так просто не здасть ці території. На мою думку, переможемо тільки військовим шляхом. Або поразка, або перемога. Чогось середнього між цим не бу-ває… — Що для вас означає Незалежність? — Убити в собі раба — стати незалежним… — Місцеві жителі, із ними спілкуєтесь? Як вони налаштовані? — Знаєте, у Щасті є не менше 30 чоловік, котрі працюють на так звану ЛНР. Я їх знаю і «минаюся» з ними то на базарі, то в іншому мі-сці. Вони вдень тут, а вночі йдуть на той бік. Поки що не можемо їм нічого пред’явити. Та зрештою цим мають займатися відповідні органи, але… Десь 30 ну аж 35 відсотків населення нас підтримують, решта — проросійські. Вони у всьому звинувачують нашого Президента. Так і кажуть, що зовнішня політика йому начебто вдається, а внутрішня — не виходить. — Які ЗМІ у Щасті? — Є супутникові антени, але, самі розумієте, до якого телебачення вони звикли — таке й досі дивляться. А газети тільки привозні. Ось так як ви доставили нам свою пресу, так інші волонтери презентують нам. Дякуємо за «Голос краю», бачу тут чи не в кожному номері є щось про військових. І за «Українську ластівку» також спасибі. Хлопці, читаючи поезію малюків чи розглядаючи дитячі малюнки, не стримують сліз. Вранці побачите на стінах бази святі лики та дитячі малюнки. Причому на рівних. Повірте, бійцям духовна їжа також дуже потрібна Ми обов’язково роздамо газети і в місті теж. Ви ж знаєте, Щастя раніше належало до Луганська, дорогою це 16 км, а навпростець — декілька. Вплив великого міста залишився. Усе дуже складно. Цими днями вша-новуємо хлопців, які загинули в Іловайському котлі, а насправді, це і «котел» України. Треба дбати про український інформаційний простір. — Чого вам не вистачає? — У армії забезпечують формою, ПММ, сякою-такою їжею, зброєю та боєприпасами. Що ж стосується серйозних речей — тепловізорів, бі-ноклів, прицілів — цього немає. Усе дають волонтери. На них одна на-дія. Знаємо, люди живуть бідно. Ми не маємо права у них чогось вима-гати. Якби якийсь бізнесмен-патріот пожертвував кошти на оптичний приціл. Ось у чому нині велика потреба… ТАК ВАЖКО ВТРАЧАТИ ПОБРАТИМІВ… «Нечай» та «Кіпіш» (Дмитро з Одеси») та інші бійці довго розпові-дали різні фронтові історії, бо кожен із них устиг навоюватися, та до-дому не поспішають. «Кіпіш» повідав, як війна розшила його родину. З ним не розмовляє бабуся, яка живе в Росії через те, що та, зателефону-вавши до онука, запитала: «А якщо твій брат, якого призвали до росій-ського війська, потрапить туди, де служиш ти, у нього ж не стріляти-меш?» На що Дмитро відповів: «Стрілятиму! Бо його ніхто не просив іти сюди, а я захищаю рідну землю і свою сім’ю…». Хлопці згадували й різні кумедні історії. Потім серйознішали обличчя, бо перейшли на бойові епізоди, як давали відсіч «сепарам» та як важко втрачали побра-тимів… — Нинішня війна — це «гради», снайпери і «розтяжки» (чи не най-жорстокіший та найбільш підлий вид зброї), — пояснює «Нечай». — Володя Киян, «Тайфун», був відважним і досвідченим бійцем, за день-два мав демобілізуватися, але вирішив ще раз переплисти на той берег, розвідати що і як. Не повернувся, загинув, а був чудовим військовим учителем для новачків… Був досить обережним, але розтяжка висіла в повітрі… Про це важко говорити. Втратити побратима — наче позбутися правиці… Ось яку ціну ми платимо, аби мати свою, незалежну державу. Але з кожного витка кровавої спіралі ми виходимо сильнішими, ніж були раніше. Так буде й надалі… Ночі залишалося дуже мало, та й спати не хотілося. В голові роїлися думки й розповіді бійців. Денна спека та вечірня задуха змінилася на суховій, а потім і громовицю та довгождану там, на Сході, зливу. Під шум дощу майже не думалося, лише окремі слова та фрази, яким нема місця в мирному житті, не давали спокою: «гради», крупнокаліберні кулемети, промзона, «зеленка», розтяжки, РПГ, снайпери, міни та інша куєта, чим будується нова держава… Доки думки снували, не відразу збагнули, що громовицю вже поміняли інші звуки… Як кажуть, не встигли злякатися, бо стріляли не дуже близько і, благо, недовго. КАПЕЛАНИ НА ВІЙНІ — ОБЕРЕГИ ДЛЯ СОЛДАТІВ День наступний подарував не менше емоцій та різних вражень. Надзвичайно цікавою була зустріч із капеланами та бійцями 28 брига-ди. Ми їм привезли електрогенератор, який купили прихожани церков сіл Вижницького району. Отці Юрій (с.Вахнівці) та Петро (с.Чорногузи) — мої земляки — священики УПЦ КП. Служать недавно, але, як мовиться, і пороху понюхали, і невірних просвітили. У с.Рассвєт ніколи не було церкви. Люди тут — не хрещені, ніхто ніколи не вінчався і хоронили небіжчиків не за християнським звичаєм. Свя-щеники-попередники спорядили церквушку, де і правлять службу Бо-жу. — Недавно ми провели панахиду за померлим у цьому селі. — Роз-повідає о.Юрій. — Люди сприйняли нормально. У неділю і в свята пра-вимо службу Божу. Кількість прихожан з кожним днем збільшується. Це тішить. До нас ставляться гарно, починають вірити, що Господь хоч і дає випробування, справді може уберегти від незгод. Ми їм допомага-ємо, хворих підвозимо до лікарні. Звичайно, ведемо бесіди на духовні і психологічні теми. Проповідуємо Українську православну церкву Київ-ського патріархату. Але населення там дуже полюбляє випити… Бійці ж нас вважають оберегами. Коли йдемо з ними на завдання, почува-ються безпечніше. Жодних втрат за час нашого перебування тут, у бри-гаді, не було. Не вистачає воїнам духовного спілкування, а ще запчас-тин до техніки, яку зазвичай ремонтують самотужки. Це на прохання солдатів ми зв’язалися із прихожанами церков, які зібрали гроші (най-більше пожертвував фермер Соломко із Банилова) і придбали генера-тор, бо бійцям ніде було заряжати рацію тощо. Капелани розповіли про свої сім’ї. Отця Юрія чекає вдома дружина Андріяна, сини Арсен і Олексій та маленький онучок, також Юрій. От-цю Петру лише 21 рік. Молодий священик служить у церкві вже 2 роки, дуже скучає за дружиною Людмилою та синочком Данилком, названим на честь Митрополита Чернівецького і Буковинського Данила… Так, Україна кується в окопах, але й у військових частинах, бригадах також. Одна з таких, наша Чрнівецька, 80-та, на жаль, цілих три тижні опинилася відірваною, як кажуть, від світу білого, тоді як до ворога — рукою подати. А ще якихось 2-3 місяці тому чимало цих бійців були на «нулівці», бо ж із добровольчого батальйону, який завжди бере на себе головний удар, тобто справді воює. Хлопці просили не писати про на-ступне, але хіба можна про таке мовчати, коли військовий рупор пере-конує: у нас, мовляв, все під контролем, а насправді — не завжди… За словами бійців, вони три тижні харчувалися лише вермішеллю та горо-хом, проте не втратили ані бойового духу, ані оптимізму. Тож не при-ховували задоволення, скуштувавши Заставнівську копчену рибку та інші страви. ДОБРОВОЛЬЦІ ВІРЯТЬ, ЩО ЇХ ЛЕГАЛІЗУЮТЬ… — Володю, чого нам не вистачає для закінчення війни? — запитую воїна із Чернівців, у якого дома дружина Мар’яна, син Василь та чоти-рирічна донечка Яночка. Він пройшов гарт у с.Піски, в Авдіївці та ін-ших епіцентрах бойових наступів. — Рішучості. Всім. А надто владі. Вона ж не визнає нас. Хоча всі зна-ють, що там, де є ДК — там є гідна відсіч ворогу. Дуже сподіваємося, що Верховна Рада дослухається до пропозиції Яроша і нас легалізують. Матеріально-технічне забезпечення добровольчих батальйонів — виня-тково на волонтерах. Їм — низький уклін. Якби не вони, війна пішла б набагато далі, ніж зараз. — Ви бачили зблизька ворога? — На Шахті Бутовка ворог був десь за метрів 70. Було так, що з-за ко-рча виглядали, кричали п’яні матами… — А як у наших з алкоголем? — Є, звісно, і у нас проблеми. Хтось не витримує нервового напружен-ня, а хтось уже таким прийшов. Усе залежить від командира. У нього, як кажуть, і бучок, і пряник… — Що тут найбільше вражає? — Позитивне — дружба побратимів, де один за одного ладен життя ві-дати. Негативне — підлість і ницість ворога. — Коли плануєте додому? — Не скоро. До кінця війни буду тут. Не для того ми так довго воюва-ли (я вже два роки), щоб піти звідси просто так і здати все ворогу. Ви тільки не покидайте нас. Нам потрібен зв’язок із вами та спілкування, і ніколи не втрачайте віру у перемогу. Бо без цього наші втрати і жертви марні. Тільки спільними зусиллями матимемо державу, про яку мріємо. МИ ЇМ ЗОБОВ’ЯЗАНІ ЗА СПОКІЙ І ТИШУ Через непередбачувані обставини нам не вдалося поспілкуватися з найменшими жителями Сходу — дітками Артемівського НВК (Станиця-Луганського району), на прохання якого доправили солодощі, одяг, обереги та малюнки, виготовлені вихованцями ДУ №1 м.Заставна. Ди-ректор Вікторія Любченко щиро дякувала за подарунки «Заставнівській сотні» та всьому колективу ДУ №1 (завідувач Г.Чуньківська). Діткам із малозабезпечених сімей, сиротам та напівсиротам роздали одяг і взут-тя, а смакотою насолоджувалися гуртом із вигуками «Спасибі Заставні! Ми — Україна!». Натхненні таким позитивом, ми вертали додому. На блокпостах знову привітно зустрічали і проводжали наші захисники, запитуючи: «Коли приїдете ще?..» Неодмінно приїдемо. Бо в Україні справді йде україн-сько-російська війна. Дуже легко повірити у протилежне, коли ходиш на весілля, відпочиваєш на природі, готуєш страви, навіть якщо це в АТО… Висвітлювати життя та думки бійців (нехай і дещо протилежні, але у кожного своє бачення війни) — болюча, проте нині найважливіша тема. Це потрібно всім, не тільки військовим, аби їх підтримати, але й нам. Аби кувати свій дух. Аби розуміти кожного з них, цінувати та не забувати ані на мить кому ми зобов’язані тишею та мирним небом. …Десь там, на сході Українського сонця, доки ми спокійно спимо чи розважаємось, вони наводять жах на окупантів, ризикуючи найдорож-чим — своїм життям…


29.08.2016 16:35

Волонтери «Заставнівської волонтерської сотні» відзначені Почесними грамотами
Волонтери «Заставнівської волонтерської сотні» відзначені Почесними грамотами Вже вкотре на подвір`ї заставнівчанки Марії М’якоти працьовиті волонтери готували смачні страви для ювілейної – 20-тої відправки харчів у зону АТО, яка відбулася напередодні Дня Незалежності України. З нагоди великого державного свята, за ініціативи голови Заставнівської районної ради Сергія Капіцького, були відзначені спільними Почесними грамотами районної державної адміністрації та районної ради волонтери «Заставнівської волонтерської сотні»: Таїсія Звоздецька, Олександр Прядун, Марія Фрунчак. Це ті люди, які віддано працюють з перших днів створення волонтерської організації під керівництвом Марії М`якоти. Вони та багато інших небайдужих заставнівчан приготували для ювілейної відправки близько 30 домашніх страв: голубці, домашню ковбасу, кров’янку, сало зі спеціями, фаршировані перці, заправку для борщу, малосольні огірки та ін.. Подвір’я незмінної організаторки доброчинної акції Марії М’якоти було заповнене коробками, відрами, банками із закрутками, домашнім хлібом. Тут працювали десятки людей: чоловіки, жінки, діти. Приурочили цю ювілейну відправку до Дня Незалежності України. Через теплу погоду страви довелося закривати в банки. Замастили дуже багато печей. Частину грошей зібрали під час концертів заслуженої артистки України Наталії Май і фіналіста телешоу "Україна має талант"Олександра Кварти. До приготування страв долучилося дуже багато людей. Деякі приносили зі своїх городів, цибулю, часник, моркву, буряки, домашні закрутки. Придбали 3 свині загальною масою понад 600 кілограмів, купили 300-кілограмового бика. Домашню ковбасу робили за спеціальним рецептом – без часнику, на кмині, щоб довше зберігалася. Нафарширували багато перцю, накрутили фірмових голубців, зробили овочеве рагу, квасолю з реберцями, у відрах наквасили малосольні огірочки та капусту, закоптили рибу. На прохання хлопців, уперше закрили у трилітрові банки 200 кілограмів червоного буряка, з якого вони зможуть варити борщ або робити салат. Перемастили чимало тортів. Пакувати банки у коробки допомагала подружня пара з Австрії: Галина Олексюк і Вайгерт Вольфганг. Вони проживають у Відні, але їхня родина живе на Буковині. Подружжя рік тому з розповідей родичів та Інтернету дізналися про мешканців Заставни, які готують домашні страви для українських бійців. Вирішили допомогти їм. Автобусами, які їхали на Буковину, передали продукти, гроші, відра, посуд, велику електром’ясорубку. Дали кошти на заправку одного буса. Перед відправкою до заставнівських волонтерів завітала дітвора з дитячого садочка №1 міста Заставна, завідувач Галина Чуньківська. Малеча вже розуміє і усвідомлює, що вони УКРАЇНЦІ. Дітки прийшли до волонтерів щоб привітати їх і показати що ми - це не просто народ, а поклик душі, який нікому не здолати. Майбутні волонтери і захисники України поздоровили, а потім заспівали Гімн України.


Tеми