Територіальні громади Чернівецької області

  • вхід на портал
  • реєстрація

Заставнівський район

Новини

31.01.2012 15:01

МОЛОДИМ КУДИ У НАС ДОРОГА? |  Суспільство


Яке то щастя, коли з’являється на світ Божий дитина. Не тому, що тато і мама тішаться, мовляв, народився майбутній помічник і на старості років буде кому кружку води подати… Радість, насправді, не в тім, а в природності особливо піднесеного відчуття, яке важко пояснити словами. І далеко не в тім, що й держава отримала ще один маленький, але безцінний дар — майбутнього її будівничого…
Треба віддати належне — дитячі та юнацькі роки нашого підростаючого покоління не проходятьповз увагу держави. Дитсадок, школа, середні спеціальні, вищі навчальні заклади — все для наших чад (щоправда, не без батьківського гаманця). А що ж далі? Молодим куди у нас дорога?..
Чимало молодих людей мріє про відкриття приватного підприємства. Але на це потрібен первинний капітал. За ним немало хто їде в закордонні мандри. Окремим вдається вести сякий такий торг — дешевше купив — дорожче продав.Що ж, хай так: наші діти вчаться заробляти на себе. Отже, вчаться жити. Ще якихось 20 років тому подібне було дикою фантастикою. Життя моделювалося за стабільною схемою: школа, вуз (технікум), постійна робота на підприємстві, в установі (працевлаштування було обов’язкове). І мізкувати юним дуже не доводилося, хіба що лиш, обираючи професію.
— Ні, мені таке не подобається, — каже Ніна, у якої за плечима 11 класів освіти і небажання далі вчитися. — То не для мене — ніякого простору для думок і дій. Так, я торгую помідорами, бананами, поки що на життя вистачає. Нині таки ліпше. Хочеш — вчися, не хочеш — ні, бо я ані в школі, ані в амбулаторії, ані в сільраді працювати не хочу, там зарплата мала, а відповідальність велика.
— А я б хотіла відкрити підприємство з пошиття одягу,— мріє Наталка. — Чи, хоча б,з виготовлення шкарпеток, колготок,але китайський мотлох такий дешевий, що наше, натуральне, одразу витіснить своїми цінами. Тому й мало нині відчайдушних, котрі б  ризикнули  на вітчизняне виробництво.
Наталка має рацію, як кажуть, на всі сто. Як і Вадим, котрий п’ять років тому закінчив вищий навчальний заклад і мріяв про державну службу. Перший парадокс, з яким зіштовхнувся, — на службу не беруть без трирічного досвіду. А де його здобути, коли вимоги в кожній держустанові однакові — 3 роки — стаж обов’язковий. Довелося «обійти» ті правила. Починав трудову діяльність з 1000 гривень, думав, через 5 років щось зміниться на краще. Та де там. Навпаки, — цього року ще гірша ситуація, познімали доплати. А в нього вже сім’я, дружина в декретній відпустці по догляду за дитиною і дворічний синок. Як сім’ї вижити на нещасну тисячу з лишком? Комусь це цікаво? Хто вираховував той споживчий кошик, куди ніяк не влізаються фрукти, овочі, одяг для батьків і дитини… Воістину, якби  батьки не в селі, де тримають живність, — до голоду недалеко. А питають за роботу в держустанові не абияк: від дзвінка до дзвінка треба бути.Кажуть, з нового року — ще жорсткіші умови: за запізнення чи двохвилинну відсутність на роботі — догана або й того гірше — на вулицю…
 Дмитро теж закінчив наш Чернівецький університет, географічний факультет. Каже, вчителем не працював і не збирається. У приватній фірмі продає імпортні праски, міксери, пилососи — за цінами значно вищими купівельної спроможності гаманців більшості з нас.
— Досі матеріально був більш менш задоволений, — розповідає. — Цього року приватних підприємців взяли в «лещата», треба більше платити державі. Труднощі змушують боротися, крутитися. І якби ж правила цієї боротьби були справедливі!  Одним можна ходити у своїх бізнесових справах по головах інших, менші і рота не мають права відкрити. Є закони, є права, але все це чистої води декларація. От навіть у Росії є пільгове кредитування на придбання житла молодим сім’ям, у нас, якщо мама з татом не допоможуть, хто самотужки купить квартиру чи збудує хату? Хіба що з лободи…
Так, цих  питань, на жаль, безліч і всі вони вже стали риторичними. Спробуймо дізнатися у наших дітей, чи мають вони хоча б якісь сподівання на сприяння держави.
НА КОГО В ЖИТТІ РОЗРАХОВУЄТЕ — НА ДЕРЖАВУ, ЧИ НА ВЛАСНІ СИЛИ?
З таким запитанням звернулися до перехожих молодих людей Заставнівщини і ось що почули:
ІГОР РУДЕЙЧУК, житель с.Товтри:
— Насправді, в цьому житті варто сподіватися лише на власні сили. Особливо в цей час. З боку держави досі нічого для молоді не зроблено. Натомість скорочуються робочі місця, нові підприємства не відкривають, нам практично ніде працювати. Мені 18 років, вчуся у  ВПУ-24, здобуваю професію газоелектрозварювальника і все ж, вважаю, якщо є бажання і наполегливість, можна в цьому житті багато чого досягнути.
АЛІНА МУЛИК, жителька м.Заставна:
— Насамперед потрібно вірити у власні сили, розраховувати на себе, ну і на державу також. Яким чином? Ну, можливо, постійно нагадувати про себе, хоча б, через такі опитування. Я маю професію кухаря-кондитера, але працюю оператором у фірмі «Таксі», але дуже багато моїх друзів та подруг не мають роботи і не знають де можна працевлаштуватися. Та, мабуть, у такому маленькому містечку роботу знайти майже неможливо. Звісно, хотілося б, щоб цією проблемою переймалися не тільки ми і наші батьки, а й держава не була до цього байдужою.
ОЛЕКСАНДР ОРОБКО, житель с.Василів:
— Поки що є тільки бажання, аби держава повернулася до нас обличчям. Зараз про себе мушу сам подбати. Досі (вже два роки після армії) перебивався різними будівельними «підзаробітками», але збираюся за кордон, лише там є можливість забезпечити себе матеріально. На жаль, не морально, але іншого виходу не бачу…
ЛІЛІЯ ГАНЯК, жителька м.Заставна:
— Я — викладач англійської мови, працювала в університеті м.Чернівці, але на зарплату 1300 гривень неможливо прожити, щодень добираючись із Заставни до обласного центру, тому розрахувалася. «Пробувала» себе в торгівлі, тут, у рідному місті, але не склалося.  Нині — на обліку в центрі зайнятості. Хотілося б працювати за фахом, але місця у школі немає. Якби не чоловік, який час од часу їздить на заробітки за кордон — не знаю як би існували, адже у нас  маленька дитина. Тому, як бачите, нам держава поки що ні в чому не допомогла, та й навряд чи допоможе. Посудіть самі: ми живемо разом з батьками і ще брат із сім’єю. По суті три сім’ї в одній хаті, опалюємо всі три кімнати, зрозуміло, що в понижені ліміти не вкладаємось ні щодо споживання електроенергії, ні щодо газу. Я раніше працювала за кордоном, але хотілося додому, сподівалася, в Україні щось зміниться, візьмемо кредит, почнемо зводити власне житло, та про пільгове кредитування не доводиться навіть мріяти. Таке враження, що ми, молоді люди, державі не потрібні…
Отже, молодь виявилася, чи не найбільш незахищеною категорією населення. Іншим поколінням, звісно, не краще, та є у юнаків і дівчат одна перевага — вік, а, отже,— здоров’я, сила. Саме це в сукупності народжує енергію, котра в нинішніх умовах підштовхує до активності. І хоч це ще не стало типовим явищем, нинішня молодь стає самостійнішою, незалежнішою. Головне, аби ми їм у цьому не особливо заважали та не обтяжували зайвою опікою, бо то наша зміна, тож хай буде гідною.
Як бачимо, думаючи про завтрашній день, більшість з опитаних розраховують тільки на свої сили, знання й здібності. На підтримку з боку держави —ні. Це, безумовно,  не так погано, але дзвіночок, як кажуть, тривожний…  Майбутнє будь-якої країни— її молодь. Не дбаючи про неї, держава сама собі заважає рухатися вперед. Стане виконання молодіжної програми — одним з першочергових завдань — буде дорога світлішою. Буде поступ.

  • Автор:СВІТЛАНА МАСЛОВСЬКА,
  • Джерело: Голос краю

Tеми