У дні, коли навідуємось до Божого храму, погодьмося, ми трохи не такі, як завжди: душі наші трепетно бентежать. Церковні дзвони та проповідь священика, і вона, душа, наче веде з нами тиху розмову про сутність життя, про інтуїцію віри і присутність Високої сили, котра, мов незрадливий оберіг, захищає нас від злого, марновірного, болючого. Можливо, тому інколи  звичайнісінький будень перетворюється у величне свято. Адже, стомившись від земної суєти — турбот, несправедливості, провин — міркуємо про святість вічних істин, і мимоволі шукаємо захисту й розради у надхмарних висотах.

 Того дня, коли на запрошення колишніх своїх односельчан автор публікації завітала у Веренчанку до церкви Пресвятої Богородиці Марії,  не було ніякого свята. Точніше, великого релігійного. Насправді, 12 серпня — один із, мабуть, 12  свят — Івана.   Довкола невеличкого храму — велелюддя, а всередині,  як кажуть, ніде яблуку впасти. Службу правлять 5 ще досить молодих священиків. Парафіяни уважні та смиренні, затамувавши подих, жадібно дослухаються до кожного слова, а в очах — сльози радості. Здавалося, таке буває хіба що у Великодню ніч, коли переймаєшся красою і незнищенністю біблійної оповіді про чудо Воскресіння Христового, коли віриш у любов, що прощає й оберігає, у самопожертву, добро, милосердя і від цього не в змозі стримати сліз.  Перебуваючи у цій аурі віри, що з душею розмовляє, боязно порушити її, тому жінки, що поруч, майже нечутно повідують:

—    Ви собі не можете уявити нашого трепетного відчуття. Декілька років наша старенька дерев’яна церква була недіючою, завалена різним хламом, зовнішній фасад — пошкоджений, «просилися» реставрації внутрішні стіни. Яке то щастя, що наш односельчанин Ярослав Шовкеник зробив нам такий подарунок — оновлену церкву…

—    Знаєте, я тут вінчалася 40 років тому, і досі гарно живу зі своїм чоловіком, — слізно продовжує ще одна моя односельчанка…

—    А мене тут хрестили, була зима люта, але, батьки казали, я під час ритуалу навіть звуку не подала, — доповнює інша…     

—    Моя донька погано почувалася, коли була вагітною, а як  прийшла пора народжувати, страх опанував усю нашу родину, — згадує пані Марія. — Одна надія була на отця Івана, нині покійного, а тоді служив у цій церкві. Не зважав на те, що потурбували його опівночі, — поблагословив на щасливі пологи. Це з його легкої руки моєму онучкові вже 11 років. Малий  знає цю історію і щонеділі на службі Божій ставить свічечку за отця Івана…

Доречно наголосити, що за цього священика у день освячення відремонтованої церкви свічечок поставлено не один десяток. І це не дивно. Уродженець Веренчанки, нині Київський священнослужитель, який займає пост заступника голови синодального відділу Української Православної Церкви Місії соціальної допомоги дітям, радник державного департаменту у справах релігії, сім’ї, молоді та спорту, викладач Київськї духовної академії Я.Шовкеник поставив собі за мету — оновити храм на честь свого наставника, отця Івана Мотрюка, який служив у цьому храмі багато років і залишив по собі найсвітліші спогади, просту та доступну, щиру й невимушену науку слова Божого, яка й досі живить віру його парафіян.  

Тим часом, свята літургія тривала. Так звану естафету служби приймає отець Сергій, священик цієї церкви, далі його колега о.Георгій (Ю.Чорнятинський) з Деражні Хмельницької області, о.Костянтин (В.Гуменюк) з Білої Церкви Київської обл.,о.Феодосій (В.Худик) з Вінницької області.

Ярослав Шовкеник подбав не лише про відродження храму, він зібрав найдостойніших учнів свого вчителя — односельчан, які служать у  інших парафіях, а також ченців, які спокутують гріхи наші, аби ще раз нагадати нам, сущим — Царство Боже — десь та водночас воно і в середині нас, і до нього належить повсякчас прагнути — вірою,  помислами, вчинками. Святі отці закликали до цього у своїх проповідях, любити цю церкву, як любив її о.Іван, об’єднуватися з нею через молитву, заходити до храму повсякчас, як до лікувальниці душ, щоб виходити звідси зціленими. І ось,  наслідуючи свого вчителя, священнослужителі разом з односельчанами моляться одним цілим. Яка то  дивна благодать — єдине багатоголосся «Отче наш», «Символ віри», «Вічная пам’ять», «Многая літа»,  доповнене неповторним звучанням чоловічого хору з Кафедрального собору м.Чернівці та церковних дзвонів. Останні сповіщають про те, що освячення споруди відбудеться під час хресної ходи. Скільки людей того дня прийшло до церкви — важко сказати, може, 2, може, 3, а. може й 4 сотні, але всі до єдиного — разом зі святковою процесією обійшли оновлений храм. Кожен долучився до святості імпрези, до ще однієї сторінки, яка золотими літерами буде вписана в історію рідного села. Адже маленька церква —одна з 4,  найстаріших у нашому краї, яку вибудував капітан Зота 1794 року (вказано на головній стіні споруди).  Зрештою, про це вам може розповісти не один житель села. Олександра Чекановська зі спогадів своєї бабусі знає, що капітан Зота плив своїм кораблем річкою Дністер і опинившись на незнайомій території, вирішив розвідати це місце перебування. Зійшовши на берег, ішов мало не всю ніч, втомився і прихилився до каменя. Чудодійний, милозвучний голос йому сказав пророче: «На цьому місці має бути збудований Божий храм». Зота вирішив більше не мандрувати світом і довіку разом із сім’єю поселився у тоді ще маленькій Веренчанці. Тут, на території церкви, він похоронений, а його дружина, оскільки була ворожкою, — в іншому місці. Скільки було воєн, міжконфесійних конфліктів, а  церква стоїть, бо її захищає наша правозаступниця — свята Марія Богородиця…

А що скаже про все це сільський голова В.Бойчук?

— Це, справді, неповторна пам’ятка архітектури, яка отримала друге дихання, стверджує голова. — І слава Богу, що є такі люди-благодійники, як Ярослав Шовкеник, який  виділив  пожертву на ремонт церкви, до нього долучилися  отці Феодосій та Сергій (брати Худики), о.Георгій і о.Костянтин, та приватний підприємець В.Совок,  а всі роботи у неймовірних умовах спеки виконали Ю. Шовкеник, В.Мотрюк, М.Свищ, Г.Оліївський. Величезна благородна справа. За це Ярославу Шовкенику щире спасибі від усієї громади села.

       Всечесні отці були щирими й відвертими перед своїми односельчанами, вони з такою радістю згадували  дитинство, коли в неділю чи свято навперейми поспішали до церкви, аби отець Іван того чи іншого першим за руку завів до храму. Він був скромною людиною, але прикладом для всіх — своїм життям, вірою, вчинками.

—    Нас об’єднує його молитва, — ділиться Я.Шовкеник. — Ми і нині відчуваємо  присутність нашого вчителя. Наступне завдання — спорудження на його могилі пам’ятного знака та втілення мрії — недільна школа для дітей. Власне кажучи, є велике бажання, аби стара і нова церкви слугували для парафіян єдиним цілим — храмовим комплексом. Адже нам дано право не тільки любити Бога — нам дано право іти до нього — через Господню науку, очищення душі, вдосконалення у вірі, які дає нам церква, яка показує дорогу до Царства Небесного за виконання Божих заповідей на Землі.

   Свято закінчилося, прихожани отримували поминальні за отця Івана калачики і розмірковували:

— У світі так багато горя й бід, природних катаклізмів, стихійних явищ та інших негод. А нас Господь оберігає від цього лиха. Чи не цим хлопцям, які кладуть своє життя на олтар віри, щоденно моляться за рідне село, маємо завдячувати своїм спокоєм?..  

— Якби якомогабільше таких благодійників, які не цураються своєї малої батьківщини, пам’ятають  наставників і мають безцінний зв’язок з рідним селом, відчувають живий-живісінький пульс його життя, можливо, й Бога в душі було б більше,  а з ним — чистоти, доброти, надії, милосердя.