Територіальні громади Чернівецької області

  • вхід на портал
  • реєстрація

Коритне (Вижницький район)

Публікації

Все про село Коритне
ВИЛАВЧЕ – КУТОЧОК БУКОВИНСЬКОГО КРАЮ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИЛАВЧЕ – КУТОЧОК БУКОВИНСЬКОГО КРАЮ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

с.Коритне

2007

 

Знання своєї Батьківщини необхідні кожному,

хто бажає на її користь працювати.

Д.Менделєєв

       Знову хвилюють мене, як і перше, поверхи

      гір і лісів…

     Так би стояти, дивитись, завмерти безліч віків.

Олекса Ющенко

 

 

Коритне -  це край, який поєднує в собі середньовічну загадковість і багатство культур, пам’ятки старовини, ідеально вписані в зелень пейзажів, місцеву екзотику та обряди. Село славиться своїм затишком, великою кількістю своїх традицій, особливими стравами, цілющими водами, сприятливим кліматом та привітними життєрадісними людьми. Лісисті горби, дзюркотлива річка, квітучі сади, щедрі городи роблять його одним з найкрасивіших куточків Буковини (додаток 1).

Точної дати появи поселення на території села немає, але на основі археологічних досліджень в урочищі Золота Балка відомо, що люди жили тут біля 3-4 тисяч років тому.

Село вперше згадується в документі 13 груд­ня 1433 року під назвою Вилавче. На території Коритного та його околиць ви­явлені поселення трипільської культури та доби раннього заліза.

Розташоване на злитті річок Бережниця і Бережонка, здалеку воно нагадувало вила, тому й називали Вилавче. Пізніше та частина села, що пішла вверх понад р.Бережницею, дістала назву Бережниця, а та, що пішла по обидва боки  р.Бережонки – Бережонка. Ту частину Вилавча, що розросталася вздовж видовженої долини – корита, злитих обох річок в одну , почали називати Коритне.

Коритне сягає своїми коренями у сиву давнину і вперше згадується в документах 13 грудня   1433 року під назвою Вилавче. На його території та найближчих околицях (Золота Балка) виявлені поселення трипільської культури та доби раннього заліза. З 1946 року село називається Коритне. Про походження назв села розповів житель села Георгій Курик, 1900 року народження: «Дві річці – Бережниця та Бережонка -  утворюють вила, тому й село називали Вилавче. Пізніше та частина села, що пішла вверх понад р.Бережницею, дістала назву Бережниця, а та, що пішла по обидва боки  р.Бережонки – Бережонка.      Ту частину Вилавча, що розросталася вздовж видовженої долини – корита, злитих обох річок в одну, почали називати Коритне».

Коритне (до 1946 р.— Вилавче) село, центр сільської ради. Розташоване на правому березі річки Черемошу, у розвилці її приток Бережниці і Бережонки, за 27 км від райцентру. З півдня село оточують передгір'я Карпат. До найближчої залізничної станції Банилів — 5 км. Населення — 3299 чоловіка. Сільраді підпорядковане село Бережонка.

В 1848 році у відповідь на заклик Лук'яна Ко­билиці в селі відбулося повстання. В 80-х роках XIX століття у Вилавчому перебував україн­ський письменник Ю. Федькович. 1914 року жителі села повстали проти місцевого поміщика.

У Великій Вітчизняній війні брало участь 43 жителі села. Воїнам-односельчанам, що за­гинули в боротьбі з окупантами, в день 20-річчя Перемоги над фашистською Німеччиною відкрито пам'ятник.

 

Загальний вигляд села

 

 

ГЕОГРАФІЧНА ВІЗИТКА СЕЛА

Територія села знаходиться в передгірській зоні, на правому березі річки Черемоша, в північно-східній частині Вижницького району.

Площа села разом із селом Бережонкою, яке знаходиться на території сільської Ради села Корите, становить 3407га.

В селі налічується 1335 дворів, населення яких складає 3299 чол.

Село поділено  на  кути, які  мають  такі  назви: Центр, Луг, Гнилець, Кокошинець, Багни, Долішній Кут, Золота.

Нині на його території налічується 13 вулиць: ім. Ю.Федьковича, Першотравнева,ім.О.Ко6илянеької, Головна, Гнильська, Цегельна;Зарічна, Бережницька, Нагірна, ім.Т.Шевченка, Молодіжна, Багнянська, Банилівська.

Село межує з такими: селами: Банилів, Замостя, Бережниця, Бережонка, Воно розміщене на віддалі 13 км від смт.Вашківці, 28 км від районного центру м.Вижниця та на відстані 50 км від обласного центру м.Чернівці. Віддаль до найближчої залізничної станції, яка знаходиться в с.Банилові  - 5 км. З районним і обласним центром село з'єднує асфальтоване шосе.

Протяжність села із заходу на схід - 11км,а з півночі на південь — 6км. Асфальтоване шосе, яке проходить через село, має протяжність 8км.

Територія села розміщена у середніх широтах помірного поясу між 48020" пн. широти і 25022" сх. довготи.

Висота над рівнем моря становить приблизно 450м. Найвища точка — Скляна гора (456м.)

 

 

З  СИВОЇ  ДАВНИНИ

Точної дати появи поселення на території села немає, але на основі археологічних досліджень в урочищі Золота Балка відомо, що люди жили тут в часи трипільської культури, а на мові цифр це біля 6—5 тисяч років тому.  Ці місця багаті на землеробські і скотарські угіддя, поблизу річка, є в достатній кількості питтєва вода, навколишні ліси багаті на диких звірів. Все це відповідало прожитковому мінімуму людини в той час.

Перші поселенці вибирали площу, на якій би розміщалися декілька кіл жител, а центр був вільним. Оселі ро­били з природного матеріалу, в основі якого були дерево, глина, пісок, каміння. Довжина могла бути від 17 і більше, а ширина до 8 метрів. У них були перегородки.

Жителів налічувалося до сотні, а часом і більше. Очевидно тут проживав рід. В основному вони займалися земле­робством і скотарством. Вирощували жито, ячмінь, просо. Земля оброблялась мотикою, яку робили з оленячих рогів. Урожай збирали за допомогою кремнієвих серпів.

Поряд з землеробством вони займалися скотарством. Приручували свині, кози, вівці, корови, воли, дикі коні.

В ті часи зародилися обряди — народження дитини, весілля, поховання. Про це свідчать різноманітні ударні інструмен­ти, які виготовлялися з шкір тварин, кісток та рогів, а також тру­бочки, що нагадують сучасну сопілку.

Землеробство та скотарство пов'язано з поклонінням силам при­роди. Через молитву люди просили доброго урожаю, вдалого полювання, здоров'я своїм дітям . Все це притаманне і людям наших днів.

 

ДОБА РАННЬОГО ЗАЛІЗА

Йшли роки. В житті людей відбува­лися зміни. Набутий досвід передавався з покоління в покоління. Одним з великих досягнень людини стала обробка металу. Нам невідомо чи виплавляли метал у Вилавчі, але його жителі користувалися металевими знаряддями праці під час обробітку землі.

Надбання 4-тисячної історії не могли зникнути безслідно. Тут проживали люди в період зарубинецької і черняхівської культури (2 ст. до н. е. — 6 ст. н. е.). Про це свідчать знахідки в урочищі Луг і на правому березі р. Бережниця. а також, коли формувалися племінні союзи, які в 9 ст. об'єдналися у державу — Київська Русь. Слід зазначити, що тиверці, а до цього племені відносились і вилавчани, довгий час зберігали племінну незалежність. В той час інші були об'єднані вже у державу. Можливо хтось з вилавчан брав участь у поході київського князя Олега на Візантію у 907 ро­ці, а в поході князя Ігоря на Візантію в 944 році вони брали участь як складова частина війська.

Торгівля зміцнювала економічні зв'язки між землями. Мож­ливо в цей період зародилася назва села. Розташоване на злитті річок Бережниця і Бережонка, здалеку воно нагадувало вила. Якщо когось з жителів питали де він живе, то той говорив, що у Вилавчу.

Поступово відбувалися зміни в економічному і політичному житті Київської Русі і вона розпадається на ряд самостійних кня­зівств. З другої половини XI ст. Вилавче входить до Теребовлянського, а з середини XII — до Галицького, а з кінця XII до середини 14 ст. — до Галицько-Волинського князівства.

 

ЧУЖЕЗЕМЦІ НА НАШІЙ  ЗЕМЛІ

Золота Орда з своїм приходом наклала величезні податки. У людей забирали останні крихти урожаю. Незадоволення зростало, але народ нічого не міг зробити, їхній гніт тривав з 1241 по 1349 роки. За цей час забрано було багато добрих ремісників, знищено дужих чоловіків. Господарство почало занепадати. Значно зменшилася кількість на­селення. Народ не хотів цьому терпіти і неодноразово повставав. Та спроби визволення придушувалися за допомогою війська. На превеликий жаль, місцеві князі не очолили боротьбу, а навпаки перетворилися на покірних слуг золотоординських ханів. Економіч­ною і політичною слабістю, а також віддаленістю Буковини від Золотої Орди, скористалися угорські феодали і захопили її тери­торію не на один десяток років. На зміну угорцям приходять волоські воєводи, які теж поступово намагаються захопити значні земельні володіння разом з людьми, які на них працювали б.

Саме в цей період доку­ментально вперше згадується Вилавче, а точніше 13 грудня 1433 року. Поступово починається закріпачення селян

Всіма справами в селі відав двірник, а на випадок спірних питань скли­калися присяжні.

Гірше стало жити, коли землі Буковини в 1514 році загарбала Туреччина. Це був один з найтяжчих періодів в історії буковинців.

Вилавчани не хотіли терпіти знущання, і коли почали діяти народні месники - опришки, то вони допомагали їм. До нашого часу дійшли чутки і легенди про те, що тут в свій час жив брат Олекси Довбуша Іван і до нього приходив в гості захисник знедоленого люду. Мабуть, дехто з відважних хлопців приєднався до опришків. і у 30 40 роках 18 ст. під керівництвом Довбуша  ходив у відважні походи проти гнобителів Буковини та Галичини, Молдавії.

Майже все населення було неписьменним. Тільки діти багатих могли одержати освіту при монастирях. До привілейованих відносилися рупташі та шляхта. Вони скла­дали основну частину населення в селі.

 

 ПАНУВАННЯ АВСТРІЙСЬКОЇ  ІМПЕРІЇ

 (1774—1918 рр.)

Порівняно з Османською імперією соціально-економічний роз­виток Австрії був на вищому рівні, але Буковині в складі цієї дер­жави відводилася роль аграрно-сировинного придатку. Не дивля­чись на багаті природні ресурси, вона знову залишалася економіч­но відсталою, а значить і народ не міг краще жити, ніж це було за часів попередньої окупації. На зміну одним феодалам прийшли інші, які продовжували пригнічувати місцеве населення.

Пани призначали війта (старосту) і мандатора (управителя), присяжних, які не платили податки.

Через 50 років панування Австрії на Буковині почали хлопців забирати в рекрути, їх ловили мандатори разом з своїми помічни­ками зненацька вдень, коли про це ніхто не знав. Зв'язаних і закованих відправляли до окружного суду. Служба їх тривала 14 років, а з 1845 — 8 років.

За рішенням уряду було дозволено селянам обирати громад­ських делегатів, які б захищали їхні інтереси. Це були найбільш поважні, справедливі, авторитетні чоловіки. Перебуваючи на ярмарку у Вижниці 13 ли­стопада 1848 року, вилавчани почули, що депутат австрійського парламенту Лук'ян Кобилиця скликає народ на віче через три дні. Декі­лька чоловіків прибули у Гледів (Вижниця), щоб послухати народно­го обранця, якого вони в свій час обирали до парламенту. З його виступу довідалися, що можна самим обирати війтів і уряд села, пани не мають права карати селян, що ліси і пасовиська є спільними для пана і жителів села. На них справив велике враження також зовнішній вигляд Кобилиці. Він мав відзнаки депутата — медаль і шаль. Про нього ходили легенди і звичайно народ почав робити свою справу — розв'язувати наболіле протягом багатьох років шляхом непокори. У донесенні обласного комісара Сиржистого Буковинському обласному управлінню було написано: «Коли я одержав звістку, що громада Вилавча збунтувалася проти домінії, то я вважав за потрібне зараз же поїхати туди. З цією метою поїхав я 26 листопада через Вашківці, де переконався, що вашківецькі громади виконали всі одержані розпорядження. 27 листо­пада 1848 року було скликано громаду Вилавча, яка після довгих моїх пояснень знову стала слухняною». Та в дійсності ще довго селяни не хотіли миритися з своїм важким становищем і продовжували боротьбу.

Уряд після революційних подій в столиці Відні і національних окраїнах змушений був піти на ряд уступок. Однією з них була ліквідація кріпацтва, шляхом викупу та інші незначні повинності.

Життя продовжувалось. В 1856 році в селі проживало 2594 чоловіки. Тут повинна була б бути хоча б невелика школа. Та всього в три­віальній школі учитель Олексій Влад навчав 4 дітей. Не проводив у цьому напрямку роботу священник Георгій Уласієвич. Коли інспек­тором шкіл був призначений Юрій Федькович, то він під час своєї перевірки у Вилавчу виявив жахливу картину і з цього при­воду звітував повітовій раді у Вижниці: «11 липня перевіряв я школу у Вилавчу. В селі є 178 дітей, які повинні відвідувати школу. Занесено в списки 31 дитину. В школі під час мого відвідування було 12. Діти відвідують школу дуже нерегулярно, їх знання мене не задовольнили. В цьому вина, напевно, вчителя Олексія Влада — людини байдужої, невимогливої. Новий вчитель Григорій Віцига намагається поліпшити процес навчання, але він зустрічає рішучий опір з боку місцевої громади. Цей спір настільки великий, що дальше перебування вчителя у Вилавчу є неможливим. Таким чином, як існування школи, так і вчителя ставиться під загрозу. Можна сподіватись багатьох серйозних наслідків в цієї справи, як, наприклад, повне невідвідування дітьми школи, невиплату вчителеві його заробітку тощо.

Шкільний будинок — не приміщення, а карикатура на будинок. Це хатина, всередині якої вчитель і діти на протязі кількох годин вдихають у себе пилюку і сморід. Працювати о таких умовах — це справжня мука. Усунення цього лиха, як мені недвозначно натякав голова громади, залежить від зняття з роботи вчителя Віциги. Той факт, що всі дотеперішні старання повітової шкільної ради поліпшити навчання в школі цього села були безуспішними, не повинен нікого дивувати, бо з такою громадою, яка є у Вилавчу, не можна вдіяти нічого».

Починаючи з кінця 19 ст. частина вилавчан емігрувала до Канади, США, країн Латинської Америки.

До власних лихоліть прийшла на Буковину страшна біда. Роз­почалася перша світова війна. Найбільш працездатне населення забрали в армію. В цих краях проходила лінія фронту. Під час боїв вилавчани чули стрілянину гармат і з дня на день боялися, щоб бої не дійшли до їхнього села. Запеклі бої між військами авсро-німецького блоку і царської Росії тривали три роки. Влада в селі мінялася, але народ продовжував жити своїм життям.

У 1917 році становище вилавчан було ще гіршим. Багато сімей залишилося без годувальників через те, що вони загинули, захи­щаючи владу цісаря і його трон. Народ не знав, що румунський уряд хоче захопити Буковину. До них доходили чутки про всена­родне віче у Чернівцях 3 листопада 1918 року і вони думали, якщо вирішили прилучити австрійську частину до землі України, то так і буде, та через тиждень сталися зміни в політичному жит­ті. Ніхто не прислухався до бажання і думок народу. 11 листопада Північна Буковина була окупована румунськими військами, а 1 січ­ня 1919 року румунським королем був підписаний декрет про включення Буковини до Румунії.

 

ВИЛАВЧЕ ПІД  ВЛАДОЮ БОЯРСЬКОЇ  РУМУНІЇ

(1918—1940 p.p.)

На плачевні наслідки війни зовсім не зважають представники нової влади. Вони за­водять за допомогою нагайки нові порядки. За короткий термін заставляють всіх розмовляти на румунській мові, особливо в школах та державних установах.

Світова економічна криза 1929—1932 p.p. також наклала свій відби­ток на життя вилавчан. Зовсім не виділяли коштів в цей період для школи.              В той час газета «Рідний край» писала «В селах Вилавче, Руський Банилів, Мілієве, Бережниця і багатьох других нема науки задля браку дров для опалу цих шкіл. На жадання дотичних директорів, щоб громади їм дали гроші на дрова, уряди громадсь­кі відповідають, що доки не буде заведена українська мова, як мова викладова по їх школах, вони не дадуть ані леза на шкільні цілі. На направу шкіл не дадуть ані баня, бо то школи не їх». («Рідний край», 1929 рік, 3 лютого).

В селі продовжували зберігати традиції представники шляхти. Вони проводили власні обряди не так як селяни, хоча самі займалися обробітком землі. Наприклад, вінчалася дівчина з шляхти у сукні з вельоном, а з сільської родини — у національному вбранні. Не однакові за змістом співали пісні і т. д.

На розвиток села за 22 роки влади боярської Румунії не було витрачено жодного лева.

 

КОРИТНЕ В СКЛАДІ  РАДЯНСЬКОЇ  УКРАЇНИ

У зв'язку з початком другої світової війни на політичній арені відбуваються нові зміни. На цей раз 28 червня 1940 року перейшли кордон війська Червоної Армії, а згодом Буковина була включена до Радянської України.

У 1940 році в селі встановлюється радянська влада. Значна увага приділяється розвиткові освіти. В селі відкривається семиріч­на школа. Та недовго було мирним життя. 22 червня 1941 року фашистська Німеччина напала на радянську державу. Територію села Вилавче окупували її союзники — фашистська Румунія. В се­лі знову встановлюються раніше заведені порядки, які тривали майже три роки. В квітні 1944 року знову в село приходить Чер­вона Армія, Розпочинається мобілізація на фронт. Було призвано 55 хлопців та чоловіків. На різних фронтах воювало 43, а загинуло 21 чоловік.

Наші фронтовики

Артем Дмитро Васильович, 1905 р. н., українець. Мобілізований у 1944 р. Загинув 8.04.45 р. Похований у с. Ломоносівка Поліського району Калінінградської області в Росії.

Визетєв Онуфрій Маркович, 1897 р. н., українець. Мобілізо­ваний у 1944 р. Пропав безвісти у 1944 р.

Влад Віктор Миколайович, 1913 р. н., українець. Мобілізований у червні 1941 р. Пропав безвісти 02.08.41 р.

Гакман Дмитро Миколайович, 1916 р. н., українець. Мобілізо­ваний у 1944 р. Пропав безвісти в 1945 р.

Гакман Ілля Миколайович, 1916 р. н., українець. Мобілізо­ваний у червні 1941 р. Пропав безвісти 02.08.41 р.

Гакман Микола Дмитрович, 1913 р. н., українець. Мобілізо­ваний 20.02.45 р. Загинув 25.04.45 р. Похо­ваний у Німеччині.

Головач Іван Захарович, 1913 р. н., українець. Мобілізований       28.05.44 р. Загинув 24.10.44 р. Похований в с. Бабушкіно Нестеровського ра­йону Калінінградської області в Росії.

Головач Михайло Федорович, 1911 р, н., українець. Мобілізо­ваний у травні 1944 р. Пропав безвісти в лютому 1945 р.

Головач Олексій Дмитрович, 1903 р. н., українець. Мобілізо­ваний у 1944 р. Пропав безвісти в 1944 р.

Граб Дмитро Григорович, 1914 р. н., українець. Мобілізований у червні 1941 р. Пропав безвісти 02.08.41 р.

Григоряк Олексій Георгійович, 1918 р. н., українець. Боєць винищувального загону. Загинув 22.10. 45 р. Похований в с. Коритне.

Дермер Марко Абрамович, 1923 р. н,, еврей. Мобілізований 15.07.44р. Загинув  20.01.45  р.   Похований  у м. Гусєв Калінінградської  області в Росії.

Думич Аркадій Семенович,  1923 р. н., українець. Боєць винищувального загону. Загинув 22.05.45р. Похований в с. Коритне.

Загул Микола Костянтинович, 1912 р. н., українець. Мобілізо­ваний у червні 1941 р. Пропав безвісти в березні 1944 р.

Загул Танасій Костянтинович, 1916 р. н., українець. Мобілізо­ваний у червні 1941 р. Пропав безвісти в травні 1944 р.

Зейпрех Йосип Срулювич, 1914 р. н., еврей. Мобілізований у черв­ні 1941 р. Пропав безвісти 02.08.41 р.

Коропатницький Давид Іва­нович, 1914 р. н., українець. Мобілізований у 1944 р. Загинув 05.04. 45 р. Похований в с. Ломоносівка Поліського району Калінінградсь­кої області в Росії.

Криксалан Юда Борисович, 1918 р. н., єврей. Мобілізований у червні 1941 р. Пропав безвісти 2.08.41 р.

Курик Євген Юрійович, 1924 р. н., українець. Мобілізований у  1944 р. Загинув 30.01.45 р. Похований Калінінградській області ,Росія.

Куташ Ілля Кирилович, 1909 р. н., українець. Мобілізований у            1944 р. Загинув   29.03.45   р. Похований   в Сло­ваччині.

Кучак Владислав Антонович, 1916 р. н., українець. Мобілізо­ваний 15.05.44 р. Пропав безвісти в березні 1945р.

Кучак Іван Григорович, 1905р н., українець. Мобілізований у                1944 р. Загинув 11.04.45 р. Похований в Австрії.

Максимюк Павло Миколайович, 1924 р. н., українець. Мобілізований 17.06.44 р. Загинув 16.03.45 р Похований в с. Мушкіно Німанського району Калінінградської об­ласті в Росії.

Мельничук Іван Григорович, 1918 р. н., українець. Мобілізо­ваний у червні 1941 р. Пропав безвісти 02.08.41 р.

Мігуца Георгій Іванович, 1917 р. н., українець. Мобілізований у червні 1941 р. Пропав безвісти 02.08.41 р.

Москалюк Віктор Іванович, 1927 р. н., українець. Боєць винищувального загону. Загинув 23.08.46 р. Похований в с. Коритне.

Никулик Михайло Дмитрович, 1905 р. н., українець. Мобілізо­ваний у червні 1941 р. Рядовий. Пропав безвісти в 1941 р.

Олексійчук Семен Танасович, 1916 р. н., українець. Мобілізо­ваний 16.10.44 р. Загинув 24.02.45 р. Похо­ваний в Польщі.

Олійничук Георгій Олексійо­вич, 1915 р. н., українець. Мобі­лізований у червні 1941 р. Пропав безвісти 02.08.41 р.

Осташик Танасій Миколайович, 1924 р. н., українець. Боєць винищувального загону. Загинув 03.05.48 р. Похований в с. Коритне.

Павлюк Іван Васильович, 1913 р. н., українець. Мобілізований у червні 1941 р. Загинув у червні 1941 р., Похований в с. Лисогірка Жмеринського району Вінницької області.

Руснак Василь Тодорович, 1908 р. н., українець. Мобілізо­ваний 04.06.41 р. Загинув 24.03.45 р. Похо­ваний в Латвії.

Середюк Василь Миколайович, 1919 р. н., українець. Боєць винищувального загону. Загинув 23.10. 44p. Похований в с. Коритне.

Середюк Микола Петрович, 1922 р. н., українець. Боєць винищувального загону. Загинув у 1945 р. Похований в с. Коритне.

Смук Олексій Дмитрович, 1915 р. н .,українець. Мобілізований у 1944 р. Загинув 13.01.45 р. Похований в Калінінградській об­ласті, Росія.

Ткачук Микола Григорович, 1915 р. н., українець. Мобілізований у червні 1941 р. Пропав безвісти 02.08.41 р.

Ткачук Микола Георгійович, 1914 р. н., українець. Мобілізо­ваний у червні 1941 р. Пропав безвісти 02.08.41 р.

Ткачук Микола Петрович, 1913 р. н., українець. Мобілізований у червні 1941 р. Пропав безвісти 01.08.41 р.

Томко Василь Єлісейовнч, 1925 р. н., українець. Мобілізований у               1944 р. Помер від ран 27.01.45 р.

Шевчук Микола Дмитрович, 1909 р. н., українець. Мобілізо­ваний 14.05.44 р. Помер від ран у 1944 р. у м. Харків.

 

Загиблим в роки війни у 1965р. в центрі села встановлено пам’ятник.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

В післявоєнні роки (1947р.) було створено колгосп, що пізніше був названий «Пам’ять Ілліча», який було реформовано в СТОВ «Світанок».

 

 

ЛЕГЕНДИ  СЕЛА

 

Підзолота

У східній частині села є урочище Підзолота. Це рівнинна частина порівняно з іншими. Мабуть, у цій частина знаходилися перші поселенці, бо розташована вона на досить родючих землях. Якщо вивчити рельєф місцевості, котра прилягає до урочища, то можна зробити висновок, що узбережжя великої колись ріки.

Існує декілька легенд про походження назви цього урочища.

За однією з них назва завдячує саме родючим землям, на котрих гарно родив хліб і розташована вона так, що у сонячні дні цілий день її (Підзолоту) заливало сонячне проміння. Зранку перші промені сонця ніби підзолочували хлібні лани зі сходу, цілий день поля купалися в ньому, а надвечірнє лагідно, ніби  прощаючись, підзолочувало із заходу.

Інша повідає досить мало, та й сама ця легенда не має цілісної канви, лише якісь таємничі уривки. Назва пов’язується із приходом нібито на ці землі багатих козаків після битви під Хотином. Захопили козаки у у битві багату здобич: золота, зброї, але поранений був смертельно Сагайдачний. То ж вирішили частину здобичі заховати у надійному місці неподалік...

Хтозна, чи не лежать вони в урочищі, котрому дали назву.

 

 

 

 

 

Могилка

Моє  мальовниче село Коритне (давня назва Вилавче) таїть багато легенд. Найцікавіша з них, на мою думку, про гору Могилку. За оповідями старожилів було це ще в сиву давнину. Мабуть, тоді це було, коли квітувала могутня держава Київська Русь. Може, це сталося тоді, як ослаблена міжусобицями впала вона від монголо-татарської навали. І покотилася орда землею нашою на захід і докотилася до мого рідного буковинського краю і, зрештою, потрапила до нашої місцевості. Жорстокістю уславилися завойовники, то й обіклали жителів тяжкими податками.

Потайки зібралися люди на раду, де й порішили убити воєначальника.  Люди надіялися, що обезглавлене військо піде геть.

Та не так сталося, як гадалося. Загарбники вирішили влаштувати своєму вожакові пишні похорони. Місцем поховання вибрали західну околицю села, мабуть, тому, що прямували на захід. Зігнали всіх мешканців села і заставили чоловіків шапками, а жінок подолами спідниць насипати високу могилу.

Хтозна чи було це так. Але сьогодні від Могилки віє якоюсь таємничістю. Та й багато речей наводять на думку про правдивість цієї легенди. По-перше, гора з родючого чорнозему. По-друге, на ній ніколи не росли кущі чи дерева, вона завжди оброблялася і давала гарні врожаї. Вже в роки Незалежності хтось встановив на ній хрест. Цей „хтось” не хотів, щоб знали його ім’я.

Манить сьогодні своєю таємничістю Могилка і ніби чекає на своїх дослідників.

 

 

 

 

 

 

Бесага

На східній околиці Коритного височіє вкрита чагарниками гора Бесага. Якоїсь таємниці у назві гори не криється, бо вона має дві вершини і своєю формою нагадує гуцульські бесаги, проте мені довелося від одного старожила почути легенду про цю гору.

Давно це було, ще тоді, коли на землі жили велетні, небагато їх було і жили вони далеко один від одного. Велетні були добродушними, працьовитими, інколи вони робили перерву у праці і ходили один до одного в гості, незважаючи на те що вони були добрими, гостинними, їм, а вірніше деяким з них були притаманні і негативні людські риси:  заздрість, скупість, захланність та інші. Одного разу видався неврожайний рік у велетня, що жив у передгір’ї. От і вирушив він до свого побратима, що жив високо в горах. Той не сіяв і не орав, бо поля не було, а випасав у горах, на полонинах, отари кіз, овець та корів. Щоб не йти з порожніми руками  в гості зібрав велетень з низин дещо у мішок та ще, «про всяке», вкинув у мішок кілька порожніх мішків. Добре погостював він у свого побратима горянина, а коли вирушав у зворотній шлях, гостинний побратим зібрав йому цілий мішок м’яса, ковбасів, бринзи та інших харчів. Подякував велетень з низин горянину, та й почав поволі спускатися з гір. Десь під обід натрапив він на полонину, обкладену воринням, на якій було повно всілякої худоби. Заздрісно стало йому, що горянину так добре живеться. Вийняв він свій порожній мішок, прив’язав його до повного, вкинув туди овець, кіз, корів, взяв на плечі та й пішов додому. Та не знав він того, що то була худоба не велетня – горянина, а велетня – чарівника. Тільки зійшов він на рівнину, як обидва мішки почали більшати, рости. Як не силкувався велетень, а відірвати від землі їх не зміг. Так і залишився він під Бесагою у землі.

 

СЕЛО СЬОГОДНІ

Сьогодні в селі налічується 1335 дворів, населення яких складає 3299 чол. На території є 13 вулиць: ім. Ю.Федьковича, Першотравнева, ім.О.Ко6илянcької, Головна, Гнильська, Цегельна, Зарічна, Бережницька, Нагірна, ім.Т.Шевченка, Молодіжна, Багнянська, Банилівська.

Нині діють 28 підприємств, зокрема : СТОВ «Світанок»,фірма «Явір», МП «Слов’янка», сільський ринок, магазини Вашківецького ССТ, кафе громадського харчування та ін.

В приватному секторі утримується більше 970 голів ВРХ, з них –                                   700 корів, а також 160 коней, майже 800 голів свиней, 250 бджолосімей, більше 10 тис. штук птиці.

В особистому користуванні громадяни мають 21 трактор, 8 вантажних автомобілів, 2 зернозбиральні комбайни, 12 мікроавтобусів.

Основним підприємством є СТОВ «Світанок» (директор                      Головач Д.М. ), яке в основному займається вирощуванням та реалізацією м’яса ВРХ, молока та зерна. Сезонно працює цегельний завод (додаток 2), що став до ладу у 1965-66рр., коли головою колгоспу був М.Ф.Брагуш, де добре налагоджено випуск блоку та цегли , яка користується попитом у населення. З кожним роком стараються випускати більше продукції.                              У товаристві працює в середньому 280 чоловік. Дирекція товариства орендує в 538 власників земельних паїв землю, загальна площа оренди становить 321 га. Громадяни, які здали землю  в користування, щороку отримують 1,5 цент. зерна. Орендує також товариство землі в селах Банилів – 45 га, Замостя – 54 га, Дослідному господарстві – 69 га.

      На території ради діє фірма «Явір» ( директор Гакман І.М.). Основним видом діяльності  є ремонтно –будівельний напрямок. Працює у фірмі 30 чоловік. У 2004 році дирекція фірми отримала дозвіл на встановлення верстата для розпилювання лісодеревини. Планується встановити верстат з  виготовлення столярних виробів. У 20004 році фірмою сплачено 41% від загальної кількості податкових платежів.

На території сільської ради (голова М.В.Мінтенко) зареєстровано 30 суб’єктів підприємницької діяльності – фізичних осіб. Основним видом діяльності є роздрібна торгівля.

Щосереди працює сільський ринок (директор Колотило В.В.), роботою якого дуже задоволені люди.

       У 1975 році в с.Коритне розпочалося будівництво середньої школи на 624 учнівських місць. В 1979 році типова школа вступила в дію. Школа містить: 9 класних кімнат для початкових класів, 15 навчальних кабінетів, бібліотеку, спортзал, їдальню, тир, майстерні: столярну, слюсарну, швейної справи, кабінет – майстерню з тракторної справи; актовий зал, в останні роки добудовано газову котельню.

 

 

 

 

 

 



 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 


     Зараз в Коритненській ЗОШ І-ІІІ ступенів працює 45 вчителів, 20 техпрацівників. Навчається в школі 494 учні. За час існування наша школа випустила 26 випусків. Щорічно не менше третини випускників вступають у вищі навчальні заклади.

Дошкільно-навчальний заклад с.Коритне працює в новому приміщенні. Працює в садку 16 працівників.

Працює лікарська амбулаторія.

1988 році в с. Коритне було відкрито геріатричний будинок для людей похилого віку. Тепер у будинку проживає 25 одиноких  перестарілих громадян. Обслуговують цих людей 8 працівників.

Розвивається електрозв’язок. Установлено станцію на 500 номерів. Також встановлено вишку мобільного зв’язку .

На території села  працює філія ощадбанку та поштове відділення, в якому працюють 4 людини. В селі діють два магазини Вашківецькогог ССТ, 6 магазинів приватної власності, кафе громадського харчування, 2 бари, 5 продуктових кіосків.

У 2004р. до села підведено природний газ. В 2007 році вже газифіковано 700 дворів.

Вихідцями з села є: поет Василь Лелек, оперний співак Петро Ончул, професори Михайло Курик та Василь Ластовецький та ін.

 

РЕЛЬЄФ ТА ПРИРОДНІ ЛАНДШАФТИ

Будова поверхні території села складна. Рельєф її формувався, з одного боку, під дією вод приток ріки Черемош. А з іншого, крім цих постійно діючих водостоків, на території села розвинуті також і тимчасові водостоки, які утворюються внаслідок атмосферних опадів.

Тимчасові водостоки виробили, особливо на високих терасах, сильно розчленовану яружно-балкову мережу. По будові поверхні територію села можна поділити на північну і південну частини.

Північна частина в основному приурочена до третьої тераси р.Черемоша з рівним рельєфом, який злегка ускладнюється виположеними балками, що обумовлює слабохвилястий характер поверхні. Ця частина території, завдяки своїй вирівняності, являється дуже сприятливою для механізованого сільськогосподарського виробництва.

Південна частина території села являє собою високі давні тераси з дуже складним комплексом гряд, горбів, височин, з дуже крутими схилами, ускладненими зсувами.

Притоки Черемоша цю частину села розчленували на систему горбистих гряд, видовжених з півдня на північ. Внаслідок сильного і глибокого розчленування в південній частині території села рівних ділянок дуже мало.

Серед природних ландшафтів села виділяють підвищення, які мають такі назви: Бесага, Бевдина, Зозулина, Калатура, Могилка, Склянна гора, Лисівка, Козівка, Дубок, Бурдечівка, Перший берег, Другий берег, Третій берег. Найвища точка села - Склянна гора (456м).

Крім  підвищень, є рівнини: 3олотий лан, Підлужний лан, Середній лан, Болото, Багни, Куклина, Сесія, Чекань. Кожна з цих топонімічних назв має свою легенду, що зібрані в звіті туристсько- краєзнавчого гуртка «Стежками рідного села»

 

КЛІМАТИЧНІ УМОВИ

Залежно від різниці між. сонячною енергією, що поглинається земною поверхнею та енергією ,що випромінюється цією поверхнею, змінюється величина радіаційного балансу, яка зумовлюється географічною широтою місцевості, часом доби і порою року, хмарністю, формами і видами земної поверхні.

Оскільки територія села не займає градуса, радіаційний баланс тут змінюється переважно залежно від часу доби і пори року, режиму хмарності.

За температурними показниками клімат села помірно-континентальний з переходом до континентального. Для характеристики температурного режиму приводимо кліматичні показники.

№з/п

Метеорологічні елементи

Кількість днів

1

Тривалість безморозного періоду

130- 150

2

Тривалість періоду з температурою більше 0°С

245- 250

3

Тривалість періоду з температурою більше 50С

195- 210

4

Тривалість періоду з температурою більше 100С

140- 160

5

Тривалість періоду з температурою більше 150C

60- 100

Сума позитивних температур (понад 100С) становить 20000С - 24000С .

Середня температура повітря о 1300 в липні становить 220С.

 

Розподіл опадів по місяцях в мм.

Місяці

Кількість опадів, мм

Січень

38

Лютий

38

Березень

42

Квітень

57

Травень

79

Червень

102

Липень

108

Серпень

96

Вересень

79

Жовтень

45

Листопад

38

Грудень

36

За рік

758

Як видно з таблиці, максимальна кількість опадів випадає в теплі місяці року. За період з квітня по вересень випадає біля 70% річної кількості опадів. За період з середньодобовою температурою 10°С випадає 450-475мм опадів. Середньорічна кількість атмосферних опадів складає 758мм з коливанням від 675 до 760мм.

Використовуючи  дані   таблиці   розподілу   опадів   по   місяцях, будуємо діаграму опадів за сезонами.

Пори року

Кількість опадів, мм

Зима

112

Весна

178

Літо

306

Осінь

162

Для  кращої   орієнтації  погодних   умов   нашого   села  було вирахувано середній показник температурних даних помісячно за останній рік.

Пори року

Місяці

Середня температура

Весна

Березень

2,5

Квітень

6,9

Травень

18,8

Літо

Червень

19

Липень

22

Серпень

22

Осінь

Вересень

12,7

Жовтень

7,3

Листопад

3,8

Зима

Грудень

-7,6

Січень

-9,6

Лютий

-8

Середньорічна температура повітря приблизно складає 7,50С в долині і трохи нижче - на високих терасах. Слід відмітити, що річні ізотерми направлені паралельно горам і показують закономірне зниження температури з висотою (на кожні 100м підняття  біля                – 0,40С).

Початок весни в середньому припадає на середину березня,але на високих давніх терасах весна починається пізніше. Весняні приморозки закінчуються на початку травня, а перші осінні приходяться в середньому на 10 жовтня. Літо починається вкінці травня , коли температура повітря переходить за 150 С.Середня температура літа  - + 200С.

Осінь наступає в І половині вересня, коли середня добова температура повітря вища за 100С,але нижча за 15 0С.

Характерною рисою осіннього періоду є ясна, тиха і тепла погода. Осінні приморозки починаються на початку жовтня.

Зимовий сезон починається в другій половинеі листопада з переходом середньодобової температури повітря через 00С. Зими нестійкі, морозні дні змінюються відлигами, які деколи приводять до повного танення снігового покриву. Зима характеризується високою відносною вологістю і частими туманами. Число днів із сніговим покривом складає близька 70, a середня товщина снігового покриву 18-22см.

Пануючі вітри північно - західного напрямку - 32%; південно-східного — 21%; східного — 10%; західного — 9%.

 

ВОДИ СЕЛА

На території села протікає річка Бережниця. Це права притока р.Черемош. В результаті  наших гідрологічних досліджень встановлено, що довжина річки на території села становить приблизно 22км., а загальна протяжність – 25км.

Права притока, р.Бережонка, має довжину 12км. Загальний напрям течії річки з півдня на північ. Як головна  річка, так і її притока починаються  в лісі Карапчівського лісництва з-під Середнього Майдану двома витоками з джерела. Протікає по річковій долині від 30-50м. до 200м. шириною. Лівий берег річки пологий, правий  - крутий, місцями є добрі відслоєння від 2-3м. до 12м. висоти з кутом падіння 700-900. Площа басейну річки становить понад 77 км2. Повінь на річці буває у весняно – літній період.

Живлення річок мішане: підземними, сніговими і дощовими водами. Влітку бувають паводки. Під час повені і паводків річка виходить з берегів, затоплює значну частину річкової долини, завдаючи великої шкоди населенню. Межень настає, в основному, у літньо – осінній період. Під час повені і паводків рівень води в річці може піднятися до 1,5 – 2м. і досягти ширини 30-35м. Середня швидкість течії води в річці коливається від 0,3 до 0,8м/сек., ширина від 4м. до 10м., глибина – від 15см. до 60см. Витрата води в річці становить від 0,18 до 4,8м/сек..

Річка переносить багато твердого матеріалу: мулу, піску, гравію, гальку, органічних решток тощо.

Поширена бічна ерозія, особливо правого берега річки, і глибинна ерозія. Русло річки покрите піском, гравієм, галькою, валунами, органічними рештками. Води річки використовуються цегельним заводом, для сільського господарських потреб та побутових потреб населення. У річці водяться цінні породи риб: соми, клени, щуки, в’юни та інші.

Річка Бережниця зі своєю притокою Бережонкою мають водоохоронне значення.

Вивчення підземних вод показало, що глибина їх залягання коливається в межах від 4-5м. на річковій долині до 25-30м. на вододільних підвищеннях. Нами досліджено вісім джерел, вода в яких надзвичайно чиста, без особливих мінеральних частин. Запаси  підземних вод великі, вони широко використовуються в побуті і для потреб сільськогосподарського виробництва.

Ще на території села знаходяться три ставки. Водні ресурси села представлені річковим стоком, який утворюється за рахунок значного зволоження атмосферними опадами. Більша частина їх випаровується і лише 1/5 формує річковий стік. У теплий період року часто випадають зливові опади, внаслідок чого на річці утворюється повінь.

Ґрунтові води села залягають на однаковій глибині в залежності від характеру рельєфу .материнських і підстеляючих порід.

На другій терасі р.Черемоша ґрунтові води залягаютъ на глибині 1-2м. На ділянках, що примикають до річок та в днищах заболочених балок ґрунтові води залягають значно ближче до поверхні і впливають на ґрунтовий процес.

На третій терасі вони залягають на значній глибині, але в дощові періоди у верхніх шарах накопичується верховодка, яка на не осушених ґрунтах зустрічається на глибині 60-80см.

Слід підкреслити, що рівень верховодки залежить від кількості опадів, періоду року та інших причин і не є постійним. Періодичне перезволоження привело до оглеєння ґрунтів третьої тераси.

На високих давніх вододільних терасах ґрунтові води знаходяться на глибині 10-12м і глибше, а в окремих місцях і глибше, тому вони не мають впливу на ґрунтотворний процес.

В цілому рівень ґрунтових вод на території села поглиблюється з підняттям місцевості.

 

ГРУНТИ

Ґрунтовий покрив села складний.

Це пов'язано перш за все різноманітними природами умовами:

а)складністю рельєфу; б)неоднорідністю материнських порід; в)умовами поверхневого та ґрунтового зволоження; г)клімату; д)особливостями розвитку природної рослинності, як в даний час, так і в геологічному минулому; е)господарською діяльністю людини , що має велике значення.

Територія села в минулому була зайнята лісом. Найбільш густі ліси були поширені на схилах і вододілах. На більш низьких терасах рік ліси були рідші, зате тут розвивалась трав'яниста рослинність.

Так як рівень під ґрунтових вод на низьких терасах в минулому залягав вище ніж в даний час, тому головним процесом ґрунтоутворення був дерновий, в результаті якого тут розвинулись дернові ґрунти. Значний вилив на процес ґрунтоутворення мала лісова рослинність на третій терасі р.Черемоша, тому тут утворились опідзолені ґрунти.

На високих стародавніх терасах лісова рослинність збереглася до цього часу, тому тут утворились дерново-підзолисті ґрунти.

Таким чином, можна накреслити таку схему розміщення ґрунтів на території села:

1.Заплава р.Бережниці - примітивні дернові ґрунти на пісках і ріняках, а також алювіальні відклади – рінь, піски.

2. Перша тераса р.Бережниці – дернові, супіщані і легкосуглинкові ґрунти.

3 .Друга тераса Черемоша — дернові опідзолені оглинні , суглинкові ґрунти.

4. Третя тераса Черемоша - опідзолені ґрунти.

5.Високі стародавні тераси – дерново - підзолисті, в рівній мірі оглинні і змиті ґрунти.

Тепер на території села розрізняють такі види і різновидності грунтів:

 І.Дерново- підзолисті грунти на делювіальних відкладах

1. Дерново- середньопідзолисті  поверхнево-оглинні слабозмиті      піщано- легкосуглинкові.

2. Дерново- середньопідзолисті  поверхнево-оглинні середньозмиті      піщано- легкосуглинкові.

З. Дерново- середньопідзолисті  поверхнево-оглинні середньозмиті в комплексі з сильнозмитими 11-30% піщано - легкосуглинкові.

4.Дерново-середньопідзолисті  поверхнево - оглинні     сильно змиті     піщано- легкосуглинкові на піщаних глинах давніх зсувів.

ІІ. Опідзолені ґрунти на делювіальних відкладах

5.Сірі опідзолені глейові піщано-легкосуглинкові.

б. Сірі опідзолені глейові середньозмиті піщано-легкосуглинкові.

7.Темно-сірі опідзолені глейові піщано-легкосуглинкові.

8.Темно-сірі опідзолені глейові слабозмиті піщано- легкосуглинкові.

9,Опідзолені сильнозмиті піщано-легкосуглинкові.

ІІІ. Дернові грунти на делювіальних відкладах

10. Дерново слабопідзолені глеювальні піщано - легкосуглинкові.

11. Дернові слаборозвинені супіщані.

 

 

РОСЛИННІСТЬ

Рослинність нашого села дуже багата і різноманітна. Найбільші площі зайняті під культурною рослинністю на орних землях.

Залежно від рельєфу, типу ґрунтів, кліматичних умов, рослинність на території села має свої особливості.

На території села налічується понад  1000 видів рослин, які належать до 122 родин. Серед них є багато рослин,  які   зустрічаються  рідко,   а  частина   з них вимирає.  Деякі занесені до «Червоної    книги   України».  

Серед трав’янистих рослин поширені:  конвалія, підсніжник, папороть, осока, вороняче око, квасениця звичайна, пирій повзучий, конюшина, живокіст лікарський та ін.

З числа деревних рослин поширені: бук, граб, дуб, липа, ліщина, вільха, смерека, ялина.

Серед кущів: бузина чорна, глід, ожина, малина, шипшина та ін.

Лікарські рослини: ромашка звичайна, звіробій, деревій, тмин, чебрець, підбій, м’ята.

Вивчення рослинності села продовжується.

 

ТВАРИННИЙ СВІТ

Тваринний світ нашого села досить різноманітний і є продуктом багато тисячолітньої перетворюючої діяльності людини. В селі налічується близько 306 видів тварин, в тому числі – 205 видів птахів, 55 видів ссавців, 27 видів риб, 12 видів земноводних і 7 видів плазунів. Є декілька видів молюсків, комах, червів.

Тварини відіграють надзвичайно важливу роль у життєдіяльності рослинного покриву і впливають на довкілля. Комахи переносять пилок і сприяють відтворенню рослин. Тварини переносять насіння , кісточки, зернята на великі віддалі. Черви і землерийні види сприяють формуванню якісної структури ґрунтів, збільшують їх повітря-і водопроникність, а отже й родючість. На території села виділяється передгірський фауністичний комплекс.

Тут переважають заєць, лисиця, дикий кабан, білка, тхір, куниця, борсук, їжак, миша польова, біла лелека та ін.

Але є чимало видів тварин,  які  пристосовані до  різно­манітних умов існування: вони називаються єврибіонтами. Най­більше їх у перехідній передгірській зоні. З риб і земноводних це  ропуха   звичайна та зелена, жаба трав'яна, тритон звичайний, усі передгірські  плазуни; із птахів - ворона сіра, сорока, сойка, горобець хатній, зяблик, шуліка, горобець, сойка, сова, сорока, синиця, чайка, ластівка, шпак, снігур, зозуля, дика качка.  Серед   ссавців   переважають заєць-русак, миша жовтогорла та хатня, полівка сіра, лисиця. Не можна не згадати і про світ комах нашого села. Він досить цікавий і представлений , зокрема, мухами, осами, джмелями, жуками різних видів, мурахами, метеликами та ін.

І, звичайно ж, не можна собі уявити нашого села без свійських тварин і птахів.

 

НАСЕЛЕННЯ

Статистичні дані сільської ради свідчать, що в селі проживають 3299 чол., зокрема: пенсіонерів – 835, інвалідів – 220, одиноких пенсіонерів – 47, учасників бойових дій -  4, учасників ВВВ – 5, військових вдів -8, воїнів – афганців – 7, дітей війни – 270, людей, яким присвоєно статус учасника війни – 183, учасників ліквідації аварії на ЧАЕС – 7, дітей – інвалідів – 24. В селі налічується  93 багатодітних сім’ї. У 2005р. створено 21 сім’ю, 2006р. – 5. Народилось дітей 40 (2005р.), 22 (2006р.), померло 58 (2005р.), 29 (2006р.). В останні десятиліття   кількість    населення    скорочується, вмирає людей  більше, ніж народжується, виїжджає більше, ніж приїжджає.

Дітей дошкільного віку – 38, шкільного – 495. В порівнянні з 2000р. кількість дітей дошкільного віку зменшилась на 5 чол., шкільного – на 35 дітей.

Густота населення села становить на 1км2 75 мешканців. Але заселеність на території села неоднакова. Найгустіше заселені ділянки в центрі села.

За національним складом жителі села – українці, проте 0,5% - інші національності (росіяни, румуни, молдовани, поляки). З етнографічної карти Буковини (1910р.) бачимо, що в Коритному на той час проживали переважно українці, євреї, поляки.

Мешканці нашого села – працьовиті люди. Переважно займаються землеробством. Є майстри по дереву, боднарі, теслярі, майстри по лозоплетінню, ткалі, вишивальниці.

Вихідцями нашого села є: професор Курик Василь Іванович, професор Колотило Василь Семенович, професор Ластівецький Василь Омелянович, Народний артист України Петро Єпіфанович Ончул.

 

 

 

 

ГОСПОДАРСТВО

 

     На території Коритненської сільської ради налічується 1335 дворів, утримується більше 970 голів ВРХ, з них – 700 корів, а також 160 коней, майже 800 голів свиней, 250 бджолосімей, більше 10 тис. штук птиці. В особистому користуванні громадяни мають 21 трактор, 8 вантажних автомобілів, 2 зернозбиральні комбайни, 12 мікроавтобусів.

В селі діють 28 підприємств, зокрема, СТОВ «Світанок»,фірма «Явір»,МП «Слов’янка», сільський ринок, магазини Вашківецького ССТ, кафе громадського харчування та ін.

     Основним підприємством на території  ради є СТОВ « Світанок» (директор Головач Д.М. ) .У товаристві працює в середньому 280 чоловік. Товариство в основному займається вирощуванням та реалізацією м’яса ВРХ, молока та зерна. Сезонно працює цегельний завод, де добре налагоджено випуск , яка користується попитом у населення. З кожним роком стараються випускати більше продукції. Дирекція товариства орендує в 538 власників земельних паїв землю, загальна площа оренди становить 321 га. Громадяни, які здали землю  в товариство, щороку отримують 1,5 цент. зерна. Орендує товариство землі в селах Банилів – 45 га, Замостя – 54 га, Дослідному господарстві – 69 га.

      На території ради діє фірма «Явір» ( директор Гакман І.М.). Основним видом діяльності  є ремонтно –будівельний напрямок. Працює у фірмі 30 чоловік. У 2004 році дирекція фірми отримала дозвіл на встановлення верстата для розпилювання лісодеревини. Планується встановити верстат з  виготовлення столярних виробів. У 20004 році фірмою сплачено 41% від загальної кількості податкових платежів.

        На території ради зареєстровано 30 суб’єктів підприємницької діяльності – фізичних осіб. Основним видом діяльності є роздрібна торгівля. У 2004 році від малого бізнесу до сільської ради надійшло 12, 5 % податків.

      Щосереди  в с. Коритне працює сільський ринок (директор Колотило В.В.), роботою якого дуже задоволені люди. Щороку директор у повному обсязі  сплачує ринковий збір, а це 4,2% податків до сільського бюджету.

       У 1975 році в с.Коритне розпочалося будівництво середньої школи на 624 учнівських місць. В 1979 році типова школа вступила в дію. Школа містить: 9 класних кімнат для початкових класів, 15 навчальних кабінетів, бібліотеку, спортзал, їдальню, тир, майстерні: столярну, слюсарну, швейної справи, кабінет – майстерню з тракторної справи; актовий зал, в останні роки добудовано газову котельню. На сьогодні школа містить комп’ютерний клас.

     Зараз в Коритненській ЗОШ І-ІІІ ступенів працює 45 вчителів, 20 техпрацівників. Навчається в школі 494 учні. За час існування наша школа випустила 26 випусків. Щорічно не менше третини випускників вступають у вищі навчальні заклади.

Дошкільно-навчальний заклад с.Коритне працює в новому приміщенні. Працює в садку 16 працівників.

Працює лікарська амбулаторія.

1988 році в с. Коритне було відкрито геріатричний будинок для людей похилого віку. Тепер у будинку проживає 25 одиноких  престарілих громадян. Обслуговують цих людей 8 працівників.

Розвивається електрозв’язок. Установлено станцію на 500 номерів. А також встановлено вишку мобільного зв’язку .

На території села  працює філія ощадбанку та поштове відділення, в якому працюють 4 людини. В селі діють два магазини Вашківецькогог ССТ, 6 магазинів приватної власності, кафе громадського харчування, 2 бари, 5 продуктових кіосків.

У 2004р. до села підведено природний газ.

На жаль, в селі розвинутий лише автомобільний транспорт.

 

ЗНАЧНІ ДЛЯ СЕЛА  ІСТОРИЧНІ  ПОДІЇ.

Перші поселення на території села з’явились в часи трипільської культури. Ці місця були багаті на землеробські і скотарські угіддя, поблизу є річка, в достатній кількості - питтєва вода, навколишні ліси багаті на диких звірів, що відповідало прожитковому мінімуму людини в той час. Тоді ж зародилися обряди — народження дитини, весілля, поховання. Про це свідчать різноманітні ударні інструмен­ти, які виготовлялися з шкір тварин, кісток та рогів, а також тру­бочки, що нагадують сучасну сопілку.

Йшли роки. В житті людей відбува­лися зміни. Набутий досвід передавався з покоління в покоління. Одним з великих досягнень людини стала обробка металу. Нам невідомо, чи виплавляли метал у Вилавчу, але його жителі користувалися металевими знаряддями праці.

Племінні союзи в ІХ ст. об'єдналися у державу — Київська Русь. Слід зазначити, що тиверці, а до цього племені відносились і вилавчани, довгий час зберігали племінну незалежність. Вилавчани брали участь у поході київського князя Олега на Візантію у 907 ро­ці, а в поході князя Ігоря на Візантію в 944 році вони брали участь як складова частина війська.

У 988 році Київська Русь прий­має християнство. Мабуть, населення Вилавча до цього поставилось негативно. Нова релігія відповідала тим формам життя і про­цесам, які відбувалися з той період. Та народ не хотів розуміти цього, а навпаки дотримувався старих релігійних звичаїв і продовжував вірити в багатьох богів — Стрибога, Даждьбога, Мокоші, Велеса та інших. Очевидно пройшов не один десяток років перш ніж затвердилася ця релігія у  Вилавчу.

З другої половини XI ст. Вилавче входить до Теребовлянського, з середини XII — до Галицького, а з кінця XII до середини ХIV ст. — до Галицько- Волинського князівства.

З 1241 по 1349 роки на наших землях панувала Золота Орда. За цей час забрано було багато добрих ремісників, знищено дужих чоловіків. Господарство почало занепадати. Значно зменшилася кількість на­селення. Народ не хотів цьому терпіти і неодноразово повставав. Та спроби визволення придушувалися за допомогою війська. На превеликий жаль, місцеві князі не очолили боротьбу, а навпаки перетворилися на покірних слуг золотоординських ханів. Економіч­ною і політичною слабістю, а також віддаленістю Буковини від Золотої Орди, скористалися угорські феодали і захопили її тери­торію не на один десяток років. Фактично на зміну одним загарбни­кам прийшли інші, але із тією різницею, що була інша мова і трохи вища культура, а гніт продовжувався. На зміну угорцям приходять волоські воєводи, які теж поступово намагаються захопити значні земельні володіння разом з людьми, які на них працювали б. Молдавські господарі видають велику кількість грамот, з яких повідомлялося про те, що ця чи інша земля належить такому-то землевласникові і ніхто не запитував у селян чи хотять вони, щоб та земля, на якій давно живуть, комусь належала. Щедрими були дарунки для бояр, монастирів, церков. Саме в цей період доку­ментально вперше згадується Вилавче, а точніше  - 13 грудня   1433 року.

В 1514 році землі Буковини загарбала Туреччина. Це був один з найтяжчих періодів в історії буковинців.

В кінці ХVІІІ ст.Буковина ввійшла до складу Австро-Угорської імперії. Чинячи супротив пануванню зайд, почали діяти народні месники - опришки. До нашого часу дійшли чутки і легенди про те, що у селі в свій час жив брат Олекси Довбуша - Іван і до нього приходив в гості захисник знедоленого люду. Мабуть, дехто з відважних хлопців приєднався до опришків і у 30 — 40 роках ХVІІІ ст. під керівництвом Довбуша  ходив у відважні походи проти гнобителів Буковини.

Через 50 років панування Австрії на Буковині почали хлопців забирати в рекрути, їх ловили мандатори разом з своїми помічни­ками зненацька вдень, коли про це ніхто не знав. Зв'язаних і закованих відправляли до окружного суду. Служба їх тривала 14 років, а з 1845 — 8 років.

В 1848 році у відповідь на заклик Лук'яна Ко­билиці в селі відбулося повстання.

В 1856 році в селі проживало 2594 чоловіки. Тут була невелика школа, в якій учитель Олексій Влад навчав 4 дітей, хоча повинні були б навчатися 178 дітей. Не проводив у цьому напрямку роботу священник Георгій Уласієвич. У 80-х роках XIX століття у Вилавчому побував український письменник Ю. Федькович, який був інспек­тором шкіл і під час своєї перевірки у Вилавчу школи виявив жахливу картину. З цього при­воду звітував повітовій раді у Вижниці. (додаток 3).

Злидні, безземелля, жорстока експлуатація заставляли шукати людей кращого місця прожиття, заробітків. У краї з'являються вербувальні бюро, які агітують людей їхати за кордон. Починаючи з кінця XIX ст. частина вилавчан емігрувала до Канади, США, країн Латинської Америки.

В 1907р. в селі заснована Свято- Миколаївська церква, про що свідчать документи 1907-1911рр. (додаток 4)

У селі проживали люди різних національностей. З списків виборців до буковинського сойму у 1910 р.видно, що у Вилавчу було 148 німців,                    88 волохів (руму­нів), 675 русинів (українців) і 9 поляків (додаток 5). Всього голосувало 920 чоловік.

У 1914 р. жителі села повстали проти місцевого поміщика. В цьому ж році почалася Перша світова війна, що не сприяло покращенню становища вилавчан. У 1917 році становище вилавчан стало ще гіршим. Багато сімей залишилося без годувальникіз через те, що вони загинули, захи­щаючи владу цісаря і його трон. Народ не знав, що румунський уряд хоче захопити Буковину. До них доходили чутки про всена­родне віче у Чернівцях 3 листопада 1918 року в Українському народному домі                        (додаток 6) і вони думали, що якщо вирішили прилучити австрійську частину до України, то так і буде, та через тиждень сталися зміни в політичному жит­ті і 11 листопада Північна Буковина була окупована румунськими військами, а 1 січ­ня 1919 року румунським королем був підписаний декрет про включення Буковини до Румунії (додаток 7).

У зв'язку з початком другої світової війни на політичній арені відбуваються нові зміни: 28 червня 1940 року кордон Буковини перейшли війська Червоної Армії, в селі встановлюється радянська влада. Значна увага починає приділятися розвиткові освіти. В селі відкривається семиріч­на школа. Та недовго було мирним життя. 22 червня 1941 року фашистська Німеччина напала на радянську державу. Територію села Вилавче окупували її союзники — фашистська Румунія. В се­лі знову встановлюються раніше заведені порядки, які тривали майже три роки.              В квітні 1944 року знову в село приходить Чер­вона Армія. Розпочинається мобілізація на фронт. Було призвано 55 хлопців та чоловіків. На різних фронтах воювало 43, а загинуло 21 чоловік (додаток 8). Воїнам-односельчанам, що за­гинули в боротьбі з окупантами, в день 20-річчя Перемоги над фашистською Німеччиною відкрито пам'ятник , на камені якого першими були викарбувані імена Іллі Олексійчука, Олексія Григоряка, Василя Середюка, Аркадія Думича, Дмитра Калинчука та ін.               (додаток 9).

До 1952р. на село здійснювали набіги банди українських буржуазних націоналістів. За трагічним збігом обставин від їхніх рук загинула директор школи Лідія Семенівна Чужикова, що прибула в Коритне у 1944р. 29 жовтня 1958р. на ознаменування 40-річчя ВЛКСМ було відкрито пам’ятник ( додаток 10 ), автором проекту якого був Вадим Павлович Синицький.

В післявоєнні роки (1947р.) було створено колгосп „Перемога” (до якого входили села Коритне та Замостя, перший голова – росіянин В.Волков), що пізніше був названий «Пам’ять Ілліча» (додаток 11). Багаторічними керівниками колгоспу були М.Ф.Брагуш та В.І Мусієнко. В роки незалежності господарство було реформовано в СТОВ «Світанок».

У 1975 році в с.Коритне розпочалося будівництво середньої школи на 624 учнівських місць. В 1979 році типова школа вступила в дію                           (додаток 12). Школа містить: 9 класних кімнат для початкових класів,                    15 навчальних кабінетів, бібліотеку, спортзал, їдальню, тир, майстерні, актовий зал. В 2005р. до школи підведено природний газ.

1грудня 1991р. громадяни села виявили бажання жити в незалежній державі, взявши участь у всенародному референдумі. Село стало частинкою незалежної України.

У 2003р. село відсвяткувало своє 570-річчя.

 

ГЕОГРАФІЧНІ  ВІДОМОСТІ ПРО  СЕЛО

Територія села знаходиться в передгірській зоні, в північно-східній частині Вижницького району.

Площа села разом із селом Бережонкою, яке знаходиться на території сільської ради села Коритне, становить 3407га.

Село поділено  на  кути, які  мають  такі  назви: Центр (додаток 13), Луг, Гнилець, Кокошинець, Багни, Долішній Кут, Золота. Межує з такими селами: Банилів, Замостя, Бережниця, Бережонка. Воно розміщене на віддалі 13 км від смт.Вашківці, 28 км від районного центру м.Вижниця та на відстані 50 км від обласного центру м.Чернівці. Віддаль до найближчої залізничної станції, яка знаходиться в с.Банилові - 5 км.

Протяжність села із заходу на схід - 11км,а з півночі на південь — 6км.

Територія села розміщена у середніх широтах помірного поясу між 48020" пн. широти і 25022" сх. довготи.

Висота над рівнем моря становить приблизно 450м. Найвища точка — Скляна гора (456м.)

Будова поверхні території села складна. Рельєф її формувався, з одного боку, під дією вод приток ріки Черемош, а з іншого – під дією тимчасових водостоків, які утворюються внаслідок атмосферних опадів.

Північна частина в основному рівнинна і є сприятливою для механізованого сільськогосподарського виробництва. Південна частина території села являє собою високі давні тераси з дуже складним комплексом гряд, горбів, височин, з дуже крутими схилами, ускладненими зсувами.

Серед природних ландшафтів села виділяють підвищення, які мають такі місцеві назви: Бесага (додаток 14), Бевдина, Зозулина, Калатура (додаток 15), Могилка (додаток 16), Скляна гора, Лисівка, Козівка, Дубок, Бурдечівка, Перший берег, Другий берег, Третій берег.

Крім  підвищень, є рівнини: 3олотий лан (Підзолота) (додаток 17), Підлужний лан, Середній лан, Болото, Багни, Куклина, Сесія, Чекань.

Клімат помірно-континентальний. Середньорічна кількість атмосферних опадів складає 758мм. Середньорічна температура повітря приблизно складає 7,50С. Пануючі вітри - північно – західного та південно-східного напрямку .

На території села протікає права притока р.Черемош - річка Бережниця,  довжина якої приблизно становить приблизно 22км. з притокою Бережонкою протяжністю 12 км.

Ґрунтовий покрив представлений примітивними дерново- підзолистими грунтами.

Флора і фауна села представлені понад 1000 видами рослин та  близько 306 видами тварин.

Населення села складає 3299 чол., зокрема: пенсіонерів – 835, інвалідів – 220, одиноких пенсіонерів – 47, учасників бойових дій -  4, учасників ВВВ – 5, військових вдів -8, воїнів – афганців – 7, дітей війни – 270, людей, яким присвоєно статус учасника війни – 183, учасників ліквідації аварії на ЧАЕС – 7, дітей – інвалідів – 24. В селі налічується  93 багатодітних сім’ї. В останні десятиліття   кількість    населення    скорочується, вмирає людей  більше, ніж народжується, виїжджає більше, ніж приїжджає. Густота населення села становить на 1км2 75 мешканців. Але заселеність на території села неоднакова. Найгустіше заселені ділянки в центрі села. За національним складом жителі села – українці, проте 0,5% - інші національності (росіяни, румуни, молдовани, поляки).

Мешканці нашого села – працьовиті люди. Переважно займаються землеробством. Є майстри по дереву, боднарі, теслярі, майстри по лозоплетінню, ткалі, вишивальниці.

 

 

ВИДАТНІ  ПОСТАТІ  СЕЛА

Вихідцями нашого села є: народний артист України Петро Єпіфанович Ончул, поет Василь Степанович Лелек, професор Василь Омелянович Ластівецький, владика Чернівецький та Буковинський Онуфрій, професор Василь Іванович Курик, професор Василь Семенович Колотило та інші.

ОНЧУЛ ПЕТРО ЕПІФАНОВИЧ — оперний співак Донецького академічного театру опери та балету, професор Донецької державної консерва­торії, заслужений артист України (1972), народний артист України (1980), секретар Спілки театральних діячів України.

Народився 30 грудня 1936 р. в селянській родині. У 1952 р. закінчив сім класів в рід­ному селі. В 1954—1957 pp. працював на Вижницькому деревообробному комбінаті.

У 1961 р. закінчив Чернівецьке державне музучилище, у 1966 — Львівську державну консерваторію ім. М. Лисенка. З 1966р. працює в Донецькому академічному театрі опери та балету. В його репертуарі твори з опер: Дж. Верді «Ріголетто» (партія Ріголетто), «Отелло» (партія Яго) «Травіата» (партія Шермон); О. Бородіна «Князь Ігор» (партія Ігора); Дж. Пуччіні «Тоска» (партія Скарпія) та інші.(додаток 18) Всього понад 30 провідних партій оперної спадщини. Виступав у США, Англії, Франції, Бельгії, Німеччині, Австрії Румунії, Польщі тощо.

Додаток 18

П.Е.Ончул та його сценічні образи

                                                                                   

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВАСИЛЬ СТЕПАНОВИЧ ЛЕЛЕК (додаток 19) народився у затишному куточку Буковини, в с.Бережонка, на святвечір,                                        24 грудня 1946 року

Талант до нъого прийшов від самого Господа Бога.

Василь був першою дитиною у Лелеків, а всіх дітей - восьмеро. Сім'я зберігала давні українські традиції. Від матері Марії Дмитрівни, сільської вчительки, хлопчик перейняв палку любов до української культури, народних звичаїв, повір'їв, до української казки, пісні. Від батька, Степана Васильовича, - твердий характер і горду вдачу. Василя оточували дотепні і життєрадісні люди, які й у горі вміли жартувати, їхнє мудре слово, задушевна народна пісня, мамині і дідові казки та розповіді стали тим цілющим джерелом, яке надихало на творчість, давало духовну наснагу.

Освіту Василь Лелек здобував спочатку у Бережонській восьмирічній школі (1953-1961рр.), а потім у Коритненській СШ, яку закінчив 1964 року. Був дуже здібним учнем, від природи допитливим, запальним, непосидючим хлопцем, любив полемізувати, вступав у дискусії не тільки з ровесниками, а й зі старшими, учителями.

Перший вірш написав у четвертому класі. В одинадцятому класі Василя потрясла смерть Симоненка. Він, порадившись зі вчителем української мови та літератури Григорійчуком Іваном Тарасовичем, вирішив відгукнутись і написав вірш "Василю Симоненку":

Друкуватися В.Лелек почав 1965 року в журналі "Жовтень". 1965-1968 роки - служба в армії. Служив у Москві, займався в літстудії, друкувався  у військових  газетах,   звичайно,  російською мовою. В  1969-1975рр.     навчався    на    вечірньому    відділенні філологічного факультету Чернівецького університету. Навчання поєднував з працею. Спочатку на заводі "Кварц" (1975-79рр.), потім на Чернівецькому художньо-виробничому комбінаті, бо мав неабиякі здібності як художник. З 1983 по 1984 рік працював в управлінні культури Чернівецького облвиконкому. З 1985 року - знову на художньо-виробничому комбінаті. У 1996 році переніс два інсульти. Після хвороби працював науковим співробітником в музеї О.Кобилянської. Його твори друкувалися в газетах "Радянська Буковина", "Київська газета", "Молодий буковинець", "Буковинське віче", в журналах "Дзвін", "Буковинський журнал", друкувалися вірші й за кордоном: в Австрії, Канаді. При жодній владі поет не лицемірив, говорив тільки правду, чисту і чесну.

Поезія Лелека - то  вільний творчий дух,  який  живиться  і наповнюється реальним життям. Він ніколи не писав на замовлення.

Поезія Василі Лелека дещо похмура, в ній відчувається і смуток, і туга, і скорбота, і навіть розпач.

1997 року вийшла збірочка "Жертовна ватра" у видавництві газети "Молодий буковинець". Довго йшов до цього Василь Степанович. Давно міг би мати книжки віршів, якби не горда гуцульська вдача. У часи застою не писав "паровозів", а тільки те, що витікало з душі.

14 жовтня 1997 року Василя Степановича нагороджено премією ім. Дмитра Загула. Поезія Лелека - це та "жертовна ватра", що очищає наші душі, дає сили і терпіння вижити в цей складний час, заставляє задуматись, чи так ми живемо, чи на правильному шляху, чи не розминулися з совістю, з правдою, чи завжди пам'ятаємо свій родовід, своє коріння.

Та лиха доля не обминула нашого земляка. Передчасна смерть забрала його на 51 році життя 26 грудня 1997 року.

Додаток 19

В.С.Лелек та його поезія

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ОСТАННІЙ КОРІНЬ

 Помер мій дід, моя гуцульська кістка,

У Великодню відійшов грозу.

Моя матуся, дідова невістка,

Зронила першу праведну сльозу

І  у старій хатині стало тісно,

Як в молоді небіжчика літа,

Коли гули хрестини і весілля,

Коли і струни рвалися в музик...

В кутках принишкло висушене зілля,

І журавель колодяжний поник.

Помер господар.Горе і гаразди

На довгій ниві завершили лік.

На ще один зів'ялий двір без газди

Побільшав вчений і бездарний вік.

Завили лячно пугачі у зворі,

Закапав віск на бабине шиття,

І речі діда з перехресть історій

Питають в мене про моє життя.

Коса, вуздечка, черес, серп і топір,

І дім, і двір, і білий цвіт в саду

Мені мовчазний адресують докір –

Найстаршому онукові в роду.

І я заплакав... Нервами, у крові

Болючим спалахом правічних ген, -

Відчув я туги стогін на оборі

І плач осиротілої землі...

Помер мій дід, відсох мій древній корінь,

Останній корінь в рідному селі.

(Збірка „Жертовна ватра”)

 

ЛАСТОВЕЦЬКИЙ ВАСИЛЬ ОМЕЛЯНОВИЧ народився 28 листопада 1928 року в селянській сім'ї.

В дев'ять років залишився без матері. Ріс з батьком і мачухою. В школі вчився тільки на «відмінно». Закінчив семирічку і за порадою добрих людей пішов вчитися в бухгалтерську школу. Закінчив і її на «відмінно». А так як знав румунську мову, направили на роботу в Герцаївський колгосп   бухгалтером. В 16 років не стало батька, про що він не знав. На рідному обійсті застав Василь порожню хату. А через пару днів важко захворів тифом. Завдячуючи Богові і людям - видужав.

Пізніше працював в Замостянському та Банилівському сільпо головним бухгалтером.

В 22 роки (вже будучи одружений) пішов служити до лав Радянської армії, про яку завжди згадував тільки добре: бо за його старанність, кмітливість (влучно стріляв: друге місце в полку; був направляючим роти) до нього відносились тільки добре. В армії була велика бібліотека , яку він майже всю перечитав.

Після армії повернувся Банилівського сільпо, згодом працював у Вашківському сільпо, Вашківській заготконторі, Вижницькій райспоживспілці.

         Заочно   навчався   і   закінчив   кооперативний   технікум (1959), Львівський університет (1967), захистив кандидатську (1974) та докторську дисертації (1993). З 1974 року Василь Омелянович працював на викладацькій роботі: асистентом у Львівському торгово-економічному інституті, викладачем у Чернівецькому університеті, завідуючим кафедрою бухгалтерського обліку і аналізу господарської діяльності в Чернівецькому філіалі торгово - економічного інституту.

         Ластовецького    Василя    Омеляновича,    видатного    вченого,    доктора економічних наук, професора, знали в Україні, Росії, Білорусії, Казахстані.             Завдяки його активній участі, його наполегливості був створений економіко - правничий інститут, а згодом - Західний економіко-правничий університет, де він до   останнього   працював   завідуючим   кафедрою   бухгалтерського   обліку   і аудиту.

         З 2002 року   був членом вченої Ради Тернопільської фінансової академії по присвоєнню вчених ступенів. Василь Омелянович написав сотні наукових статей, десятки підручників, дві монографії.

В 1994 році створив одну з перших аудиторських фірм «Бук - аудит», до якої головні бухгалтери, керівники йшли за порадою, допомогою, підтримкою.

Завжди і у всьому був чесний і правдивий, порядний у всіх відношеннях. добрий   і   співчутливий;   завжди   відстоював   свою   позицію,      в   якій   був переконаний, що це так і не інакше, і вмів переконувати інших. Завжди наполегливо, кваліфіковано йшов до своєї мети.

Був добрим сім'янином. З дружиною Сільвією, своєю односельчанкою і однокласницею, прожив 56 років в любові, повазі, взаєморозумінні, підтримці. Це була зразкова сім'я - приклад для інших багатьох сімей.

ВЛАДИКА ОНУФРІЙ (БЕРЕЗОВСЬКИЙ ОРЕСТ ВОЛОДИМИРОВИЧ) народився 5 листопада 1944р. в с.Коритне, тоді ще Вашківського району, в сім’ї священика Березовського Володимира Івановича. В сім’ї було четверо дітей: троє хлопців та одна дівчинка. Орест був третьою дитиною. Як і старші брати, завжди ходив з батьком до церкви і вже з того часу бачив усі таємниці Богослужіння. Початкову освіту здобув в сільській школі. Закінчивши школу, він поступає до залізнично – дорожнього училища, потім – до технічно – інженерного технікуму. Далі – до Чернівецького університету на інженерний факультет. Після закінчення університету, їде до Росії в місто Загорськ (Московська обл.) і поступає в духовну семінарію. Вирішивши присвятити своє життя служінню Богові, приймає постриг. 18 років о.Онуфрій правив у Сергіє – Радомижському монастирі, де показав смиренність, мудрість, а також наставницькі здібності.

9 грудня 1990р. відбулася хіротонія. Спочатку він служив у Свято-Успенській Почаївській Лаврі, а пізніше став Архімандритом Чернівецьким і Буковинським (додаток 20). Є головою Чернівецької Єпархії, постійним членом священного Синоду УПЦ, настоятелем Троїцько – Кафедрального Собору в Чернівцях.

Владика Онуфрій організовує хресні ходи по святих місцях нашої області та за її межами. Кожного року паломники звершують хід на Святу гору – Афон (Греція).

На великі свята звершує благодійні акції, відвідуючи будинки перестарілих, дитячі будинки, лікарні, в'язниці.

Вільно володіє англійською мовою, адже часто буває за кордоном, відвідуючи святі місця в Туреччині, США, Греції, Єрусалим, Назарет, Вифлеєм.

 

Додаток 20

Владика Онуфрій