Територіальні громади Чернівецької області

  • вхід на портал
  • реєстрація

Сторожинець (Сторожинецький район)

Публікації

Історичні екскурси
Історична розвідка про Сторожинець жителя райцентру Олександра Гадинка, основу якої складає його дипломна робота на історичному факультеті Чернівецького Національного університету. Сподіваємось, що наші постійні читачі відкриють для себе чимало невідомих або маловідомих сторінок з минулого. проймуться гордістю за вчорашній день міста та будуть достойними попередників, примножуючи славу поселення над Сіретом, додаючи й свою посильну лепту у його розвиток.

У ІМЕНІ ТВОЄМУ - СВІТ ДАЖДЬБОГА
Назва міста Сторожинець походить від давньослов’янського слова “страж”, в давньоруський час -“сторожь”, котрі означали (як і нині) охорону чого чи кого-небудь. Слова “стороженье”, “сторожа” застосовувалися для означення варти, охорони, передового загону війська. Похідними від згаданих вище слів є „сторожка», „сторожня», „сторожниця» - приміщення, де живе охоронник, вартовий або ж перебуває передовий охоронний загін. Словом „сторожье» називали ще й глухий закуток, непрохідні дебрі, болото, заболочений ліс, непролазні хащі тощо. Безсумнівно, зв’язок цього слова з давньоруською та давньоукраїнською мовою очевидний.
Дослідження істориків і філологів переконливо доводять, що топонім «сторожинець» походить від слова сторожа, тобто „варта», „охорона». Спочатку так називали сторожове укріплення, яке, ймовірно, розміщувалося вздовж лівого берегу Сірету.
Ще одним підтвердженням цьому є назва височини Storozynska, що знаходилась неподалік міста і зафіксована на карті 1886 року.
Тож, цілком правильним є твердження про те, що назва міста походить від слова „сторожинець» - у давнину укріплений пункт, де перебувала сторожа, у іншому варіанті йдеться, що тут знаходився сторожовий пост древніх русичів.
Щоправда, у 1919 році була спроба перейменувати Сторожинець у Фльондорень за прізвищем заможної родини Флондорів, котрі жили принаймні до другої світової війни у Сторожинці і мали неабияку політичну вагу не тільки на Буковині, але й в Румунії, і якій належала значна частина нинішнього райценту та прилеглих до нього земель. До речі, парк поблизу школи-інтернату, що складається з багатьох порід, нерідко екзотичних дерев і який заклала ця родина і досі у пересічних сторожинчан іменують не інакше, як парк Фльондора. Однак, нова назва не прижилася.

ВІД ПАНА ПЕТРЯ, СИНА ТОМИ
Згідно з археологічними матеріалами поселення Сторожинець існувало вже у ХІV-ХV столітті. Про це свідчать археологічні пам’ятки, які виявив на початку 60-х років минулого століття відомий буковинський археолог Тимощук Б.О. Рештки найдавнішого поселення були знайденні науковцем майже у центрі сучасного міста, на лівому березі Сірету, на території районної лікарні (у районі будівлі колишнього неврологічного відділення, що по теперішній вулиці ім. Пантелеймона Видинівського). Серед археологічних знахідок на місці розкопок були знайдені пізньосередньовічна кераміка, шматки глиняної обмазки, кістки тварин.
Уперше в історичних джерелах Сторожинець згадується 18 лютого 1448 року в грамоті молдавського господаря Романа II (1447-1448 р.р.), який подарував село пану Петря, сину Томи. Загальновідомо, що Петря, син Томи, служив батькові Романа II - господарю Ільї І (1432-1433, 1435-1443). А, отже, на той час поселення підпорядковувалося Молдовському князівству. Втім, слід сказати, що у згаданий період населений пункт вже існував та мав давні усталені межові границі. Бо серед науковців-істориків є думка, що поселення Сторожинець цілком могло входити й до території колишньої Шипинської землі, яка востаннє згадується в грамоті 1436 року.
Згодом Сторожинець згадується у грамоті за 1575 рік при визначенні готаря
(межі земель) Великий Кучурів. На сторінках документів у 1634, 1638, 1656, 1670, 1710, 1721, 1742 роках він виступає предметом купівлі-продажу, об’єктом власності родин Ропчанул та Сорочану. Зі згаданих грамот довідуємось, що територія однойменного поселення належала і громаді села Сторожинець.
Згідно з грамотою 1721 р., братам Сорочану надавалась 10 частина всіх прибутків з полів, сінокосів, бджільництва, садівництва та ін. Селяни вирощували просо, пшеницю, жито, ячмінь, овес, горох, розводили корів, свиней, овець, коней, виробляли віск, мед, займались рибальством та мисливством. Цікаво, що тодішні сторожинчани працювали на згаданих землевласників по 12, а з XVII століття
- по 24 дні на рік, сплачували податки та виконували повинності на користь держави.
У XVIII ст. землі поселення з півдня межували з Ропчею (перша писемна згадка про згадане село - 18 лютого 1448 р.), на заході - з Панкою (1428 р.), на сході - з Великим Кучуровом (1422 р.), на півночі, мабуть, з Бросківцями (1448 р.). Впродовж всього молдавського періоду Сторожинець був підпорядкований Сучаві, а його сусіди -  с. Великий Кучурів та с. Бросківці - Чернівцям, як адміністративним центрам буковинської землі.

...ТА ПАМ’ЯТНИК АВСТРІЙСЬКОМУ ЦІСАРЮ
ФРАНЦУ ЙОЗЕФУ
На час приєднання Буковини до Австрійської імперії у 1774 р. у Сторожинці (разом з с. Комарівці) жило всього 42 родини. Тут також мешкав один боярин та священик.
За Австрії (1774-1918 р. р.) у Сторожинці діяли філії всіх українських організацій. Так, на кінець 1905 р. функціонувала одна каса та одна спілка, у 1910 р. - читальня, каса, народний дім та дві спілки, у кінці 1913 р. - “Руська Бесіда”, “Українська школа”, міська читальня, українське “Касино”, дві спілки, каса та “Буковинський Боян”. Для прикладу, філія «Руської Бесіди» почала діяти у 1905 р. Тут працювали др. В. Сивак (голова), Т. Іваницький, Н. Волянський, О. Влад, В. Микитович. Філія брала активну участь у заснуванні читальні у Нових Бросківцях і Комарівцях, Січі - у Корчівцях, у головних зборах читалень у Панці і Панці-Забагні. Заслуженими і вельми почесними членами «Руської Бесіди» у 1888 р. були видатний український культурний діяч краю Іларій Окуневський (1832-1896 р. р.) та Винницький.
Протягом 1907-1908 р. р. у місті була зведена лікарня, у 1908 р. - „Німецький народний дім», у 1910 р. відкрито пам’ятник австрійському цісарю Францу Йозефу І (1848-1916), у 1913 р. прокладено водогін. У той час також функціонувала електростанція, власниками якої було подружжя Дрекслерів. Місто швидко розбудовувалося. В центрі стояли одно-, дво- та триповерхові будинки, зведені у класичному стилі чернівецькими та віденськими архітекторами. Справжньою окрасою були Торговий майдан, Торгова вулиця, Будинецька вулиця, міський народний парк, культові споруди.
Свого часу містечко зазнало багато лиха. Так, у 1860 р. по населеному пункту прокотилась епідемія холери, у 1864 р. - тоді ще село - постраждало від повені, у 1885 р. над ним пронісся циклон, 2 вересня 1896 р. спалахнула велика пожежа, яка завдала чималих збитків
Українське життя очолювали відомий політичний діяч Теодор Іваницький (1860-1933 р. р.), управитель комерційного кооперативу Атаманюк, греко-католицький священик Николай Волянський, інспектор народних шкіл Михайло Дашкевич, політичний лідер українського табору барон Микола Василько (почесний громадянин міста Сторожинець).
У місті діяли численні спортивні товариства: українська футбольна команда “Довбуш” (з 1922 р.), польська “Полонія”, німецька “Ян”, єврейські “Маккабі”, “Гакоат”, “Поалеціон”, румунські “Баски”, “Драгош-Воде”, інтернаціональний робітничий спортивний клуб “JАК”. У 1923 р. у Чернівцях вперше розігрувався кубок з футболу, який заснував сторожинецький поміщик Янку Флондор. Переможцем стала українська команда “Довбуш”, яка завоювала кубок та 11 медалей.
Поліетнічну мозаїку Сторожинця представляли численні соціокультурні, освітні, національні товариства, що свого роду були своєрідним обличчям мультинаціонального містечка. Приміром, у 1900 р. тут вже діяла філія «Товариства християнських німців». Головою товариства був Едмунд Гофман. У 1911 р. виникло «Католицько-німецьке товариство у Сторожинці», протягом 1913-1914 р. р. - товариство німецьких вчителів Сторожинецького повіту. Почесними головами тут були Иозеф Мор у 1913 р. та Франц Манц у 1919 р. У 1914 р. була заснована ”Сторожинецька східна група №54 товариства тверезості”.
З 1881 р. єврейську громаду представляли товариство єврейських ремісників Бенно Кюнстліха, товариство «Сіон», яке було утворене у 1898 р. Головами були Иозеф Маурюбер та др. Менчер. У 1910 р. утворено товариство ремісників Адольфа Ліппа, у 1920 р. - єврейське національне академічне товариство Северина Гершдорфера, у 1936 р. -благодійне товариство «Армут». Очолював його Фільде Фауст.
На 1928 р. у Сторожинці також функціонували польське ремісниче товариство «Ґвязда» та товариство «Польська читальня». А 17 квітня 1932 р. тут було закладено «Товариство польської молоді «Варта»: голова Царєвіч, заступник Сєдлєцький, скарбник Кулька, господарник Сандецький.

ПРИЗАБУТІ ІМЕНА
Важливе значення у культурному розвитку Сторожинця мали навідини у поліетнічне місто багатьох видатних громадсько-політичних діячів та літераторів: В. Стефаника (український новеліст ), Н. Кобринської (прозаїк, публіцист, дослідниця фольклору, літературознавець), відомих письменників О. Кобилянської, Ю. Федьковича.

Софія Окуневська

У Сторожинці певний час жила „перша жінка-лікар Австро-Угорщини» Софія Окуневська. Мабуть, з патріотичних міркувань 49-й номер „Буковинських відомостей» за 1895 рік повідомив сенсаційну новину, яка швидко стала відомою всій Галичині та Буковині: „Русинка-доктор госпожа Софія Морачевська, жінка доцента університету в Цюріху, а дочка повітового лікаря в Сторожинці д-ра Атанасія Окуневського зістала промована доктора медицини в Цюріхському університеті». В Дунайській імперії це був особливий відтінок неоабсолютистської епохи, де тривала боротьба жінок за право на здобуття освіти після гімназії. Це був один із пунктів загальних змагань за рівноправність жінок.
С. Окуневська походила зі старовинного українського роду, який був яскравим прикладом національної гідності та патріотичної свідомості. Прадідом Софії був Стефан на прізвище Окунь, який заледве вмів читати і писати. Його нащадок Адам-Данилко вже писався Окуневським і вивчився на священика. Певний час був на парафії у Русові, а відтак перебрався в село Глибока на Буковині, звідти - у Белелую, де й помер, залишивши по собі сина Гілярія, котрий став засновником в Чернівцях “Руської Бесіди”, та Іполита, котрий довгий час був парохом села Яворова біля Косова, і який був батьком адмірала австрійського флоту, відомого лікаря, медична практика якого високо відзначена та відповідно оцінена чисельними нагородами урядів багатьох морських держав, та письменника, автора відомих „Листів з чужини», Ярослава Окуневського і Теофіла Окуневського, лідера політичного та громадського життя українців Буковини другої половини XIX століття.
З трьох дочок Іполита Окуневського найбільш відома широкому загалу Ольга Окуневська (1875-1960), визначна піаністка, вихованка одного з видатних українських композиторів Миколи Лисенка, приятелька О. Кобилянської. Письменниця часто гостювала в сім’ї Окуневських в Яворові, подарувала їм своє фото, а також повість „У неділю рано зілля копала...».
Наймолодшим серед синів Адама Окуневського був Кирило, який одним з перших українців отримав вищу освіту в галузі фармацевтики. Передостаннім у сім’ї був Атанасій (Аполлінарій) Окуневський, батько Софії.
Як зазначено у церковиних книгах, Атанасій Окуневський народився 1833 року. У 1860 році він закінчив Львівську генеральну греко-католицьку духовну семінарію, висвячений у священичий сан 1863 року, одружився з Кароліною Лучаківською. Першим місцем його праці було містечко Заліщики, у 1864 р. - місто Бережани, а відтак, у 1865 р. - село Должанка Тернопільського повіту, де й народилась 12 травня 1865 р. Софія Окуневська. Наступного, 1866 року, сім’я переїхала у Русів, а у 1867 р. Атанасій Окуневський став парохом села Садки неподалік Заліщик. Несподівано у 1870 р. померла його дружина. Після смерті дружини він переїздить на Буковину і ще вісім років працює священослужителем на парафії у Садгорі. У 1878 р. А. Окуневський випрошує дозволу митрополії на науку на медичний факультет Віденського університету, який 1881 р. успішно закінчив зі званням доктора медицини. Першим місцем праці було містечко Кимполунг.
До батька в Кимполунг часто приїздила дочка Софія. Вона після смерті матері виховувалась у родині Івана Озаркевича разом з відомою письменницею Наталією Кобринською. Софійка готувалась до вступних іспитів в гімназію. Одним з її вчителів був філолог Юліан Кобилянський (1858-1921), брат Ольги Кобилянської, автор єдиного на той час латинсько-українського словника. Сам Юліан Кобилянський не раз говорив, що „коли б його хлопці (гімназисти) були такими знаменитими учнями, як Софія Окуневська, він був би гордий за них».
Всі, хто знав молоду Софію Окуневську, пророкували їй блискучу кар’єру піаністки. У творчості Ольги Кобилянської Софія Окуневська з її музичним світом стала праобразом піаністки у казковому “Меланхолійному вальсі”. Ольга Кобилянська, звичайно, чула піаністів з більш високою технікою гри, але ні разу не зустрічала такого, хто б мав, як вона зізнається, “глибше зрозуміння, поважніше, гідніше поняття почувань і віддання їх музикою”, ніж це було у Софії Окуневської.
Приятель Василя Стефаника по радикальній партії, засновник “Січей” Кирило Трильовський в одному з листів до Михайла Павлика від 21 липня 1895 р. скаржився на Стефаника, що той замість проведення роботи серед селян за кандидатуру представника партії, постійно розпочинає і завершує свої агітації біля Софії Окуневської. “Він під впливом Софії Морачевської нічого не вартий”, -писав Кирило Трильовський. Софія Окуневська була чудовим знавцем літератури, захоплювалась нею і, навіть, сама написала декілька літературних творів під псевдонімом “Єрина”, вільно володіла декількома іноземними мовами, наполегливо займалась самоосвітою.
У 1884 р. Софія Окуневська отримала дозвіл на складання іспитів за гімназійний курс, а у 1885 р. вона їх блискуче склала при Львівській академічній гімназії, чим викликала неабияку сенсацію в цілій Галичині. До речі, її закінчило лише 13 дівчат. Тепер гімназійне свідоцтво відкривало дорогу до вищої освіти-університету.
У 1887 р. Окуневська разом з “сердечною подругою” Н. Кобринською організувала видання першого жіночого альманаху, символічно названого “Першим вінком”, в якому “були зібрані всі кращі літературні сили того часу”. Зрозуміло, не обійшлось тут без підтримки Івана Франка, оскільки організаторки не мали жодного видавничого досвіду. У цьому альманасі Софія постала автором гарного оповідання “Пісок, пісок”, а також розвідки „Родинна неволя в піснях і обрядах весільних”. Невдовзі, того ж таки 1887 р., Окуневська разом з Наталією Кобринською виїхали в Швейцарію на навчання. Софія вступила на медичний факультет Цюріхського університету, а Наталя розпочала слухати курс лекцій з політичної економії професора Плятора. У листопаді 1890 р. Софія виходить заміж за Вацлава Морачевського, „котрого полонила розумом та музичністю”. Походив Вацлав-Дам’ян Морачевський зі старовинного аристократичного роду. Народився у Варшаві 27 листопада 1867 р., тобто, був на два роки молодшим за Софію. Закінчив у Варшаві гімназію, а в 1885 р. виїхав до Цюріха, де записався на хімічний факультет тамтешнього політехнічного інституту. Після його успішного закінчення і отримання диплому хіміка, став студентом медичного факультету Цюріхського університету, де непогано спеціалізувався у фізіологічній хімії, молодому, але дуже перспективному напрямку науки. Навчання припало на 1889-1894 р. р. У 1895 р. Вацлав Морачевський вдало захистив докторську дисертацію з хімії та медицини. Одночасно навчання поєднував з роботою. Так, протягом 1891-1893 р. р. був асистентом кафедри лікарської фізіології, а з 1893 по 1895 р. р. керував хімічною лабораторією у клініці відомого вченого з європейським ім’ям Ейсгорта в Цюріху.
3 Василем Стефаником Морачевські познайомились в березні 1895 р. на концерті, проведеному на честь чергових роковин видатного генія українського слова Тараса Шевченка, про що Стефаник згадував у спогадах „Про ясне минуле” таке: „На цім концерті я зазнайомився перший раз з д-ром Софією Окуневською-Морачевською і її чоловіком проф. Вацлавом Мора-чевським. Це знайомство було чи не найважливішою подією моєї молодості”. У своїй „Автобіографії” з приводу знайомства В. Стефаник додатково ще зазначав наступне: „Я зазнайомився і заприязнився з Вацлавом Морачевським і з його жінкою Софією з Окуневських. Вони приїхали з Цюріху, обоє високоосвічені, і від них я користувався широким європеїзмом. Вони ж і мали на університеті на мене глибокий вплив”.
Морачевські були не тільки тими, хто високо цінував талант молодого Стефаника, але й тими, хто прокладав йому дорогу на польському літературному ринку. Вацлав Морачевський був автором п’яти блискучих статей, вміщених в доволі впливових та авторитетних польських журналах, що мало також неабияке громадське значення для літературної   кар’єри хлопця з Галичини.
4  лютого 1896 р. у молодого подружжя в Цюріху народився син Юрій, 11 травня 1898 р. - дочка.
В    липні 1896 р. подружжя Морачевських приїхало до Кракова. Згодом чоловік Софії виїздить до Карлових Вар в Чехії і працює там приватним лікарем 29 років. Дружина проживала з дітьми у Львові. Тут вона працювала лікарем в „Народній лічниці” її    родича    Євгена    Озаркевича. Організувала з ним курси для сестер милосердя, курси акушерок, згодом виїхала   до   Францесбадена,   де практикувала і займалася науковою діяльністю.
У час першої світової війни (1914-1918 р. р.) Вацлав Морачевс ь ки й п р ацюв ав гарнізонним лікарем у Лінці. Софія ж - у с умн озвіс н ому таборі українських виселенців у Гмінді. Одночасно в ті роки “розігралась” особиста трагедія Софії Морачевської. Її залишив чоловік. Вона перебувала в неофіційному з ним розлученні. Можливо, причиною стала тодішня політична обстановка в Галичині, утворення західно-української народної республіки у Львові на початку листопада 1918 р. та початок українсько-польської війни 1 листопада 1918 р. Вацлав Морачевський був великим патріотом II Речі Посполитої. А Софія Окуневська була пройнята з великим українським патріотизмом,           недосяжними
національними ідеалами.
Іншою причиною розлуки могла бути жінка, видатна польська художниця Марія Водзіцька, “кров з крові аристократка”, як і Вацлав Морачевський. На те були вагомі підстави. Вони їздять в Альпи, де нова дружина малює декілька його портретів, які сьогодні зберігаються у музеї Львівської ветеринарної академії.
Завершальним актом трагедії в особистому житті Софії Окуневськоїї стало самогубство дочки Єви 7 січня 1919 р. Єва була студенткою Цюріхського політехнічного інституту, де посилено студіювала архітектуру. Водночас, буковинська письменниця Ольга Кобилянська з цього приводу зазначала, що вона “мала надзвичайний співацький талант”, бо мала неабиякі вокальні та музичні здібності. Їй пророкували бути першою жінкою-архітектором серед українок. Смерть дочки надзвичайно боляче все своє життя переносили батьки.
Так, Вацлав Морачевський до кінця днів своїх носив при собі урну з прахом дочки, з нею його й поховали. “Втративши вісімнадцятилітню доньку з надзвичайним співацьким талантом, вона залишила по собі українській суспільності одні-ського сина, доктора Юрія Окуневського-Морачевського, вихованого її духом, найчес-нішим характером і почуванням багатої і шляхетної душі”. Оскільки швейцарські закони не вимагали обов’язкового шкільного навчання, Юрій до школи не ходив. Він був з тих, кого називають вундеркіндом. Ледь не з колиски навчився читати. Без особливих труднощів, ще в Швейцарії, вивчив з десяток мов. Мати навчила його української, батько-польської. Досконало знав італійську, німецьку, французьку, іспанську та російську. Про старогрецьку та латинську (мертві мови) й говорити нічого. Ще пізніше вивчив іврит як мову Біблії. Багато вчився сам. Коли йому виповнилося 18 років, став вільним слухачем Цюріхського університету. Мати навчила його гри на фортепіано, де він і перейняв від неї все те її розуміння музики. В 1914 році склав іспити за гімназію, а в 1923 році за роботу в галузі історії чеського права отримав від сенату Львівського університету ступінь доктора права. Помер 4 грудня 1935 р. Причина смерті - пухлина мозку. Похований обабіч могили матері, яка померла 24 лютого 1926 р. Останнім був похований Вацлав Морачевський 6 грудня 1950 року. Він не лише видатний природодослідник, мистецтвознавець, перекладач, літературний критик, автор понад сотні критичних статей та 200 наукових праць з хімії, біології і медицини, але й дійсний член “Товариства російських лікарів” з 1908 року (у той час його очолював академік Павлов), в 1935 році брав участь у міжнародному конгресі фізіологів у Ленінграді, професор Львівського ветеринарного інституту. Після приходу радянської влади керував же там кафедрою.

ГЕОРГЕ ГРІГОРОВІЧ

Провідний політик Буковини Ґеорґе Ґрігоровіч народився у Сторожинці 4 травня
1871 р. Він був провідним політиком Буковини наприкінці панування Австро-Угорщини, син надшкільного учителя. Після закінчення гімназії та університетських студій -робочий секретар і видавець румунської соціал-демократичної газети «Іддріа», голова політичного об’єднання «Вперед» у Чернівцях. У 1907-1918 р. р. - депутат австрійського парламенту від соціал-демократів виборчого округу Чернівці-місто. З 1919 р. і протягом кількох років -депутат соціал-демократичної партії і сенатор румунського парламенту. Усунувшись від політичного життя, перебрав керівництво соціальним страховим товариством у Чернівцях. Помер 18 липня 1950 р. у Бухаресті.













АЛЬФРЕД МАРГУЛ-ШПЕРБЕР

До відомих постатей 20 - 40-х років XX століття відносять видатного німецькомовного письменника Альфреда Маргула-Шпербера (справжнє прізвище Альфред Шпербер). Свої твори він іноді підписував псевдонімами Ян Альфред Гаук, Ал. Уліу, Гавілан, Хрістіан Аубе. Народився письменник 23 вересня 1898 року у Сторожинці. Помер 3 січня 1967 року у Бухаресті. Походив з асимільованої єврейської родини. Його батько був бухгалтером у володіннях румунського дідича Янку Фльондора. Мати - вчителька музики . Її гебрейське ім’я Маргула майбутній поет згодом зробив своїм літературним псевдонімом. Альфред рано зблизився з румунським оточенням свого рідного містечка. Навчався в німецькій гімназії у Чернівцях. У 1914 році втік з батьками до Відня, уникаючи російської окупації, полону та антиєврейських погромів.
У Відні Альфред Шпербер нав’язав перші контакти з робітничим рухом. Там він склав перші іспити на атестат зрілості і був відправлений як доброволець на східний фронт (Галичина, Південна Україна).
Перебуваючи у пеклі першої світової війни на східному фронті, написав пацифістський цикл віршів «Die schmerzliche Zeit» («Болючий час»).
Після закінчення війни повернувся в рідні Чернівці, де і розпочав правничі студії. Бував у Парижі та Нью-Йорку.
До другої світової війни вийшли збірки, в яких переважають символічно-пейзажні вірші із строгою класичною метрикою, зокрема, «Парабола ландшафту» (м. Сторожинець, 1934 р.).
У 1940 році переселився у Бухарест.

ВАСИЛЬ БУЗ

Уродженцем Сторожинця є й художник-сценарист Василь Буз. Він народився 14 січня 1935 року у день православного свята - Святого Василя Великого. У 1943 році його родина емігрує у Румунію. Втікаючи від воєнного лихоліття, зупинилась у населеному пункті Філіаси, де знайшла домівку та засоби до життя.
У 1944 році В. Буз стає учнем ліцею “Фрацій Бузешті”. Тут виникла мрія присвятити життя мистецтву. Тому подався у Бухарест здобувати відповідну освіту, як пише румунська преса, “тільки з мріями та талантом”. І хоч перша спроба була невдалою, та він не опустив рук. “Мені пощастило, - згадує Василь Буз, - що я зустрів Юліана Ника, котрий у той час працював у Міністерстві культури та освіти і який допоміг влаштуватись на навчання у Бухарестську художню школу на третій курс. Згодом, після трьох років навчання, я перевівся на факультет сценографії”.
У 1963 році Василь Буз закінчив Бухарестський інститут живопису імені Григореску. Водночас активно працював у галузі монументального мистецтва, гобелену, графіки. Він є членом спілки художників Румунії, автором величезної кількості вітражів, портретів, пейзажів.
Серед творчих здобутків В. Буза є й такі, які присвячені минулому Буковини, його малої батьківщини. Його твори зберігаються у приватних колекціях та музеях у США, Австралії, Канаді, Швейцарії, Франції, Німеччині, Індії, Японії, Норвегії, Голландії, Греції.
Нині В. Буз працює у національному театрі у м. Крайова.

РАДУ ПАЛАДІ

Раду Паладі - відомий румунський композитор, піаніст, диригент, педагог. Народився 16 січня 1927 р. у Сторожинці. Протягом 1949-1954 р. р. вчився у Бухарестській консерваторії. Його вчителями були Дж. Брязул (теорія музики і сольфеджіо), П. Константінеску (контрапункт, гармонія), А. Мендельсон (контрапункт), Ф. Музическу (фортепіано). Згодом був викладачем Бухарестського інституту театрального мистецтва ім. И. Л. Караджале, протягом 1969-1972 р. р. - директор Ботошанської філармонії.
Раду Паладі написав симфонічні твори «Струнний квартет» (1957 р.), музику до низки кінофільмів, театральних вистав, удостоєний багатьох вітчизняних та зарубіжних премій (Бухарест, 1953 р.), (Варшава, 1955 р.), (Москва, 1957 р.), Спілки композиторів Румунії (1969, 1972, 1975, 1977, 1979 р. р.), лауреат першої премії і Золотої Медалі національного фестивалю «Румунія співає» (1977 та 1979 р. р.), премії ім. Дж. Енеску Румунської Академії Наук (1978 р.).


ЗНАКИ ХХ-го СТОЛІТТЯ

Початок  XX-го століття вніс помітний і самобутний штрих у портрет міста над Сіретом.
Палітру визначних пам’яток, зведених ще за часів бургомістра доктора Катца, доповнювала міська лазня та лікувальна купальня. Водогінна вода у Сторожинці, яка надходила споживачам з надглибоких забірників, була визнана відомим дослідницьким інститутом у Відні як така, що має особливі властивості. Під час Першої світової війни міська лазня і лікувальний бювет були зруйновані. Була відбудована лише лазня. Згодом лікувальний заклад було переобладнано під квартиру для міських чиновників.
Після І-ї світової місто вже не мало тих передвоєнних ресурсів, а отже, також повільно занепадало, як і решта буковинських міст - Сучава, Радівці, Кимполунг.
“Особливо цікава доля Сторожинця - міста тим, „що, не дивлячись на мале населення (12000), мало перед війною надзвичайно культурний вигляд: були комунальні зисковиті підприємства, тартак, сиротинець (притулок для сиріт) для дітей усіх національностей, свій театр, пречудовий парк, майдан для спорту, гарні пішохідні доріжки й добре бруковані вулиці, електрика, водопровід та каналізація, лікувальна купальня й прегарний будинок гімназії, позичкова каса й т. д. З приходом нової влади й жерента, що заступив місце усуненого бургомістра-німця, почав занепадати комунальний добробут: лікувальні купелі завалилися, тротуари, вулиця, електрика, водопроводи, тартак, рухоме майно, гімназія, сиротинець, парк, гімнастичний майдан - все випродано за гроші або розкрадено, або вщент зруйнувалося, або стало негодящим для вжитку, і сьогодні Сторожинець уже не нагадує міста центральної Німеччини, але велике неохайне село країни, що не вийшла з доби аграрного й назадницького господарства» - підсумовував у своїй праці «Буковина, її минуле й сучасне» (Харків, 1928 р.) відомий громадсько-політичний діяч того часу Г. Піддубний.
Процвітаючий розвиток Сторожинця був перерваний початком І світової війни (1914-1918 р. р.). Перший раз армійські підрозділи росіян вступили у місто 12 вересня 1914 р. і перебували в ньому до 20 жовтня. Вдруге росіяни зайняли місто в листопаді і перебували в ньому до лютого 1915 р. Втретє прихід російських військ супроводжувався відомим «Брусиловським проривом» в червні 1916 р. і тривав до серпня 1917 р.
Під час Першої світової війни через місто у 1917р. проїжджав німецький кайзер Вільгельм II та Свен Хедін. З серпня 1917 р. Сторожинець опинився під владою австро-угорських військ. Після закінчення війни, у листопаді 1918 р. на територію Сторожинця та Буковинського краю прийшли румунські війська. У той час одним з ідеологів приєднання Буковини у 1918 р. до Королівської Румунії виступив відомий громадсько-політичний діяч зі Сторожинця Янку Флондор (1865-1924 р. р.). У складі нової держави край та місто перебували до червня 1940 р.
Однією з справжніх окрас центральної частини міста в часи «Великої Румунії» був гарний парк, який заклали на місці худоб’ячого ринку, що перенесли з центральної частини Сторожинця у інше місце, неподалік залізниці. Продовольчий ринок залишався на старому місці. Він був значно розширений і наново змощений.
Взимку місто одягалося в білосніжну одежу. В цю пору року сторожинчани із задоволенням каталися на лижах та санях. Пагорбне розташування Криви досить вдало поєднувало ці два види спорту. Добротні дороги, вимощена бруківка, неабияка панорама міста, чудові пляжі та сонце влітку і найчистіший річковий пісок Сірету - все це та багато іншого присутнє у мемуарах Дегенгардта Лібенвайна, сина Пауля Лібенвайна, німецького репатріанта з Сторожинця у 1940 р. Це його батько в 1900 р. заклав у Сторожинці перший кредитно-ощадний банк, який проіснував до 1930 р. Відразу після ліквідації банку у Сторожинці виникла філія «Німецького сільськогосподарського банку “Чернівці». Закрилася вона у 1936 р. через відсутність фінансових активів. З 1935 по 1940 р. р. у місті діяв також «Банк романяска».
28 червня 1940 р. румунську владу змінила радянська, а та, у свою чергу, 5 липня 1941р. - знову на румунську.
Остаточно Сторожинець змінив своїх «господарів» 30 березня 1944 р. Тоді у місто ввійшли війська 24-ї стрілецької Самаро-Ульяновської Залізної дивізії (командир-генерал-майор Ф. А. Прохоров) та 40-ї гвардійської танкової бригади (командир-полковник С.А.Кошелев), які входили до складу 11-го гвардійського Прикарпатського танкового корпусу (командир-генерал-лейтенант танкових військ А. Л. Гетьман).
У визволенні Сторожинця відзначилися танкісти на чолі з двічі Героєм Радянського Союзу І. Н. Бойко: Г. П. Карюкін, М. В. Чугунін та Ф. П. Кривенко, яким було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Сьогодні при в’їзді в місто можна побачити пам’ятник радянським танкістам.
За роки радянської влади (наказ №48 від 28.10.1944 р.) було засновано „Будинок піонерів", збудовано лісовий технікум, школу-інтернат (функціонує з 1964р.), дві дитячо-юнацькі спортивні школи (у 1955 та 1969 р. р.), палац культури (з 1967р.), районну лікарню, кінотеатр „Жовтень» (з 1967р.). В 1970-х р. р. були побудовані універмаг, поштамт, ресторан «Пролісок». У 1990 р. було засновано міський футбольний клуб «Підгір’я».


МАГІСТРАТ. МУНІЦИПАЛІТЕТ. ПРИМАРІЯ. РАТУША.

У результаті військових дій Австрії та Росії проти Туреччини у 1774 році Буковина була захоплена австрійськими військами. Зрозуміла річ, на згаданій території було встановлене правління Відня. Тож до 1790 року с. Сторожинець входило у Сучавський дистрикт, а пізніше - у Чернівецький, який з 1794 р. став називатись повітом.
У складі Чернівецького повіту Сторожинець перебував аж до 1854 р., коли був виділений в окремий повіт. Цьому передувала велика та копітка робота крайової влади. Скажімо, завдяки старанням останньої протягом 1786-1809 р. р. прокладена стратегічно важлива дорога Снятин - Дубівці -Сторожинець - Віков - Солка - Качика - Ґура-Ґумора. Комунікація була завдовжки 113 км (15 австрійських миль, 1 миля = 7,58 км) і вважалася державною дорогою (“Reichsstrasse”). Цю дорогу часто ще називали “Горайський шлях”, оскільки її будівництвом керував інженер капітан Гор. У народі цю дорогу називали ще й “цісарською”, “Віковським трактом”. У Гура-Гуморі вона з’єднувалася з Семигородським шляхом. Він перетинав малозаселені або й безлюдні місцевості з такою метою, що заїжджі двори тут будували з розрахунком на виникнення поселень у майбутньому. На початку XIX ст. впорядкували дороги на Чернівці довжиною 22 км та на Берегомет - Вижницю. Також облаштували тракт Глибока - Серет - Дорогой - Ясси. З часом ці шляхи вкрили бруківкою та довели до австрійських стандартів. На їх узбіччі були прокладені стічні канави.
Разом з покращенням сполучення Сторожинець отримав додатковий імпульс для розвитку. На печатці 1853 р. зображено напис «Домініум Сторожинець». А з 1854 р. Сторожинець згадується вже як містечко, але без права торгу. Лише з 1892 р. населений пункт почав користуватися правами торгу. У ньому щорічно проводилися два великі ярмарки: 1-3 травня і 20-23 вересня та щотижневі торги. 3 1 серпня 1868 р. у містечку організовують повітове управління, яке підпорядковувалося крайовому уряду у Чернівцях та повітовий суд, у 1885 р. - податкове управління. Очолював його Е. Нойман.
У 1900 р. порушується питання про переведення містечка у категорію міст. 21 травня 1904 р. Сторожинець отримує статус міста. У ньому організовують міське самоуправління та суд. У різний час бургомістрами Сторожинця були Николай Флондор, Григорій Флондор, Йоган Кучера, Ісидор Катц, Адріан Ончул, Еміліан Служанський.
Після того, як розпалась у 1918 р. Австро-Угорська монархія, першим політичним заходом нової влади стало надання місць окружного начальника, бургомістра та інших ключових посад у Сторожинці виключно представникам румунської національності. Так, тривалий час, з 1919 по 1940 р. р., посаду секретаря громади обіймав Палдюк, який змінив своє прізвище на Паладі. Протягом 1919 - 1940 р. р. бургомістри повітового міста досить часто змінювали один одного. Вони належали до різних політичних партій. Зачаста професійна діяльність останнього починалася з стосунків з селянами і закінчувалася світськими раундами з адвокатами і великими землевласниками. Бургомістр міг висуватися від конкретної впливової політичної партії. Остання була засобом досягнення політичної влади та еталоном вимірювання активності політичного життя громадян міста. Та були випадки, коли посадовці об’єктивно та безкорисливо представляли інтереси міста.
Містом управляла примарія та громадська рада. На посаду примаря могла претендувати лише та особа, яка мала вищу освіту. Вона призначалась губернатором. Так, 4 квітня 1931 р. газета “Час” повідомляла, що “бургомістр Сторожинця Шербан Флондор подався з 11 радниками до демісії (у відставку). Причиною було те, що громадська рада зробила обструкцію (блокування рішення) при прийнятті бюджету міста”.
Будівлю міської управи з оглядовим карнизом-майданчиком для дозорця-пожежника було зведено перед першою світовою на вулиці Isidorkatzstrasse (нині - Головна). Будівля ратуші чудово поєднує пізню еклектику з елементами модерну. Нині тут працює виконком міської ради. Місто сьогодні має свою нову символіку - прапор та герб. А 8 березня 1996 р. вийшло у світ перше число друкованого органу міської ради - газета “Сторожинець”.






      На знімках: прапор та герб міста.

СТОРОЖИНЕЦЬКІ ЗАМАЛЬОВКИ: ВІД МИНУЛОГО - ДО СУЧАСНОГО
ЦЕРКВА СВЯТОГО ЮРІЯ
Храм Святого Георгія (Юрія) розташований у центрі Сторожинця на вулиці ім. Т. Шевченка. Згідно з архівними даними, він вже діяв у 1829 р. і був зведений на кошти Катерини Ґарсте, дружини місцевого аристократа Миколи Флондора.
У сучасній літературі роком початку будівництва вважається 1818. У цій церкві з самого початку її існування і до 1940 р. Богослужіння відправляли представники трьох генерацій родини Філієвічів. Тривалий час священнослужителем тут був Николай Філієвич (1850 р. н.), хористом - Георгій Пожога (1863 р. н.).
Оповідають, що спостерігалась напрочуд   гарна   картина,   коли румунські селяни ходили у церкву у своєму   національному   вбранні. Протягом всього часу існування храму Богослужіння велися церковнослов’янською та румунською мовами.   Церква   загалом   була духовним осередком румунської общини міста. Після другої світової  у храмі тривалий  час  був священиком Юрій Стефюк,
уродженець с. Хлівище Кіцманського району, учасник     першої світової, згодом   -   старшина Української Галицької Армії (розповідь      про      нього      була опублікована у “Рідному краї” у 2006 році). Його могила знаходиться біля церкви     на    південній     околиці Сторожинця, де дослужував останні роки парох після того, як храм Св. Юрія був на початку 70-х років минулого століття   закритий   з   ініціативи радянської влади. Згодом у його приміщенні відкрили палац урочистих подій.
Нове відродження для храму настало   у    переддень    розпаду Радянського Союзу. Спершу його настоятелем був о. Штефан Антонович, який тепер служить у Свято-Миколаївській церкві у Чернівцях, відтак - о. Костянтин Кіфу (нині настоятель храму в Їжівцях).
 Останніми роками тут душпастирем о. Василь Ковальчук, вихованець Одеської духовної семінарії.
Храмовий день відзначають 6 травня. Святоюріївська церква збудована у стилі історизму.





ОКРУЖНА ЛІКАРНЯ
Протягом 1907-1909 р. р. у Сторожинці постала досить респектабельна будівля лікарні або, як ще її називали, шпиталь. У той час, зважаючи на науковий прорив у медицині, установа цілком відповідала покладеним на неї функціям: її обладнано новітнім устаткуванням, рівень забезпечення хворих був, як на той час, високим. Це була модерна у ті часи лікарня з високою репутацією. Тут були світлі та просторі кімнати для хворих, операційна зала, стерильна кімната, аптека та рентгенівське відділення. Для інфікованих було окреме ізоляційне приміщення. Неподалік знаходився морг.
У лікарні містилася кухня з ліфтом для подачі страв, приміщення (склад) для зберігання провіанту та продумане центральне опалення.
Тут були чоловічий та жіночий відділи, дитячий - на 84 ліжка. Згодом було зведено ще дві будівлі. Директором шпиталю був доктор медицини Ромуальд Кепіман. Адміністратор лікарні керував шпиталем з часу введення його в експлуатацію і до виходу на пенсію (1939 р.).
Ще до приєднання Буковини до Румунії, у місті діяв відділ охорони здоров’я. Він підлягав повітовому управлінню. На той час сфера діяльності цього відділу була надзвичайно широка. Було створено регіональне відомство з охорони здоров’я. У філіях працювали високоосвічені санітари. Вони надавали першу допомогу. Тут же були кабінети лікаря. Дотримувався суворий гігієнічний контроль. Єдиний надзвичайний випадок, який залишився надовго у пам’яті жителів Сторожинця, відбувся у 1860 р. Тоді місто та повіт охопила епідемія чуми.






РАЙОННА АПТЕКА

Перша аптека відкрилася у Сторожинці у 1855 р. Вона належала полякові Карчеські ( Карачевський), що прибув з Галичини. Сам він був аптекарем. У 1919 р. з Радівців у Сторожинець прибув продавець лікарських та господарських товарів Рудольф Бучек, німець за походженням. Він теж відкрив магазин з продажу аптекарськими та господарськими товарами, товарами санітарної гігієни та косметики. Другий аптекарський магазин відкрив у 1928 р. купець Кассван.


ВЕТЕРИНАРІЯ
Для розвитку тваринництва у краї чимало зусиль доклало окружне ветеринарне відомство. Лише завдяки спільній праці двох структур - окружного ветеринарного відомства та сільськогосподарської палати -вдалося досягти прогресу у цій галузі економіки.
На регулярних виставках щоразу демонстрували чисте у виведенні та здорове поголів’я худоби. Ветеринарної епізоотії (поширення інфекційних хвороб тварин на значній території) свиней чи курей не було. Рідкісним явищем були випадки появи ящура. Регулярно проводили санітарний контроль свинини, яловичини, курятини, постійно надавали змістовні поради щодо утримання великої кількості худоби в господарствах. Крім всього цього, міські ветеринари дивилися за якістю м’яса та належним місцем забиття худоби. Працювала бойня щодня з 16.00. Забивали худобу без оглушення. За рішенням міської ветеринарної комісії у 1936 р. худобу вже забивали спеціальними засобами оглушення.

ЛЮТЕРАНСЬКА КІРХА. ЄВАНГЕЛІСТСЬКА ОБЩИНА У СТОРОЖИНЦІ
Малень ке буковинське село на Сіреті, що було на той час частинкою території Північної Молдавії, у 1774 р. відійшло під протекторат Австрійської імперії. До речі, до цього часу наш край постійно відчував військово-політичну присутність османів, їх сателітів татар, які, ведучи військові дії, одночасно здійснювали спустошливі набіги та грабіжницькі рейди на місцеве населення. Найпершим невідкладним завданням австрійського військового командування, котре на теренах Буковини представляли генерали Сплені та фон Енценберг, було встановлення військових прикордонних постів з метою облаштування вже нового кордону між приєднаною областю Австрійської імперії та напів-васальною від османів Молдавією.
У 1774 р. у Сторожинці налічувалося 36 родин. Через чотири роки, у 1778-му, австрійське дистрикт-управління налічило у поселенні над Сіретом вже 76 родин. На той час багато з них ледь животіли і мали нечуваний страх перед військовою службою та податковим тягарем. Очевидно, що найпершою наболілою проблемою сторожового поселення була абсолютна відсутність постійного осілого населення.
Існує версія, що перші дві німецькі родини колоністів, що оселились у Сторожинці, були вихідцями з Семигороду. Очевидно, це були ремісники.
Пфальцький архів у Кайзерслаутерні містить чимало документів про хрещення, вінчання та реєстрацію актів смерті парафіян євангелістської церкви на Буковині, духовний храм яких знаходився у Чернівцях. Багато записів про німецьких переселенців та вже осілих німців-євангелістів знаходяться у матрикулах (іменних списках) храму грецького обряду. Відомо також, що частина цих записів була здійснена далеко задовго до створення у Чернівцях секретаріату євангелістської общини. Багатими на факти є також записи про похорони державних службовців у Сторожинці, яких ховали як за східним, так і за західним римським обрядом. До речі, до появи тут католицького будинку пастора всі записи про акти громадяського стану родин католиків можна знайти у церковних книгах  східного (православного) обряду.
За свідченнями документів як Пфальцького архіву, так і за записами греко-східних церковних книжок, на 1774 р. у Сторожинці вже перебували осілі євангелістські родини. У документах знаходимо такі прізвища: Філч, Тверс, Варту, Нойман та інші.
Лишень у 1881 р. було утворено філію Чернівецької євангелістської громади у Сторожинці. Представники німецької громади здебільшого проживали на Буденецькій вулиці (нині вулиця імені Богдана Хмельницького). Для початку вони придбали у місцевого поміщика Янку Флондора невелику земельну ділянку, на якій було зведено достатньо ошатну будівлю для потреб громади. На іншій земельній ділянці на цій же вулиці було закладено кірху (церкву).
Після 1885 р. громада також придбала сусідню земельну ділянку з житловим будинком і великим садом, який належав нотаріусу Сахновичу. Пізніше цей будинок слугував житлом для пастора. У цьому будинку знаходилась досить простора кімната, в якій відправляли Службу Божу.
Незабаром громада придбала нову земельну ділянку у Янку Флондора. Також було подаровано 50 могутніх дубів.
Німецька громада у ці роки стає самодостатньою та шанованою у місті. За допомогою пожертвувань було зібрано 22440 крон, що стали основою для будівництва храму. За плануванням лейпцігського архітектора Цаулека у 1910 р. було розпочато будівництво кірхи Керував будовою Фрітц Шваб. При освяченні будівлі у Липні 1911 року були присутні сенйор Йозеф Фронтіус з Чернівців,представники  євангелістських общин з усієї Буковини, різних товариств з Сторожинця. Для парафіян день освячення храму перетворився на справжнє свято. Були присутні також представники з різних релігійних конфесій міста, всі члени храму, громади та городяни.
Сама кірха є прямокутною з двостулковими дверима. У 1920 р. зведено ще одну допоміжну споруду, в якій заходилась піч. Опалювалася вона дровами. Гаряче повітря виходило через систему труб, огріваючи приміщення.
У той час, коли жителі міста німецького походження ще не мали коштів на орган, було придбано фісгармонію, що використовувалася для супроводу церковного співу. Громада ще тривалий час обходилася без духівника, входила у церковну громаду Чернівців і, у кращому випадку, обслуговувалася одним вікарієм. З часом трапилася сприятлива нагода. Восени 1911 р. з Ауербаху, що в Саксонії, прибув у Сторожинець як вікарій Макс Вайдауер. Саме з того часу євангелістська громада міста за пастора Вайдауера розпочала самостійно та впевнено розвиватися.
Службу Божу добре відвідували, особливо - уроки Біблії. Вони відбувалися щочетверга ввечері. У протестантизмі сповідувався обряд прилучення юнаків та дівчат, які досягли 16 років, до церкви. Відбувалася перша конформація у храмі за участю великої кількості членів церкви. Вперше відбувся Різдвяний свят-вечір у 1912 р. Притчі про народження Христа та шанування трьох королів послідовно читали і хлопчики, і дівчатка. Перша роздача різдвяних подарунків відбулася у церкві. Проводили її жінки. Всі діти отримували пакуночки з різними солодощами та яблуками. На школярів чекали гарні шкільні книжки. Стосунки пастора з громадою були добре налагоджені. Він відвідував родини своїх парафіян. Священик Вайдауер не був одруженим.
Настала перша світова війна. Перша окупація російською армією у 1914 р. обернулася для Сторожинця небаченим страхом та хаосом, який тривав шість місяців. На щастя, перша хвиля жахіття війни пройшла безкровно для міста. З невеликим інтервалом відбулося друге російське вторгнення. Воно тривало 14 місяців.
Під кінець літа 1917 р., коли пастор ще мешкав у будинку священика Георгія Філієвича, кірха була облаштована під німецький польовий лазарет хворих на дизентерію. Після кількох місяців приміщення було ґрунтовно дезинфіковане та очищене, відтак церква приступила до виконання своїх культових обов’язків.
Варто згадати також відвідини міста пастором з Германштадту. Це був доктор Адольф Шулерус, який підтримував солдатів німецької армії та опікувався ними. Під час свого перебування  у  Сторожинці він відправив дві Служби Божі. Мешкав неподалік родини Лібенвайн.
Зовсім нова епоха для німецької громади міста та її кірхи розпочалась у 1919 р. , коли закінчилась Перша світова війна на Буковині та встановила свою владу королівська Румунія. Розпочалися нові відносини громади з владою. У школах було введено обов'язкову румунську мову. У певних питаннях нова влада поступалася. Так, у храмі було дозволено вести Службу Божу на німецькій мові. З іншого боку, церква постійно зазнавала впливу та різних каверз з боку органів влади. Німецька громада, яка після війни дещо збільшилася, знову була без власного духівника. Нова нагода трапилась залагодити цю справу тоді, коли до Сторожинця для народної школи був переведений  євангелістський священик Франц Йозеф Зерфас. Він був одружений, мав сина й дочку. Повинен був оперативно вирішувати всі питання громади. У будинку священика, у розпорядженні родини Зерфас були три великі кімнати й кухня. Священик був виняткового розуму, мав неабияку загальноосвітню підготовку, у тому числі - й музичну. Не лише знав порядок ведення самої служби, а й розумів її. Тим самим він повністю був у цілковитій довірі у громади. Його дійсно неоціненними заслугами були виховання в школі молоді, залишеної без догляду після війни, створення хору, театральної групи і, що головне, зміцнення общини через проведення різноманітних заходів. На жаль, ця суттєва допомога тривала недовго, оскільки в 1922 р. родину лектора Зерфас було переведено з Сторожинця до Нових Іцканів.
Буковинська Євангелістська крайова церква була прилучена до Євангелістської крайової церкви Семигородщини. Нове адміністративне підпорядкування мало неабияке значення для німецької церкви Буковини. Дане церковне упорядкування відтепер залучало всі малі громади до єднання. У всіх громадах права та обов'язки залишалися. Для общини Сторожинця це була чудова нагода об'єднатися з подібними у Новій Жадові, Ніколаусдорфі і Катарінендорфі, що й було зроблено. Було утворено нову самостійну прихідську громаду. Резиденцією «Об'єднаних пасторських громад» став Сторожинець.




ОЛЕКСАНДР ГАДИНКО

(Далі буде).