Карта міста

Інтерактивна карта міста Сторожинця

Символіка

   Герб міста Сторожинця

           Прапор міста Сторожинця

Історичні екскурси

Історична розвідка про Сторожинець жителя райцентру Олександра Гадинка, основу якої складає його дипломна робота на історичному факультеті Чернівецького Національного університету. Сподіваємось, що наші постійні читачі відкриють для себе чимало невідомих або маловідомих сторінок з минулого. проймуться гордістю за вчорашній день міста та будуть достойними попередників, примножуючи славу поселення над Сіретом, додаючи й свою посильну лепту у його розвиток.

У ІМЕНІ ТВОЄМУ - СВІТ ДАЖДЬБОГА
Назва міста Сторожинець походить від давньослов’янського слова “страж”, в давньоруський час -“сторожь”, котрі означали (як і нині) охорону чого чи кого-небудь. Слова “стороженье”, “сторожа” застосовувалися для означення варти, охорони, передового загону війська. Похідними від згаданих вище слів є „сторожка», „сторожня», „сторожниця» - приміщення, де живе охоронник, вартовий або ж перебуває передовий охоронний загін. Словом „сторожье» називали ще й глухий закуток, непрохідні дебрі, болото, заболочений ліс, непролазні хащі тощо. Безсумнівно, зв’язок цього слова з давньоруською та давньоукраїнською мовою очевидний.
Дослідження істориків і філологів переконливо доводять, що топонім «сторожинець» походить від слова сторожа, тобто „варта», „охорона». Спочатку так називали сторожове укріплення, яке, ймовірно, розміщувалося вздовж лівого берегу Сірету.
Ще одним підтвердженням цьому є назва височини Storozynska, що знаходилась неподалік міста і зафіксована на карті 1886 року.
Тож, цілком правильним є твердження про те, що назва міста походить від слова „сторожинець» - у давнину укріплений пункт, де перебувала сторожа, у іншому варіанті йдеться, що тут знаходився сторожовий пост древніх русичів.
Щоправда, у 1919 році була спроба перейменувати Сторожинець у Фльондорень за прізвищем заможної родини Флондорів, котрі жили принаймні до другої світової війни у Сторожинці і мали неабияку політичну вагу не тільки на Буковині, але й в Румунії, і якій належала значна частина нинішнього райценту та прилеглих до нього земель. До речі, парк поблизу школи-інтернату, що складається з багатьох порід, нерідко екзотичних дерев і який заклала ця родина і досі у пересічних сторожинчан іменують не інакше, як парк Фльондора. Однак, нова назва не прижилася.

ВІД ПАНА ПЕТРЯ, СИНА ТОМИ
Згідно з археологічними матеріалами поселення Сторожинець існувало вже у ХІV-ХV столітті. Про це свідчать археологічні пам’ятки, які виявив на початку 60-х років минулого століття відомий буковинський археолог Тимощук Б.О. Рештки найдавнішого поселення були знайденні науковцем майже у центрі сучасного міста, на лівому березі Сірету, на території районної лікарні (у районі будівлі колишнього неврологічного відділення, що по теперішній вулиці ім. Пантелеймона Видинівського). Серед археологічних знахідок на місці розкопок були знайдені пізньосередньовічна кераміка, шматки глиняної обмазки, кістки тварин.
Уперше в історичних джерелах Сторожинець згадується 18 лютого 1448 року в грамоті молдавського господаря Романа II (1447-1448 р.р.), який подарував село пану Петря, сину Томи. Загальновідомо, що Петря, син Томи, служив батькові Романа II - господарю Ільї І (1432-1433, 1435-1443). А, отже, на той час поселення підпорядковувалося Молдовському князівству. Втім, слід сказати, що у згаданий період населений пункт вже існував та мав давні усталені межові границі. Бо серед науковців-істориків є думка, що поселення Сторожинець цілком могло входити й до території колишньої Шипинської землі, яка востаннє згадується в грамоті 1436 року.
Згодом Сторожинець згадується у грамоті за 1575 рік при визначенні готаря
(межі земель) Великий Кучурів. На сторінках документів у 1634, 1638, 1656, 1670, 1710, 1721, 1742 роках він виступає предметом купівлі-продажу, об’єктом власності родин Ропчанул та Сорочану. Зі згаданих грамот довідуємось, що територія однойменного поселення належала і громаді села Сторожинець.
Згідно з грамотою 1721 р., братам Сорочану надавалась 10 частина всіх прибутків з полів, сінокосів, бджільництва, садівництва та ін. Селяни вирощували просо, пшеницю, жито, ячмінь, овес, горох, розводили корів, свиней, овець, коней, виробляли віск, мед, займались рибальством та мисливством. Цікаво, що тодішні сторожинчани працювали на згаданих землевласників по 12, а з XVII століття
- по 24 дні на рік, сплачували податки та виконували повинності на користь держави.
У XVIII ст. землі поселення з півдня межували з Ропчею (перша писемна згадка про згадане село - 18 лютого 1448 р.), на заході - з Панкою (1428 р.), на сході - з Великим Кучуровом (1422 р.), на півночі, мабуть, з Бросківцями (1448 р.). Впродовж всього молдавського періоду Сторожинець був підпорядкований Сучаві, а його сусіди -  с. Великий Кучурів та с. Бросківці - Чернівцям, як адміністративним центрам буковинської землі.

...ТА ПАМ’ЯТНИК АВСТРІЙСЬКОМУ ЦІСАРЮ ФРАНЦУ ЙОЗЕФУ
На час приєднання Буковини до Австрійської імперії у 1774 р. у Сторожинці (разом з с. Комарівці) жило всього 42 родини. Тут також мешкав один боярин та священик.
За Австрії (1774-1918 р. р.) у Сторожинці діяли філії всіх українських організацій. Так, на кінець 1905 р. функціонувала одна каса та одна спілка, у 1910 р. - читальня, каса, народний дім та дві спілки, у кінці 1913 р. - “Руська Бесіда”, “Українська школа”, міська читальня, українське “Касино”, дві спілки, каса та “Буковинський Боян”. Для прикладу, філія «Руської Бесіди» почала діяти у 1905 р. Тут працювали др. В. Сивак (голова), Т. Іваницький, Н. Волянський, О. Влад, В. Микитович. Філія брала активну участь у заснуванні читальні у Нових Бросківцях і Комарівцях, Січі - у Корчівцях, у головних зборах читалень у Панці і Панці-Забагні. Заслуженими і вельми почесними членами «Руської Бесіди» у 1888 р. були видатний український культурний діяч краю Іларій Окуневський (1832-1896 р. р.) та Винницький.
Протягом 1907-1908 р. р. у місті була зведена лікарня, у 1908 р. - „Німецький народний дім», у 1910 р. відкрито пам’ятник австрійському цісарю Францу Йозефу І (1848-1916), у 1913 р. прокладено водогін. У той час також функціонувала електростанція, власниками якої було подружжя Дрекслерів. Місто швидко розбудовувалося. В центрі стояли одно-, дво- та триповерхові будинки, зведені у класичному стилі чернівецькими та віденськими архітекторами. Справжньою окрасою були Торговий майдан, Торгова вулиця, Буденецька вулиця, міський народний парк, культові споруди.
Свого часу містечко зазнало багато лиха. Так, у 1860 р. по населеному пункту прокотилась епідемія холери, у 1864 р. - тоді ще село - постраждало від повені, у 1885 р. над ним пронісся циклон, 2 вересня 1896 р. спалахнула велика пожежа, яка завдала чималих збитків.
Українське життя очолювали відомий політичний діяч Теодор Іваницький (1860-1933 р. р.), управитель комерційного кооперативу Атаманюк, греко-католицький священик Николай Волянський, інспектор народних шкіл Михайло Дашкевич, політичний лідер українського табору барон Микола Василько (почесний громадянин міста Сторожинець).
У місті діяли численні спортивні товариства: українська футбольна команда “Довбуш” (з 1922 р.), польська “Полонія”, німецька “Ян”, єврейські “Маккабі”, “Гакоат”, “Поалеціон”, румунські “Баски”, “Драгош-Воде”, інтернаціональний робітничий спортивний клуб “JАК”. У 1923 р. у Чернівцях вперше розігрувався кубок з футболу, який заснував сторожинецький поміщик Янку Флондор. Переможцем стала українська команда “Довбуш”, яка завоювала кубок та 11 медалей.
Поліетнічну мозаїку Сторожинця представляли численні соціокультурні, освітні, національні товариства, що свого роду були своєрідним обличчям мультинаціонального містечка. Приміром, у 1900 р. тут вже діяла філія «Товариства християнських німців». Головою товариства був Едмунд Гофман. У 1911 р. виникло «Католицько-німецьке товариство у Сторожинці», протягом 1913-1914 р. р. - товариство німецьких вчителів Сторожинецького повіту. Почесними головами тут були Иозеф Мор у 1913 р. та Франц Манц у 1919 р. У 1914 р. була заснована ”Сторожинецька східна група №54 товариства тверезості”.
З 1881 р. єврейську громаду представляли товариство єврейських ремісників Бенно Кюнстліха, товариство «Сіон», яке було утворене у 1898 р. Головами були Иозеф Маурюбер та др. Менчер. У 1910 р. утворено товариство ремісників Адольфа Ліппа, у 1920 р. - єврейське національне академічне товариство Северина Гершдорфера, у 1936 р. - благодійне товариство «Армут». Очолював його Фільде Фауст.
На 1928 р. у Сторожинці також функціонували польське ремісниче товариство «Ґвязда» та товариство «Польська читальня». А 17 квітня 1932 р. тут було закладено «Товариство польської молоді «Варта»: голова Царєвіч, заступник Сєдлєцький, скарбник Кулька, господарник Сандецький.

ПРИЗАБУТІ ІМЕНА
Важливе значення у культурному розвитку Сторожинця мали навідини у поліетнічне місто багатьох видатних громадсько-політичних діячів та літераторів: В. Стефаника (український новеліст ), Н. Кобринської (прозаїк, публіцист, дослідниця фольклору, літературознавець), відомих письменників О. Кобилянської, Ю. Федьковича.

Софія Окуневська
У Сторожинці певний час жила „перша жінка-лікар Австро-Угорщини» Софія Окуневська. Мабуть, з патріотичних міркувань 49-й номер „Буковинських відомостей» за 1895 рік повідомив сенсаційну новину, яка швидко стала відомою всій Галичині та Буковині: „Русинка-доктор госпожа Софія Морачевська, жінка доцента університету в Цюріху, а дочка повітового лікаря в Сторожинці д-ра Атанасія Окуневського зістала промована доктора медицини в Цюріхському університеті». В Дунайській імперії це був особливий відтінок неоабсолютистської епохи, де тривала боротьба жінок за право на здобуття освіти після гімназії. Це був один із пунктів загальних змагань за рівноправність жінок.
С. Окуневська походила зі старовинного українського роду, який був яскравим прикладом національної гідності та патріотичної свідомості. Прадідом Софії був Стефан на прізвище Окунь, який заледве вмів читати і писати. Його нащадок Адам-Данилко вже писався Окуневським і вивчився на священика. Певний час був на парафії у Русові, а відтак перебрався в село Глибока на Буковині, звідти - у Белелую, де й помер, залишивши по собі сина Гілярія, котрий став засновником в Чернівцях “Руської Бесіди”, та Іполита, котрий довгий час був парохом села Яворова біля Косова, і який був батьком адмірала австрійського флоту, відомого лікаря, медична практика якого високо відзначена та відповідно оцінена чисельними нагородами урядів багатьох морських держав, та письменника, автора відомих „Листів з чужини», Ярослава Окуневського і Теофіла Окуневського, лідера політичного та громадського життя українців Буковини другої половини XIX століття.
З трьох дочок Іполита Окуневського найбільш відома широкому загалу Ольга Окуневська (1875-1960), визначна піаністка, вихованка одного з видатних українських композиторів Миколи Лисенка, приятелька О. Кобилянської. Письменниця часто гостювала в сім’ї Окуневських в Яворові, подарувала їм своє фото, а також повість „У неділю рано зілля копала...».
Наймолодшим серед синів Адама Окуневського був Кирило, який одним з перших українців отримав вищу освіту в галузі фармацевтики. Передостаннім у сім’ї був Атанасій (Аполлінарій) Окуневський, батько Софії.
Як зазначено у церковиних книгах, Атанасій Окуневський народився 1833 року. У 1860 році він закінчив Львівську генеральну греко-католицьку духовну семінарію, висвячений у священичий сан 1863 року, одружився з Кароліною Лучаківською. Першим місцем його праці було містечко Заліщики, у 1864 р. - місто Бережани, а відтак, у 1865 р. - село Должанка Тернопільського повіту, де й народилась 12 травня 1865 р. Софія Окуневська. Наступного, 1866 року, сім’я переїхала у Русів, а у 1867 р. Атанасій Окуневський став парохом села Садки неподалік Заліщик. Несподівано у 1870 р. померла його дружина. Після смерті дружини він переїздить на Буковину і ще вісім років працює священослужителем на парафії у Садгорі. У 1878 р. А. Окуневський випрошує дозволу митрополії на науку на медичний факультет Віденського університету, який 1881 р. успішно закінчив зі званням доктора медицини. Першим місцем праці було містечко Кимполунг.
До батька в Кимполунг часто приїздила дочка Софія. Вона після смерті матері виховувалась у родині Івана Озаркевича разом з відомою письменницею Наталією Кобринською. Софійка готувалась до вступних іспитів в гімназію. Одним з її вчителів був філолог Юліан Кобилянський (1858-1921), брат Ольги Кобилянської, автор єдиного на той час латинсько-українського словника. Сам Юліан Кобилянський не раз говорив, що „коли б його хлопці (гімназисти) були такими знаменитими учнями, як Софія Окуневська, він був би гордий за них».
Всі, хто знав молоду Софію Окуневську, пророкували їй блискучу кар’єру піаністки. У творчості Ольги Кобилянської Софія Окуневська з її музичним світом стала праобразом піаністки у казковому “Меланхолійному вальсі”. Ольга Кобилянська, звичайно, чула піаністів з більш високою технікою гри, але ні разу не зустрічала такого, хто б мав, як вона зізнається, “глибше зрозуміння, поважніше, гідніше поняття почувань і віддання їх музикою”, ніж це було у Софії Окуневської.
Приятель Василя Стефаника по радикальній партії, засновник “Січей” Кирило Трильовський в одному з листів до Михайла Павлика від 21 липня 1895 р. скаржився на Стефаника, що той замість проведення роботи серед селян за кандидатуру представника партії, постійно розпочинає і завершує свої агітації біля Софії Окуневської. “Він під впливом Софії Морачевської нічого не вартий”, -писав Кирило Трильовський. Софія Окуневська була чудовим знавцем літератури, захоплювалась нею і, навіть, сама написала декілька літературних творів під псевдонімом “Єрина”, вільно володіла декількома іноземними мовами, наполегливо займалась самоосвітою.
У 1884 р. Софія Окуневська отримала дозвіл на складання іспитів за гімназійний курс, а у 1885 р. вона їх блискуче склала при Львівській академічній гімназії, чим викликала неабияку сенсацію в цілій Галичині. До речі, її закінчило лише 13 дівчат. Тепер гімназійне свідоцтво відкривало дорогу до вищої освіти-університету.
У 1887 р. Окуневська разом з “сердечною подругою” Н. Кобринською організувала видання першого жіночого альманаху, символічно названого “Першим вінком”, в якому “були зібрані всі кращі літературні сили того часу”. Зрозуміло, не обійшлось тут без підтримки Івана Франка, оскільки організаторки не мали жодного видавничого досвіду. У цьому альманасі Софія постала автором гарного оповідання “Пісок, пісок”, а також розвідки „Родинна неволя в піснях і обрядах весільних”. Невдовзі, того ж таки 1887 р., Окуневська разом з Наталією Кобринською виїхали в Швейцарію на навчання. Софія вступила на медичний факультет Цюріхського університету, а Наталя розпочала слухати курс лекцій з політичної економії професора Плятора. У листопаді 1890 р. Софія виходить заміж за Вацлава Морачевського, „котрого полонила розумом та музичністю”. Походив Вацлав-Дам’ян Морачевський зі старовинного аристократичного роду. Народився у Варшаві 27 листопада 1867 р., тобто, був на два роки молодшим за Софію. Закінчив у Варшаві гімназію, а в 1885 р. виїхав до Цюріха, де записався на хімічний факультет тамтешнього політехнічного інституту. Після його успішного закінчення і отримання диплому хіміка, став студентом медичного факультету Цюріхського університету, де непогано спеціалізувався у фізіологічній хімії, молодому, але дуже перспективному напрямку науки. Навчання припало на 1889-1894 р. р. У 1895 р. Вацлав Морачевський вдало захистив докторську дисертацію з хімії та медицини. Одночасно навчання поєднував з роботою. Так, протягом 1891-1893 р. р. був асистентом кафедри лікарської фізіології, а з 1893 по 1895 р. р. керував хімічною лабораторією у клініці відомого вченого з європейським ім’ям Ейсгорта в Цюріху.
3 Василем Стефаником Морачевські познайомились в березні 1895 р. на концерті, проведеному на честь чергових роковин видатного генія українського слова Тараса Шевченка, про що Стефаник згадував у спогадах „Про ясне минуле” таке: „На цім концерті я зазнайомився перший раз з д-ром Софією Окуневською-Морачевською і її чоловіком проф. Вацлавом Мора-чевським. Це знайомство було чи не найважливішою подією моєї молодості”. У своїй „Автобіографії” з приводу знайомства В. Стефаник додатково ще зазначав наступне: „Я зазнайомився і заприязнився з Вацлавом Морачевським і з його жінкою Софією з Окуневських. Вони приїхали з Цюріху, обоє високоосвічені, і від них я користувався широким європеїзмом. Вони ж і мали на університеті на мене глибокий вплив”.
Морачевські були не тільки тими, хто високо цінував талант молодого Стефаника, але й тими, хто прокладав йому дорогу на польському літературному ринку. Вацлав Морачевський був автором п’яти блискучих статей, вміщених в доволі впливових та авторитетних польських журналах, що мало також неабияке громадське значення для літературної   кар’єри хлопця з Галичини.
4  лютого 1896 р. у молодого подружжя в Цюріху народився син Юрій, 11 травня 1898 р. - дочка.
В    липні 1896 р. подружжя Морачевських приїхало до Кракова. Згодом чоловік Софії виїздить до Карлових Вар в Чехії і працює там приватним лікарем 29 років. Дружина проживала з дітьми у Львові. Тут вона працювала лікарем в „Народній лічниці” її    родича    Євгена    Озаркевича. Організувала з ним курси для сестер милосердя, курси акушерок, згодом виїхала   до   Францесбадена,   де практикувала і займалася науковою діяльністю.



(Далі буде).

Подорож до Сторожинця

Районний центр СТОРОЖИНЕЦЬ, що розкинувся лівому березі Сірету у підніжжя Буковинських Карпат, може сміло претендувати на звання найзеленішого міста Буковини: на одного мешканця тут приходиться більше 40 квадратних метрів зелених насаджень.

 

В місті немає старовинних архітектурних пам’яток, проте наймальовничіший на Буковині дендропарк, австрійська забудова кінця ХІХ – початку ХХ століття, релігійні споруди різних конфесій та адміністративні будівлі спонукають відвідувачів міста залишитися тут хоча б на день.

Перша згадка про Сторожинець міститься у грамоті молдавського господаря Романа ІІ від 18 лютого 1448 року, де поселення згадується, як сторожовий пост на Сереті. Це, скоріше за все, і дало назву місту. Проте проведені у середині ХХ століття археологічні дослідження дають підставу стверджувати, що поселення тут існувало вже у XIV столітті, тобто з часу виникнення Молдавського князівства. Наступного разу Сторожинець згадується у 1476 році, як власність молдавського феодала Тодорахі Сорочану, а з грамоти молдавського господаря Стефана ІІІ Великого, яка датується 1490 роком, відомо, що наприкінці XV століття Сторожинець входив до Сучавської області і мав свою церковну парафію.

При в’їзді з боку Берегомету та з боку Кіцмані місто зустрічає охайним дендропарком – пам’яткою природи загальнодержавного значення. Парк був закладений у 1912 році найвпливовішою на той час єврейською родиною Оренштайнів на місті природного лісового масиву, де росли цінні та рідкісні породи дерев. У 1945 на базі парку створено навчальний заклад – Сторожинецький лісовий коледж, що й визначило його подальший розвиток. І дійсно, сьогодні дендропарк в Сторожинці на відміну від занепадаючого берегометського дендропарку є справжньою гордістю міста та зразком садово-паркової архітектури для всієї області.

Насолодившись неповторною природою пам’яткою Сторожинця, перейдемо до знайомства з архітектурними пам’ятками міста. Перша з них знаходиться безпосередньо в дендропарку і на початку ХХ століття була маєтком засновників парку, родини Оренштайнів. Та історія цього маєтку давніша за історію парку. Перший палац на цьому місці був побудований у 1880 році родиною Флондерів. Починаючи з 30-х років ХІХ століття Флондери були найвідомішою та найвпливовішою родиною Сторожинця, представники якої відігравали значну роль у суспільному та політичному житті міста. У 1854 році, коли було утворено Сторожинецький повіт і Сторожинець став містечком, першим головою муніципалітету став Григорій Флондер. Тоді родині Флондерів належало половина містечка. Другою половиною володіла родина Штайнерів.




Двоповерховий палац із балкончиком на другому поверсі, червоним черепичним дахом та спостережною башточкою, який ми бачимо сьогодні, побудували нові власники Оренштайни на початку ХХ століття.




У 1854 році, коли було утворено Сторожинецький повіт і Сторожинець став містечком, першим головою муніципалітету став Григорій Флондер. Тоді родині Флондерів належало половина містечка. Другою половиною володіла родина Штайнерів. Пізніше, на початку ХХ століття Флондери продали палац родині єврейського землевласника і мецената Михаеля Оренштайна.





Вище від палацу і парку за вулицею Крейтера розташоване старе польське кладовище. Тут знаходиться братська могила воїнів, що загинули під час Першої світової війни, та мурована капличка-костел з невеликою башточкою, побудована на початку ХХ століття.





Відразу за польським кладовищем – українське кладовище, поруч з яким стоїть дерев’яна церква Святого Архистратига Михаїла (збудована в роки Незалежності).






А ми рухаємося у бік центру вулицею Полтавською, яка за дендропарком з’єднується з вулицею, що носить ім’я буковинського художника Пантелеймона Видинівського. На будинку під номером 11, де мешкав видатний графік, маляр та портретист, у 1993 році встановленого на його честь меморіальну дошку. Ліворуч від дороги на розі вулиць Видинівського та Окуневської побачимо триповерхову будівлю, спотворену перебудовами. Це – перша в Сторожинці приватна гімназія, відкрита у 1903 році. Опісля більш ніж століття, призначення будівлі не змінилося: тут як і раніше, знаходиться гімназія, хіба що державна.
З протилежного гімназії боку від вулиці Видинівського відходить маленька вуличка, що має назву Українська. На ній розташована будівля міської та районної лікарні, від якої ще й сьогодні віє духом австрійських часів. Двоповерхова будівля лікарні, що більше нагадує палац у стилі класицизму, була побудована у 1907 – 1908 роках.






По дорозі до центру міста з обох боків вулиці кидаються в очі багато ошатних будиночків-вілл кінця ХІХ – початку ХХ століття. Найгарніша з них дісталася податківцям. В ній розташована Філія академії державної податкової служби України




Ще два квартали, і ми – в самому центрі міста на роздоріжжі чотирьох шляхів, які ведуть у майже протилежні куточки області: на захід – до Вижниці, на північ – до Чернівців, на схід – до Глибокої, на південь – до Красноїльська. На перехресті – найстаріша в Сторожинці школа, що має поважний вік 150 років.




Перед тим, як оглянути центр, проїдемо декілька сотень метрів у напрямку Чернівців по вулиці, яка так і називається – Чернівецька. Тут збереглося багато старих будиночків, переважно одноповерхових.




Майже на початку вулиці з її правого боку у 2000 році споруджено дерев'яну греко-католицьку церкву Різдва Пресвятої Богородиці.




Трохи далі на протилежному боці вулиці – церква з такою з самою назвою, але майже на півтора століття старше за першу. Церква, побудована у 1865 році, більше нагадує костел. Адже до встановлення у 1940 році радянської влади  на Буковині, храм був греко-католицьким. У 1900 році в храмі відслужив службу відомій епіскоп, а пізніше – митрополит греко-католицької церква Андрій Шептицький.




Через два квартали по лівий бік вулиці Чернівецької побачимо кіркут – єврейське кладовище. Під час Першої світової війни кладовище було перетворено російськими військами, які тричі займали місто, на пасовище для худоби.




Цвинтар був відновлений у 30-ті роки завдяки пожертвуванням нащадків землевласника Самуеля Оренштайна. Серед кам’яних надгробків стоїть пам’ятний знак у вигляді підкови з шестикутною зіркою, встановлений в пам'ять про більш ніж 250 євреях, закатованих нацистами у 1941 році.






Перспектива вулиці Чернівецької:

Повертаємося на вже знайоме нам роздоріжжя і починаємо знайомство з історичним центром Сторожинця.

На розі вулиць Хмельницького і Грушевського розташована міська ратуша – символ більшості західноукраїнських міст. Сторожинецька ратуша, збудована у 1905 році, є другою на Буковині після чернівецької як за висотою, так і за красою.



Двоповерхову будівлю ратуші, вкритою червоною черепицею, увінчує двоярусна вежа з годинником на фронтоні між першим і другим ярусами. На другому ярусі розташований оглядовий майданчик, куди ведуть круті сходи. Завершенням ратуші є декоративна главка з ліхтариком та шпилем. Як і 100 років тому сьогодні сторожинецька ратуша є символом місцевого самоврядування в місті: тут розташована міська рада.






Навколо ратуші – ціле скупчення старих будиночків, що милують око своїми фасадами та їх оздобленнями.










Невелика вулиця Грушевського приведе нас до найоригінальнішої споруди міста – костелу Святої Анни. Його високу готичну вежу з годинником видно з багатьох куточків Сторожинця. Каталог місцевих пам’яток архітектури Чернівецької області вказує на дату побудови костелу – 1794 рік. Ймовірно, що це є датою побудови його попередника – дерев’яного костелу. За іншими джерелами, дерев’яний костел постав протягом 1853 – 1857 років коштами Георга Флондора та Ігнаціо Барті, капелана Красної (сучасного Красноїльська).




На початку ХХ століття на місці дерев’яної святині побудовано кам’яний костел у неоготичному стилі, якій ми бачимо сьогодні. У 1905 році костел освятив архієпископ Й.Вебер. У 60-ті роки ХХ століття храм закрито комуністичною владою, а у 1990 році повернути віруючим.






Ліворуч з костелом Святої Анни сусідує православна Свято-Георгіївська церква. Вона була першим в місті великим храмом. Побудована у 1829 році на кошти Катерини Гарсте – дружини Миколи Флондора, церква і сьогодні вражає своєю величчю і монументальністю.

 


Від костелу пройдемо  вулицею Шевченка один квартал до перетину з вулицею Юрія Федьковича. Якщо повернути ліворуч і пройти декілька кварталів, побачимо двоповерхову будівлю під черепичним дахом із двома заломами. Це - залізничний вокзал. Як і багато інших будівель залізничних станцій на Буковині, сторожинецький вокзал, побудований наприкінці ХІХ століття після відкриття державної залізниці Глибока – Сторожинець – Берегомет-над-Серетом, увібрав у себе найкращі традиції австрійської «вокзальної» архітектури.




Якщо ж повернути з вулиці Шевченка праворуч на вулицю Федьковича, то незабаром на лівому боці вулиці побачимо будівлю колишньої синагоги. Як і в більшості містечок Буковини, у ХІХ столітті євреї відігравали значну роль у суспільному житті Сторожинця. На початку століття вони складали третину населення міста, а у 80-ті роки ХІХ століття – майже половину. Як правило, євреї були торговцями, ремісниками, власниками промислових підприємств, магазинів, а іноді й чиновниками. Наприкінці століття мером міста був єврей Ісидор Кац, який багато зробив для розвитку міста.




Свої богослужіння євреї провадили у невеликих молитовних домах. Лише наприкінці ХІХ століття на благодійні внески віруючих протягом 1890 – 1900 років споруджено велику синагогу – темпель з рядом культових єврейських споруд, зокрема, мікви (ритуальної лазні). Відтоді і до початку Першої світової війни темпель був центром єврейського життя міста. Росіяни, що тричі захоплювали місто, перетворили синагогу на військовий склад російської армії, а мікву зруйнували. Проте після закінчення війни темпель було відремонтовано коштами нащадків родини Оренштайнів.




Після другої світової війни у Сторожинці залишилося лише 10 єврейських сімей. Решта була знищена нацистами або депортована до Сибіру за рішенням Москви. З тих пір синагога для богослужінь не використовувалася. У перетвореному будинку колишнього темпля сьогодні розміщується багато закладів, у тому числі і спортивна школа.
Знайомство з пам’ятками культової архітектури продовжимо, повернувши з вулиці Шевченка ліворуч на Богдана Хмельницького. Через один квартал після залізничного переїзду на лівому боці вулиці розташувався двоповерховий молитовний будинок. Це – євангелістська церква, яка постала у 1909 – 1911 роках за проектом архітектора з Лейпцигу Цаулека на замовлення німецької громади Сторожинця, яку тоді очолював Макс Вайдауер.




З правого боку вулиці Хмельницького – міський парк Юність, за яким перед мостом через Серет ліворуч починається вулиця Олександра Матросова. Проїхавши квартал, на правому боці вулиці побачимо новий дерев’яний храм – Свято-Преображенську церкву (Святих Царствених Мучеників), зведену у 2001 році. Свіжі дерев’яні стіни та вкритий бляхою дах з баштою над бабинцем чи навряд привернуть увагу шанувальників дерев’яного зодчества. Архітектурні прийоми, за якими побудований храм, мало нагадують буковинські традиції будівництва дерев’яних церков, а більше відображають якусь незрозумілу сучасність.




Проте справжній старий дерев’яний храм у Сторожинці все ж таки є. Він знаходиться на околиці міста, що має назву Майдан. Щоб побачити церкву, треба продовжити рух вулицею Богдана Хмельницького у напрямку Красноїльська. Четвертий поворот ліворуч після мосту через Серет – 2й провулок Б.Хмельницького, приведе до румунського кладовища, поруч з яким і розташований храм.




Свято-Михайлівська церква на Майдані є не лише найстарішим храмом міста, але й найдавнішою будівлею міста, що збереглася до наших днів. Церква була збудована протягом 1796 – 1798 років у «хатньому» буковинському стилі. Пізніше до нави було зроблено бічну добудову а дах увінчано декоративною главкою з ліхтариком. Поруч з церквою – двоярусна дерев’яна дзвіниця.




Поховання біля церкви:



Вид із Сторожинця на Буковинські Карпати:

А так виглядає здалеку Сторожинець (з села Ропча):

Ресурси та інфраструктура

Населення (за останнім переписом): 14700 чол.

Відстань до міста Чернівці: 20 км.

Покриття мобільним телефонним зв’язком: МТС, Київстар, Life, Beeline, Jeans, Djuce.

Заклади:

 

1	Пошта	Є
2	Міліція	Є
3	Медичні заклади	Є
4	Банківські установи	Є
5	Навчальні заклади	Є
6	Клуби, бібліотеки, заклади культури	Є
7	Культурно-мистецькі колективи	Є
8	Краєзнавчі, художні, меморіальні музеї	Немає

Природні ресурси, пам’ятки:

 

1	Лісові угіддя	Є
2	Угіддя реліктових, лікарських рослин	Є
3	Водні ресурси (річки, мінеральні / лікувальні джерела)	Є
4	Гори (схили, тощо)	Є
5	Інші природні ресурси (мінерали, копалини, тощо)	Є
6	Пам’ятки природи (печери, скелі, урочища,  тощо)	Немає
7	Пам’ятки історії та архітектури (замки, церкви, тощо)	Є

 

Додаткова інформація

Чим пишається громада?

• Ратушею
• Костелом св. Анни
• Українською церквою
• Церквою св. Юрія
• Дендропарком Сторожинецького лісового коледжу

Фотогалерея