Територіальні громади Чернівецької області

  • вхід на портал
  • реєстрація

Стара Жадова (Сторожинецький район)

Історія

  • історичні події
1490 Датується перша згадка про село
1862 В селі відкрили школу, де працювало 5 вчителів
1865 Було побудовано винокурню
1886 В Жадові стали проводились щотижневі ярмарки, на яких торгували худобою, зерном, фруктами, будівельними матеріалами та різними промисловими товарами. Тут було 56 торговців. Село стало на ноги, центр села стали називати містом.
1620-1994 РОКИ, ОБПАЛЕНІ ВІЙНОЮ. Виконала: Ткачук Світлана Степанівна, 11 клас Старожадівська ЗОШ І-ІІІ ст., с.Стара Жадова Сторожинецького району Чернівецької області. Керівник: Рибак Неля Василівна, вчитель українознавства, тел. 3-34-37 З історії памятних місць села Стара Жадова Територію Буковини заселяли люди з найдавніших часів і практично у всіх її населених пунктах виявлено величезну кількість різночасових нам 'яток . Але наш край вивчений ще вкрай нерівномірно. Подальше вивчення пам'яток села дозволить з одного боку краще дослідити історію населеного пункту, а з іншого — дасть змогу доброякісно на новому рівні розглядати як історію краю, так і Східної Європи протягом тривалого відрізку часу. Цілком ймовірно, що вдасться відновити нові пам'ятки у майбутньому. Кожна людина завжди з великою повагою і душевним трепетом згадує те місце де промайнуло її босоноге дитинство з дивосвітом-казкою у затишному селі. Батьківщина — Земля моїх батьків , дідів і прадідів . Починається вона від порогу рідної домівки , з тієї стежини, по якій були зроблені мої перші кроки в життя, яка ніколи не повинна заростати травою. Куди б не закинула мене доля, я завжди знаходитиму оту стежину до рідного дому, до батьківської оселі де пройшли найкращі роки - дитинство і юність. Рідне село - маленька Батьківщина кожної людини. Серед розкішної мальовничої природи Прикарпаття по обидва боки швидкоплинної річки Сірет розкинулось село із загадковою назвою Жадова . Це моє рідне село, з дитинства улюблений край. Понад п'ять століть чарує воно людський зір зеленими пагорбами, оксамитовими долинами, струмками, по-дівочому ніжними смерічками, березовими гаями, гомінливими потоками, живодайними джерелами чистої, як сльоза, води. Буковина - це свідок давнини, героїчної слави, волі, свободи. Свідок усього того, що колись тут було й минуло, пішло в забуття. Але життя продовжується і пишеться сторінка за сторінкою книга нашої матінки - України. 1. З історії села 1.1. Історичні джерела про Жадову. В „Історії міст і сіл України, Чернівецька область” читаємо: „Стара Жадова — село, центр сільської Ради. Розташоване за 24км від районного центру м. Сторожинець" . Лежить воно у передгірській частиш Карпат , на 10 км простягається обабіч берегів Сірету та його приток Жидівки і Міхідри. Через село проходить шосейна дорога та залізниця. Населення 4500 чоловік. Сільській Раді підпорядковані багато хуторів. Селу вже понад 500 років. Гортаючи сторінки книги, поринаємо в сиву давнину і дізнаємося, що вперше воно згадується в грамоті молдавського воєводи Стефана ІІІ від 15 березня 1490 року, де визначається територія Радовецького єпископства, де й записує жидівську землю з церквою. Тут населений пункт, звісно, виник раніше. Бо якщо була церква, то й мусила бути й церковна громада. Але документи про це розпорошив час. Наступні документальні відомості про Жадову датуються 1620 та 1640 роками, коли село згадується як власність феодала Гояна. В ті роки, коли вперше згадується Жадова, неспокійно було довкіл. Десь далеко, на сході, московський цар Іван ІІІ завершував формування основної території Руської централізованої держави, приєднавши ряд земель. В цей рік десь поряд почалось повстання під проводом Мухи, яке перекотилось з території нинішньої Івано-Франківської області на буковинську землю. Через якихось пару років польське військо на чолі Яном Альбрехтом йшло на Сучаву. І в битві на Чорній Поляні Стефан ІІІ розбив загарбників. Хто знає, може під стягами молдавського господаря йшли й посланці Жадови... Роки пливли за обрій. І кожен з них ставив свою печать. Одні держави розпадалися, інші міцніли і захоплювали землі слабших сусідів . Багата на події історія села: панували на наших землях і турки, і австрійці ... Та, незважаючи ні на що, село народжувало дітей , простувало у наші дні. 1.2. Походження назви села. Назва села, за переказами пов'язується зі словом "жадати", а також з давньою назвою села— "Садова". Старожили розповідали легенду про село Садова. Колись село було невеликим помешканням великої родини, яка складалась із 21 сім'ї. Родина жила дружньо, любила працю. А особливо пишалися садами, які відрізняли особливо цей куточок від інших поселень. Навесні воно покривалось білосніжним цвітом, запахом та гудінням бджіл, а восени радували всіх смачними плодами . Але радісне життя родини не було довготривалим . На зростання і розвиток села впливали руйнівні набіги завойовників, адже село ще й було власністю феодалів, зокрема, Гояна, Влада, Романа. Селянські родини жили на земельних володіннях, що вважалися власністю поміщика . Кріпакам доводилось щорічно відробляти від 72 до 144 днів панщини, віддавати панові 10 частину врожаю з поля, з городу , саду , а також десятину від бджільництва . Крім того, селяни змушені були заготовляти для панського двору паливо, здавати щорічно міток прядива (з льону , конопель), птицю. Нестерпна експлуатація змушувала кріпаків кидати рідну оселю. Біля сорока сімей втекло із села Садова. Люди прагнули і жадали кращого життя . Вони не мирилися з феодальним гнітом. Вони брали участь у антифеодальному повстанні, очолювану Лук'яном Кобилицею, вимагали скасування панщини, відмовлялися працювати на поміщика. Згодом село стали називати Жадовою, бо життя на той час не відповідало його колишній назві Садова. Після реформи 1848 року становище селян Жадови майже не змінилось. Більшість земельних угідь, як і раніше, залишалися в руках поміщиків. Село почало розвиватися із появою в селі євреїв-жидів. Звідси і ще одна версія, що пов'язана із назвою села, тобто Жадови від слова "жиди ". 1.3. Економічний розвиток села. З часом у Жадові починають розвиватися ремесла, що базувалися на найманій праці. Більшість торговців та ремісників, які проживали в селі в XIX та на початку XX століття були євреями. На 1861 рік в жидівського різьбяра по дереву працювало шість робітників. Дещо пізніше з'являються шевські, столярні, кравецькі та інші майстерні; на 1910 рік у Жадові налічувалось вже 39 ремісників. У 1862 році в селі відкрили школу, де працювало 5 вчителів. Це було значною подією в історії села, бо аж до 1940 року школа залишалась його єдиним культурним центром. На жаль, із 688 дітей шкільного віку у школі навчалося лише 272, для решти 416 здобути освіту було недоступним. У 1865 році в селі побудували винокурню, а перед Першою Світовою війною запрацювала поміщицька лісопильня, де налічувалося близько сто робітників. Починаючи з 1886 року в Жадові стали проводитись щотижневі ярмарки, на яких торгували худобою, зерном, фруктами, будівельними матеріалами та різними промисловими товарами. Тут було 56 торговців. Село стало на ноги, центр села люди стали називати містом. За переписом 1910 року у Старій Жадові жили українці, євреї , румуни, німці, поляки. Одна із найстарших на сьогодні , жителька села Стара Жадова Гонтарюк Катерина Василівна 1913 року народження, розповіла про те, що напередодні Другої Світової війни в селі налічувалось приблизно 60 єврейських будинків, в яких проживало понад 200 людей єврейської національності. Євреї компактно оселялися вздовж центральної дороги Сторожинець-Вижниця, яка проходить через село, і вдовж головної дороги на одному з кутів Старої Жадови - Майдані. В місцях свого проживання євреї мали численні крамниці, корчми, швейні майстерні, їм належала сільська лазня. Один з євреїв володів великим двоповерховим механізованим млином. В селі були 2 єврейські школи, що слугували заодно і синагогами. Одна з них знаходилась в центрі села, інша на куті майдан, де проживали євреї. До наших днів вони не збереглися. вірним свідком того, що в селі жили євреї — єврейске кладовище в центрі села з кам'яними плитами-надгробками. На початку війни в перших числах липня 1941 року в село прийшли румуни і почали репресії проти євреїв. Із свідчень Катерини Василівни Гонтарюк, румуни позганяли євреїв в центр села ( приміщення нинішньої аптеки), де їх тримали протягом тижня. Потім чоловіків і жінок розділили і утримували ще певний час в окремих будинках. Пізніше їх всіх разом відправили у місто Сторожинець. Деякі єврейскі сім’і були розстріляні на околиці села (нинішня територія Нової Жадови). Ті євреї, яких не арештували румуни, через страх бути знищеними покинули село. Багато жителів села загинули на фронтах Другої Світової війни. В їх честь у центрі села споруджено величний пам'ятник. Нелегко було жадівчанам відбудовувати розорене війною господарство. Відновила свою діяльність сільська Рада, а у липні 1944 року відродився колгосп. Економічне зростання господарства сприяло розгортанню будівництва на селі. Виросли нові школи, тепер їх на селі три. В них здобувають освіту близько 600 дітей, працює 70 вчителів. Побудовано кілька магазинів, 2 дитячі садки, аптеку, млин, цегельний завод, пилораму, льонопереробний цех . Як моноліт, виріс будинок культури, два клуби. До послуг жителів села будинок побуту. Діють 4 церкви. Збудована нова двоповерхова лікарня на 25 місць. У мальовничому куточку села, у ялиновому парку на березі річки Сірет, у колишньому графському будинку розмістився обласний дитячий санаторій. Жадівчани пишаються своїм селом , а ще вони горді з того , що йдуть в ногу з часом. 1.4. Територіальний поділ села. Територія села розширювалась. Люди почали заселяти територію обабіч центральної дороги в бік Сторожинця. Ту частину почали називати Новою Жадовою, а центр села - Старою Жадовою. Сільській Раді села Стара Жадова підпорядковані населені пункти Дібрівка, Косованка, Нова Жадова, кути: Багна, Одая, Вивіз, Майдан, Америка, Кобилянська, Грибок та інші. Багна - місцевість болотиста, постійно було мокро. Одая - про цей кут існує переказ, Олесь Гоян – феодал, мав великий маєток. Він віддав цей маєток у спадок своїй дочці Флоріці Гоян, віддавши її за барона. Олесь Гоян і дав назву цьому маєткові Одая. Вивіз — на тому куті дуже стрімка дорога що веде вниз і дуже закручена. Тому і назва Вивіз. Косованка — цей кут відноситься до села Луківці Вашківецького району, згодом Вижницького району. Потім його приєднали до нашого села, давши назву Косованка, тому що через село протікає річечка Косованка, вода в якій ніколи не замерзає. Вода чиста, яка дає життя природі і людям в цій місцевості. Майдан - назва цього кута походить від турецького слова "горище". Майдан знаходиться на горі, тому й така назва. Америка — люди виїхали на роботу в Америку, а коли поверталися назад, то не мали де жити, бо для них не було землі. Землю тоді викуповували. І лиш на горі за Майданом були вільні землі, де вони й поселилися, тому цей кут назвали Америка. Кобилянська - у 1951 році, коли переселяли людей з Бицкова (територія Комарівців) у Запоріжжя, то не всі хотіли їхати на чужину. І зробили заселення з горбів на долину. Розташували своє помешкання в одну довгу вулицю, що нагадувало вулицю Кобилянську в Чернівцях, там було дуже гарно, тому назвали цей кут "Кобилянська " Грибок (гробок) — цей кут знаходиться на відстані 6-7 км від центру села на південь. Цю назву кут має тому, що на цій місцевості було дуже багато гробів, де хоронили воїнів під час Турецько-австрійської війни. II. Визначні місця села у переказах, спогадах, легендах. 2.1.Жадівська „Америка" Серед доброго десятка назв сіл і хуторів, що прилягають до Старої Жадови, найвіддаленіший зветься Америка. Хто вбачає у цій назві екзотику, хто прямий виклик. Як би там не було, а про Америку говорять добрих три десятки літ. Про найвіддаленіший сільський хутір не тільки чимало сказано, а й написано багато. До того багато , що є в тім і перебільшення. Приміром, твердили, що засновником хутора був дід Януш, переселенець, котрий наприкінці минулого століття поїхав на заокеанську землю на заробітки, а потім повернувся і стару назву новому місцю помешкання дав. Щодо назви - не заперечую, а от стосовно заснування — то, слухаючи жадівців, можна й засумніватись. Бо жили на околиці здавна, ще до того, як прийшов сюди перший із "американців", Хмілевські, Дяконовичі. Потомки їх мешкають тут і понині, коли й не залишилося на хуторі майже нікого із переселенців . А от сама історія появи їх тут, що межує майже з легендою, цікава. ... Заокеанська земля добавила достатку багатьом, хто приїхав туди. Не позбавила лише туги за рідним домом. "Американці" почали повертатися. Гамірливі, безтурботні, модно зодягнені. Здавалося б, радіти жадівчанам за земляків, котрі повернулись. Та чи то прибулі мали необачність щось не так сказати, чи чиясь заздріслива думка взяла гору — у Жадові їх прийняли насторожено. Слухаючи розповіді прибулих, як будували вони заокеанський рай , розробляючи землю та викорчовуючи вікові ліси, хтось навіть порадив їм іти робити це й тут. Тим більше, що лісів на околиці хутора Майдан, що прибрала згодом назву Америки, не бракувало. Отже, центр їх не прийняв і оселились на хуторі, давши йому визивну назву. "Американці" були гордими духом: раз нас зустріли без захоплення, то й ми не дуже визнаватимем когось. Дівчина з роду переселених ще могла вийти заміж за багатого хлопця із центру, бо брати гріх на душу й калічити долю, щоб, бува, й зістарилась у незаміжних, наважувався не кожен. Але, щоб хлопець, на боці якого ініціатива та свобода вибору , оженився на селянці із кривдженого їх колись центру — таке допускалося із великою натугою. Багатьох із хуторян звали шляхтою. Шляхта одягалась інакше, ніж сільські, і веселилась по-іншому. З роками те закріпилось. Навіть коли в край прийшли румунські окупанти, які до сприйняття чиїхось національних традицій були відверто неуважними, на привілегії шляхти не посягнули. Шляхтич не зобов'язаний був ходити в зеленім капелюсі із мотузочком, а міг одягти і свій розкішний з широкою кодочкою, і ще дещо міг. У двадцятих-тридцятих роках "американців" розвелося багато, хутір був повністю заселеним. У сорокових почав міліти. Чи то зіграло роль обмеження вольниці — вже не можна було корчувати і купляти скільки хочеш землі, а мусив зайву, все що понад півгектара, віддати до колгоспу... (Тепер із проголошенням фермерства було тут землеробу привілля). Чи, може, гени мандрівників десь у другім-третім поколінні проявились. Але все менше дітей та внуків потомків "американців" залишилось. Хто подався до міста, хто переселився в центр села, котрий відкинув колись їх предків. Отож, коли старші відійшли , немало будівель Америки стали пустуючими... Тепер на Америці, та й то на ближній, куди є гравійована дорога, мешкає по суті лише одна із потомків — Оксана Данилюк. Родинна приналежність до "американців" визначається тим, що син діда Януша був жонатим на сестрі її тата. Ось така Америка. Без прикрас. 2.2. Хутір Бицків - околиця села. До хутора Бицків , що причаївся під берегом лісового масиву, добратись навіть на всюдихідному уазику не можливо. У 1990 році, на честь 4 5-ї річниці Великої Перемоги, тут відкрили пам 'ятник хлопцям-бицківчанам, які не повернулися до рідних домівок з далеких фронтових доріг. Зводили його за наказом власної совісті земляки. Особливо доклали рук ті, яких доля вберегла від сліпучої кулі чи необачного осколка. Так на роздоріжжі, біля підновленої каплички, постав білокамінний хрест, мов символ того горя і муки, що несли односельчани на голгофу розлуки у час лихоліття. На ньому вибита червона зоря і терпка фраза „Слава синам землі бицківської" і чотирнадцять прізвищ. Бицків колись належав до Старої Жадови. Навіть у час румунської окупації на місцевій школі, де було сім класів, висіла табличка „Жадова — Бицків". Село справді було, мов писанка. Три довгі вулиці спускалися із пагорба в долину. Сельчани мали городи, пишні сади. Десь у 1951-1952 рр прийшла звістка, що треба переселятися і їхати на новобудови десь аж у Запоріжжя. Це не прохання, а наказ про переселення з родичами, майном. Жителі невдоволено сприймали ту лиху новину і спершу стояли на тому, що із батьківської землі нікуди не поїдуть. І тоді настала страшна пора розрухи: людей силоміць виганяли з хат, руйнували на їхніх очах оселі. А тим, хто мешкав у сусідніх селах, забороняли дати притулок біженцям. Тоді і почалася масова втеча: хто опинився у Путильському районі, а хто геть на чужий. Так висиляли усіх, хіба що залишили калік або одиноких старих людей. Варвари влітку сади обчистили від плоду , а взимку садовиною палили печі. Тепер все-у пам'яті. Люди приходять сюди до колишніх подвір’ів, до каплички, що осиротіло стоїть біля дороги, до пам'ятника: 2.3. "Джиголин бук" - найдавніша пам'ятка природи. Мальовничі куточки приваблюють зір тих , хто вміє бачити і розуміє красоту природних багатств. Є багато таких місць і в нашому селі. Однією з найдавніших пам'яток природи є "Джиголин бук". У пам 'яті старожилів збереглися прадавні перекази про нього. 1. Пам'ятають цього бука таким, яким він є тепер. А їхні батьки розповідали, що колись давно, що і їм розповідали їхні батьки, жив пан Джиголя. Любив він полювати на звірів. А дичини було дуже багато. От він зрізав верхів'я бука, котрий був вищий від усіх дерев. Зробив собі там гніздо і звідти пострілами зустрічав здобич. Бувало, що і ночував він там, бо ходити було небезпечно, так як в лісах було багато хижаків, особливо вовків. Розповідали, що, бувало, вовки, зачувши людину на дереві, гризли стовбур, гарчали і вили. Але дістатись їм на дерево було не під силу. 2. Це було багато років назад. Видно завжди любили Буковину іноземці. Ото вели якісь завойовники в свою державу буковинських невільників. Під час відпочинку небіжчики вчинили галас і одному на прізвище Джиголя вдалося вирвати зброю і залізти високо на бука. До останньої кулі відстрілювався він звідти але все-таки його знайшла там смерть. Від пострілів і всохло верхів'я. А люди назвали цей бук Джиголиним. 3. Всі навколишні ліси належали панові Джиголі. Часто виїжджав він на конях в кареті на прогулянки. На одній прогулянці сталося нещастя - знялась раптово буря і зломила верхів'я бука саме тоді, коли пан проїхав мимо. Від удару пан Джиголя помер на місці і тому цей бук і має назву Джиголин. 2.4. „Три могили" - сумна сторінка історії Природа нашого краю дуже різноманітна. Вона милує око всіх, хто завітав до нашого села. Історія нашого села не лише цікава і дивовижна. На "кордоні", де наше село межує з селами Вижницького району живе дідусь — старожил Василинюк Петро, який любить свою землю, піклується про неї і знає немало про її минуле. Якось він розповів таку бувальщину. Колись давно, ще як турки воювали тут на Буковині, то великими групами вивозили до себе в невільники у полон наших людей. Багато вмирало людей в дорозі. Та ті нелюди не хотіли за християнським звичаєм віддати тіла їх божій земниці. Не могли ті, що залишились живі залишити їх так просто неба, щоб розтягнули їх дичина, чи склювали птахи. І всі жменями носили глинку , аби закрити їх тіла. Так виникли ці могили, що тепер, мало чим схожі на могили, а просто виділяються підвищенням. Місцеві люди знають про це з розповідей старих людей і помітили , що щось погане коїться з ними, хто сідає на ці горбини не знаючи, що це могили. Дід Петро доглядає ці могилки-горбки, обкошує їх, бо любить свою землю, не байдужий до людей, бо має щире серце і страх Господній, чого бракує сучасній людині. 2.5. Святомихайлівська церква - одна із найстаріших культових споруд села." 21 листопада за церковним календарем - день Святого Архистратига Михаїла, або як кажуть в народі „Михайла". У народній уяві Михайло — це мужній лицар, який перемагає всі темні сили нашої землі. На території нашого села є побудована церква яку, за розповідями старожилів, було відкрито в 1804 році, а інші твердять, що в 1861 році. Називається вона Святомихайлівським храмом Божим. Це тому, що Ті освятили і вперше стали на богослужіння в день святкування Михайла. Від початку і до сьогоднішніх. днів вона була і є православною християнською церквою. Різні часи переживав народ. Та зуміли односельчани відстояти, щоб церква завжди працювала, бо ми знаємо, що багато церков закривали, розвалювали. Та Святий Михаїл міцно стояв на сторожі нашого храму. Першим священиком був Сідор Бежан. Добрим спомином відгукуються односельчани про час богослужінь батюшки Бежана. І в даний час з 1985 року цю місію виконує отець Кирил Погоріловський. Православна церква свято вшановує день Святого Архистратига Михаїла. В цей день вітаємо всіх Михайлів з Днем Ангела і молимо всевишнього аби своїм мечем Архистратиг Михаїл заступив і рід наш, край, державу від всіляких бід, війн, ненавистей і погані. 2.6. Архітектурна пам'ятка села — дитячий санаторій „Стара Жадова" Особливо приваблює ялинковий парк на березі річки Сірет, в якому розташований колишній графський будинок. Будинок був побудований у 1893 році графом Сикантином. Це триповерхова споруда виконана в сучасному стилі кінця XIX століття. Зовні будинок оздоблений орнаментом у вигляді тварин і рослин. На передньому плані парадний вхід у широку вітальню . Над парадним входом розташований балкон , з якого відкривається чудовий краєвид. В будинку просторі високі кімнати, які використовувалися як зали, вітальні, спальні, приміщення для прислуги. До 1940 року будинок знаходився ніби на острові, який омивала річка Жидівка. В парку були альтанки, алеї, чудовий квітник в центрі якого знаходився фонтан, який працює і до цього часу. Після 1940 року будинок перейшов у власність радянської влади і його приміщенню почало використовуватись для санаторію. У 1948 році 1 листопада тут відкрито кістково-туберкульозний санаторій для дорослих на 25 ліжок. В той час в цьому будинку знаходилась сільська амбулаторія. В 1950 році - відкрито кістково-туберкульозний санаторій для дітей. А в 1961 році його перейменували в санаторій для дітей з легенево-туберкульозними захворюваннями. В 1971 році цей санаторій став пульманологічним санаторієм для дітей. З 1979 року - діє як „Дитячий гастроентерологічний санаторій "Стара Жадова”. Колектив санаторію очолює досвідчений дитячий лікар Баніт О.С. Влітку 1994 року внук графа Сикантина відвідував маєтки свого діда. Переконавшись, що будинок використовується на оздоровлення дітей, відмовився від права на спадщину, з умовою, що цей будинок і надалі залишиться, як дитячий санаторій. Будинок і парк навколо нього складають одне ціле. Парк закладався під керівництвом досвідченого садівника, якого граф запросив із-за кордону. Саджанці дерев завозили з різних куточків світу. Вони полюбили наш край і прижились. Дерева, насаджені наприкінці XIX століття, збереглись і до нашого часу. В парку знаходиться багато рідкісних рослин, він є одним з парків-пам'яток садово-паркового мистецтва. Список використаної літератури 1. Історія міст і сіл УРСР. Чернівецька область ., за ред Курило М.В. - К.:1969. 2. Радянська Буковина 1940-1945 . Документи і матеріали . - К. : Наукова думка ,1967. 3. Матеріали районного товариства охорони пам'яток історії та культури. 4. Кияк Т.Р. Кричало М.П. Привіт тобі, зелена Буковино! Довідник-путівник: Чернівецька область. - Університетське вид. „Пульсари", 2002.-156с. 5. Газета „Рідний край" від 23 червня 1990р. 6. Газета „Рідний край" від 21 серпня 1999р. 7. Свідчення місцевих жителів