Територіальні громади Чернівецької області

  • вхід на портал
  • реєстрація

Нові Бросківці (Сторожинецький район)

Новини села

26.02.2015 09:59

МАРІЯ КОРДУБАН: «СИН НАРОДИВСЯ ДЛЯ ВІЧНОСТІ» |  Слово на спомин

ВІЙСЬКОВИЙ КВИТОК РОЗІРВАЛО ВИБУХОМ МАЙЖЕ НАВПІЛ

Тут, у імпровізованій кімнаті-музеї, вражає все. Адже всі експонати - це його життя. Тут і діловий костюм та краватки, які одягав, коли поспішав до школи, що знаходилася за 7 кілометрів від рідного дому, щоб навчати дітей. Тут його вчительський портфель і записник, в який записував цитати відомих людей…
У кімнаті-музеї - і інші сторінки життя Юрія, коли він взяв до рук зброю і став на захист рідної землі. На стіні висять його військові обладунки та фотопортрети, на дивані -рукавиці, балаклава. А ще - військовий квиток, який розірвало вибухом майже навпіл…
-  Біля пластикових карток у кишені син носив образок із зображенням Георгія-Побідоносця, - каже мама Героя, Марія Кордубан. - На жаль, Ангел-Охоронець в ту трагічну хвилину покинув мого сина… А цей хрестик-вервицю Юрій носив на фронті. Його подарував сину один зі священиків ще під час проходження навчання на полігоні в Ропчі, коли наші хлопці збирались в АТО…
Та найбільше нас вразила маленька червона кулька. Вона - від брязкальця, яким грався Юрій у кількамісячному віці. Його мати, Марія Георгіївна, знайшла цю деталь іграшки під підлогою, коли робила ремонт. І не змогла викинути…
Запитуємо в Марії Кордубан, звідки квіти - засушені білі троянди на дивані, біля речей Юрія?
- Їх принесла кохана дівчина сина - Христина: один букет поклала на його могилу, інший принесла додому, - розповідає жінка. - Коли Юрія проводжали в останню путь, Христина була далеко - в Італії. А коли приїхала, одразу ж повернула на цвинтар, а згодом навідалась до мене. Зайшла в його кімнату, стала навколішки перед речами Юрія і заридала… Син говорив з нею за кілька годин перед смертю. Дуже любив її… А вона присвятила йому десять своїх віршів.
«ВІН БУВ, ЯК СОНЦЕ, ЯК НЕБО ЧИСТЕ...»
Юрій Чікал пішов по стежині матері і майже 14 років пропрацював педагогом. Закінчивши школу, він поступив заочно на географічний факультет ЧНУ ім. Ю. Федьковича і, водночас, почав працювати у школі, що на хуторі Черешенька. У 2008 році за працелюбність та сумлінне ставлення до своїх обов’язків Юрія призначили директором Старобросковецької ЗОШ І-ІІ ступенів. Через три роки перевели у Старожадівську ЗОШ, де майбутній захисник України працював на посаді заступника директора з навчально-виховної роботи. Але у вересні 2013 року Юрій знову повернувся до навчального закладу у Черешеньці. Причиною стала хвороба дідуся Мірчі, який жив на цьому хуторі. Юрій опікувався ним та бабусею Маринцею, висадив біля їхньої хати яблуневий сад, який щороку дає гарний врожай…
- Бабуся Юрія, коли привезли тіло сина із зони АТО, змогла тільки промовити: «Таких людей не буває. Він був, як сонце, як небо чисте…», - пригадує згорьована мати.
ВИВЧАВ ТАКТИКУ ВЕДЕННЯ БОЮ, НІБИ СВІДОМО ГОТУВАВСЯ ДО ВІЙНИ
-  Юрій дуже любив історію і поезію, навіть сам писав вірші. На жаль, блокнот, в який він записував їх, загубився у зоні АТО… Також серед захоплень сина були риболовля та бджільництво, яким він займався разом із дідусем Георгієм. Юрій навіть облаштував невеличку пасіку (11 вуликів) біля школи, де вчителював. Після його загибелі, за нею не було кому доглядати, тож я забрала три бджолосім’ї додому. Навесні куплю нові вулики і продовжуватиму справу сина. А ще Юрій посадив біля школи символ України - Звертаємо увагу на інші експонати музея-кімнати - книги на військову тематику.
-   За два-три роки до початку військових дій в Україні Юрій раптом почав вивчати тактику ведення бою, цікавитись різними видами зброї, - пояснює Марія Георгіївна. - Так ніби свідомо готувався до війни… Невже його серденько вже тоді відчувало лихо?.. А цю листівку до Дня захисника Вітчизни Юрію подарували його учні. На ній
-  солдат на танку. Згодом у сина з’явилась подібна фотокартка. Вже реальна…
Син дуже любив дітей. Шкода, що так і не встиг мати своїх. Я йому все казала: «Одружуйся, у твоєму віці треба мати сім’ю…» А він посміхався, запитуючи: «Невже ти вже хочеш стати бабусею?». Я ж крадькома заздрила жінкам, які прогулювались з колясками і обіймали своїх онуків…
ТРИВОЖНІ СНИ І ПЕРЕДЧУТТЯ ЛИХА
«Юрій йде по стежині до хати, усміхається. І раптом картина різко змінюється. Його несуть у домовині десантники. І лунає пісня «Пливе кача». Так, як на Майдані, куди Юрій їздив двічі на акції протесту…»
Такий сон Марії Кордубан наснився у середу, а в четвер її сина не стало. Жінка передчувала лихо. Два тижні до того у неї була жахлива депресія, Марія Георгіївна погано спала, а коли переглядала тривожні новини, була у відчаї, що не може нічим допомогти. Бо, як кожна мама, хотіла уберегти сина… Доходило до того, що вона дзвонила до Юрія і казала: «Втікай звідти! Краще відсидіти, ніж померти…» А він відповідав їй у трубку: «Я це ніколи не зроблю. Як потім буду дивитися в очі хлопцям, які повернуться з передової? Нас тут так мало залишилось…». В той час проходила чергова хвиля мобілізації, жінки перекривали дороги, а тих, хто на передовій, не було ким замінити…
Марія Георгіївна ходила по різних інстанціях, щоби надали сину відпустку - Юрій перебував у зоні АТО вже 5 місяців. Ба більше - він мав проблеми зі здоров’ям і потребував оперативного втручання. Документи, які це підтверджують, жінка передала через сторожинецького волонтера. Він пред’явив їх командиру, але той тільки запевнив: «Якщо щось із Юрієм трапиться, йому нададуть медичну допомогу на передовій».
-  З документами відправила посилку з ліками, вартість яких - півтори тисячі євро, - стверджує Марія Кордубан. - Бинти, які миттєво зупиняють кровотечі, придбала моя двоюрідна сестра Тамара Главацька в Італії. За іронією долі, ці препарати змогли б врятувати життя сину, але хлопці на передовій, мабуть, розгубилися і не застосували їх…
ПОМИРАЮЧИ, ЮРІЙ ОБВІВ ПОГЛЯДОМ ВІЙСЬКОВИХ ПОБРАТИМІВ І СКАЗАВ: «А ВСЕ-ТАКИ ДОБРЕ, ЩО СЕРЕД СВОЇХ»...
Зранку 31 серпня, о 9 годині 45 хвилин, Марія Кордубан знову зателефонувала Юрію. Попросила бути обережним. Намагалася розрадити, не плакати в трубку… Про сон не розповіла.
А через декілька годин пролунали вибухи від «смерчів». Луганський аеропорт саме обстрілювали бойовики. Снаряд вибухнув за два метри перед десантником Юрієм Чікалом. Вибухом йому понівечило ліву ногу, осколками поранило груди…
-  Один із військових - Артем із Хмельниччини, з яким зустрілася випадково, розповів, що у його пам’яті найбільше закарбувалося те, як на його руках помирав молодий директор школи. У ту мить я усвідомила, що то - мій син…,
- зізнається Марія Георгіївна. - Переборюючи хвилювання, попросила його розповісти про обставини трагедії. Артем повідомив, що Юрію дали обезболююче. Але рани були занадто важкі - серце не витримало. Артем сказав, що вже ніколи не забуде, як, помираючи, мій син обвів поглядом бойових побратимів і сказав: «А все-таки добре, що серед своїх»…
Інший військовий - Степан із Кіцманя, який служив з сином в районі Луганського аеропорту (його теж зустріла у госпіталі), на мої запитання про Юрія відповів: «Я розумію, що ви шукаєте серед нас свого сина. Не робіть цього. Бо тільки завдасте собі болю. Скажу вам тільки єдине: «Якби всі були такими, як ваш син, то того, що нині коїться на сході України, вже не було б».
У ЗОНІ АТО «РОЗМИНУЛАСЯ» З СИНОМ
- У день, коли Юрій загинув, він наснився моїй сестрі, -  додає Марія Георгіївна. - Сказав, що був вдома, але
там нікого не застав (я в цей час справді лежала у лікарні в Чернівцях). І пообіцяв повернутися на вихідних. Саме тоді привезли його тіло з АТО… Мабуть, це була його душа… А після похорону Юрій наснився мені двічі. Вперше тоді, коли я вирішила віддати частину його речей у школу, щоб облаштувати там кімнату-музей. Юрій тоді з’явився мені у сні. Кажу до нього: «Забери свої речі», а він незадоволено відповідає: «Мамо, я ще встигну». Після цього сну вирішила залишила всі його речі вдома. І Юрій знову мені наснився. Цього разу був усміхненим. Поклав голову мені на ноги, так як в дитинстві, і про щось весело розповідав. На жаль, не пам’ятаю,   про   що…   Мабуть радів, що я його послухала. Військові, з якими служив Юрій Чікал, неодноразово приїжджають на його могилу. Зустрічалися з Марією Георгіївною і навіть надали їй грошову допомогу на виготовлення пам’ятника синові. Символічно, що це відбулося перед тим, як вони після відпустки мали повертатися у зону АТО і могли б придбати за ці кошти військові обладунки. Наші захисники не забувають побратимів, яких втратили на лінії вогню.
-  Вони розповіли, як Юрій ділився з ними останнім пакетиком чаю і як на передовій зчаста щось записував у блокнот, - розповідає жінка. - Мабуть, вираховував, де дислокуються бойовики. А ще віддали мені аркуш паперу, де син олівцем написав вірш Лесі Українки: «Contra spem spero!» («Без надії сподіваюсь»). Його я часто читала Юрію, коли ми переживали скруту, проблеми, щоб розрадити…
Так прикро, що, хоч і побувала у зоні АТО, «розминулася» з сином. Разом із волонтером Олександром Рудим та головою райради Катериною Гуцуляк, везли гуманітарну допомогу нашим хлопцям, які дислокувались в Оріховому Луганської області. А син в той час був на передовій у м. Щастя, тому не зміг зустрітися зі мною. І за іронією долі, через день після нашого від’їзду його направили у Оріхове ремонтувати техніку. Прямуючи додому, плакала, що побачила багатьох захисників, але не рідного сина. Але рада, що хоч ходила по землі, по якій він ступав…
У ЗАДУМАХ - КАПЛИЦЯ СВЯТОГО ЮРІЯ

Серце Марії Георгіївни не зачерствіло і не збайдужіло до чужої біди. Жінка постійно відправляє допомогу на фронт, опікується солдатами на передовій та пораненими бійцями. Загалом вже витратила на ці цілі близько 30 тисяч гривень (!). І не зупиняється на цьому.
- Коли в людей лихо - треба допомогти, - стверджує жінка. - У моїх подальших задумах - виготовити та встановити пам’ятник на могилі сина, а ще - збудувати біля хати каплицю Святого Юрія. У ній хочу облаштувати експозицію, виставивши фотографії краян, які загинули в зоні АТО. Щоб люди приходили до храму і молилися за їхні душі та здоров’я тих які нині на передовій. Мою ініціативу вже підтримав настоятель храму Воздвиження Чесного Хреста, що в Нових Бросківцях, о. Михайло Бигар. Він запропонував звести невеличкий храм, в якому можна було б відправляти Літургію, пообіцяв допомогти. Мені до душі така ідея, адже не розумію тих хто зводить каплиці, а потім закривають їх на ключ… Хочеться зробити щось для людей…
Іноді душу роздирають сумні думки і у голові проноситься: “Чому так трапилося?”. Тоді я намагаюсь заспокоїти себе твердженням, що син народився для вічності. Адже нині помирає багато людей, і навіть представників молоді. Вони гинуть у ДТП, від нещасних випадків чи хвороб. А мій Юрій, моя розрада, став Героєм, його ім’я вписане в історію України...

  • Автор:Олеся ДЛУЖАНСЬКА.
  • Джерело: "Рідний край" від 20.02.2015