Територіальні громади Чернівецької області

  • вхід на портал
  • реєстрація

Сторожинецький район

Новини

06.03.2014 15:34

О. ІВАН ГОПКО, НАСТОЯТЕЛЬ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ У СТОРОЖИНЦІ: «НЕ БУДЬМО ДУХОВНИМИ «ТІТУШКАМИ» |  Духовне життя

Священик неодноразово їхав з молитвою на Євромайдан, починаючи з листопада минулого року. Тільки минулого четверга повернувся з останньої своєї «мандрівки» зі столиці з простреленою церковною митрою, побитою спиною, ранами на обличчі та руках. - Священики, які стояли у вівторок навіть не на барикадах, а на сцені на Майдані Незалежності, були тими Мойсеями в Україні, які опікували молитвою увесь Євромайдан. Розповім тільки те, що бачив на власні очі: від проявів підлості до великого героїзму. Це - коли в тебе стріляють у мирний час, у центрі твоєї країни, а до тебе підходить 17-річний хлопчина і каже: «Отче, я хотів би наостанок висповідатися»… Це - коли дівчину, яка допомагає перев’язувати поранених, закриває від куль саморобним щитом ще молодший від неї хлопець… Це - коли кинули гранату у намет церковної каплиці і спалили все дотла… Люди кидалися у вогонь і виносили звідти ікони та Євангеліє… Це - коли підбігає молода жіночка, якій років 25, падає на коліна з закривавленими руками, просить священика: «Отче, винеси мене звідси»… Це - коли у вузькому проході, вище навісного мосту, не більше, ніж 3 метри ширини, лежать люди. Одне на одному. Жива могила. Спереду них - “Беркут”. А по бруківці стікає кров… Це - коли стоїш і плачеш від безсилля, бо не можеш нічим допомогти. Це - коли підходить полковник міліції і каже: «Отче, я Вас дуже прошу: заберіть постраждалих звідси». А я питаю: «Як? Коли піднімаєш одного, другого б’є “Беркут”… Хоч треба дати належне деяким людям «у формі» - не всі відважувались бити священика. Коли входив з ними у словесні перемовини, дехто замахувався кийком, щоб вдарити. Тоді я піднімав вгору хрест і той, мудріший, хто був позаду силовика, стримував його за руку. Траплялося й таке, що майор міліції захищав священика плечима від “Беркуту”, щоб його не били…
Крізь сумні події було видно велику велич духу. У вівторок зранку, коли благословляли сотні молодих українських патріотів, яким по 17-18-20 років, серце завмирало від гордості. Що ми виховали таке покоління дітей, які нічого не бояться і ні перед чим не зупиняться, бо мають велику мету - здобути нашу з вами свободу, наше краще завтра.
Страх мали усі. Не вірте тим, які говорять, що вони - безстрашні. Але кожен, хто стояв на Майдані, не мав куди втікати. Бо знав, що після цього почнуться переслідування, арешти… Не закликаю Вас до гріха, тільки - до чіткої громадянської позиції. Не треба усім їхати в Київ. Треба на місці робити хоч щось. Кожен хай почне із себе. Не будьмо духовними “тітушками”, які тільки сидять перед телевізором, і ніяк не діють, не надають ні моральну, ні матеріальну, ні фізичну підтримку майдану.
Найбільше мене непокоїть те, що у найвідповідальніший момент, коли ми мали б згуртуватися разом, все ж знаходяться такі, які ділять народ, провокують акції протистояння. Це - небезпечно. Представники усіх церков повинні вийти на Майдан, обнятися, покласти руку на хрест, подякувати братам та сестрам по духу за їхню небайдужість. Священики, незалежно від конфесії, повинні схилити голову за загиблими, які не пошкодували найціннішого, що є в кожної людини - свого молодого, повного сил і здоров’я, життя. Своєю кров’ю вони освятили нашу свободу і прагнення народу на краще майбутнє.
Пам’ятаймо, що зроблена тільки половина справи. Решту маємо доробляти вже тут, на місці. Щоб позбавитися перевертнів, які заради посад і грошей змінюють свою приналежність до партії. Закликаю усіх: «Не продавайте себе за посади!». Політика - не для того, щоб завдяки їй збагачуватися, а для того, щоб служити народу.
І ще. Коли будемо молитися, не забудьмо про дві речі. По-перше, помолімося за загиблих. По-друге - за ті сім’ї і родини, які віддали Україні цих Героїв. За тата і маму, які назавжди втратили свою дитину, а вони сподівалися, що їм у старості буде кому подати шмат хліба, буде кому сказати добре слово… За дружину, чоловіка якої підло вбили. І за дитину, яка більше не дочекається вдома свого батька, не скаже, як його любить…
Якщо ми втратимо цей час, цей шанс - то як подивимося їм в очі? Що скажемо своїм дітям?
Ми - українці - повинні об’єднатися і спільно молитися за нашу державу.

  • Джерело: "Рідний край" від 28.02.2014

Tеми