Територіальні громади Чернівецької області

  • вхід на портал
  • реєстрація

Сторожинецький район

Новини

14.05.2013 16:20

ЩОРОКУ, 9 ТРАВНЯ... |  День для святкування

МАЛЕНЬКИМИ РУЧЕНЯТАМИ ПРАЛА РЕЧІ ПОМИРАЮЧОЇ МАТУСІ

Дитинство Катрусі минало у мальовничому місті Ростов-на-Дону. Та було воно зовсім не дитяче, затьмарене голодом, що у той час щоденно забирав життя тисяч жителів Кубані.
- Батько до останнього свого подиху дбав про нас, дітей, - жертвуючи власним життя, віддавав усю до крихти здобуту їжу А коли його не стало, без підтримки вижили тільки я з трирічним братиком - інші помирали з думками про кусник хліба, - згадує Катерина Якимівна. - У той час на смертному ложі доживала й наша мама - у неї була остання стадія раку молочної залози. Мені, на той час семирічній дівчинці, доводилося самотужки доглядати за ненькою. Особливо чітко закарбувалося в пам'яті те, як маленькими рученятами прала бинти та ганчірки, що обережно знімала зі зранених материних грудей. Ніхто з родичів чи знайомих не прийшов на поміч, бо у той час побутувала думка, що онкологічна хвороба є заразною.Отож й обминали наше . обійстя десятою дорогою, адже страх пересилював почуття жалю чи милосердя.
Зовсім скоро Катруся з братиком стали сиротами. Та жоден з близьких родичів не наважився прийняти діточок на виховання - аргументували категоричну відмову тим, , що у хаті і без того повно голодних ротів, а тут - ще зайвих два. Тож малят відвезли до дитбудинку. Та нетривалий час проживши у сиротинці і зрозумівши, що на тамтешніх харчах довго не протягнуть, Катруся наважилася самовільно покинути заклад і, викравши маленького братика, подалася до рідної тітки, котра мешкала в далекому селі.
- Не встигли добратися до місця призначення, як нас, маленьких втікачів, зупинили і повернули назад правоохоронці. А потім таки зголосилися доправити до тітки у супроводі міліціонера, - розповіла бабуся. - Щоб не зголодніли, нам в дорогу дали невеличкий окраєць чорного хліба. Та потім його у мене і трирічного братика відібрав міліціянт Пам'ятаю, як він їв перед нами той хлібець і реготав....Таке не забудеш.
Приїзду племінників тітка не зраділа зовсім - дівчинку залишила, а хлопчика віддала, як то кажуть, у добрі руки. Подальшої долі рідного брата Катерина Якимівна не знає й понині і, зізнається, що ніколи не змириться з цим фактом. Навіть коли стала дорослою і почала шукати правди, їй відповідали холодно: “Забудь.Ти його ніколи не побачиш. Він живий, та вже не твій брат.”

МРІЮ ЖИТТЯ ДОПОМОГЛИ ЗДІЙСНИТИ ЧУЖІ ЛЮДИ
У родичів дівчинка жила, як наймичка, - працювала від світанку до вечора за тарілку супу чи каші. Після напруженого дня, коли від безсилля падала на ліжко і заплющувала очі, мріями поверталася у свій рідний і такий мальовничий Ростов-на-Дону. Чітко усвідомлювала, що не будуватиме власне майбутнє там, у безпросвітній сільській рутині.
- У мене вже тоді визріла ідея будь-що здобути освіту фармацевта. Тож навіть без необхідності забігала в сільську аптеку, щоб зайвий раз не без захоплення поглянути на білолицю, охайну, в білому халаті аптекаршу. На фоні засмаглих, наче араби, сельчан та постійно брудної робочої одежі фармацевт видавалася мені істотою позаземною, - ділиться спогадами сторожинчанка.
Та на розмови про можливість вступу до медучилища і переїзд до міста тітка реагувала негативно: “Не вигадуй! Навіть на дорогу грошей не дам!”
Проте, окрилена мрією, Катерина зім’яла свою гордість в кулак і ризикнула позичити необхідну суму у місцевих бездітних багатіїв. Заможні сельчани уважно вислухали юнку і, схваливши її бажання вибитися в люди, дали стільки грошей, що їх вистачило б на кілька квитків до міста.
По приїзді до Ростова-на -Дону дівчина без проблем здала вступні іспити в медучилище та з головою поринула в студентське життя. А паралельно, щоб забезпечити своє існування, працювала прибиральницею у викладачів.
Вже за кілька літ з відзнакою закінчила навчання у закладі. Та тільки отримала направлення на роботу до далекого Бурято-Монгольського краю і вже готувалася до переїзду, коли почула по радіо тривожний голос наркома Молотова - почалася Велика Вітчизняна війна.

НЕ БЕЗ СЛІЗ ЗГАДУЄ, ЯК ПИСАЛА ЛИСТА МАТЕРІ ПОМИРАЮЧОГО СОЛДАТА
За кожен шматок рідної землі точилися криваві та запеклі бої, з яких сотні солдат поверталися зі страшними пораненнями.  Медики  працювали  вдень  і вночі - понаднормово, забуваючи навіть поїсти і втрачаючи від утоми відчуття реальності.
- Тоді катастрофічно не вистачало медиків, а особливо - хірургів. Навіть дитячі лікарі змушені були братися за хірургічні інструменти, - розповідає Катерина Якимівна. - У перші місяці війни мене направили працювати в Керч, де у приміщенні школи розташували військову лікарню. І донині не йде з пам’яті один пацієнт, настільки скалічений, що живого місця на нім не залишилося - усе тіло і обличчя було забинтоване. Він попросив мене написати листа матері. Текст, який продиктував помираючий солдат, закарбувався у серці на увесь мій вік: “Рідненька матусе, здрастуй! Довго не писав - був поранений, та тепер усе гаразд, одужую. Зараз буду вирушати в дорогу, але вір, що скоро побачимося. Знай, матусю, що борг перед Батьківщиною я виконав сповна.”
А згодом, рухаючись за лінією фронту, тисячі кілометрів подолала з польовим госпіталем. Хоча військовики й старалися маскувати лікарняні шатра, та все ж нас було викрито - налетіли ворожі літаки і під час бомбардування я отримала поранення. Колеги довго виходжували мене. Та, попри незадовільний стан здоров’я, долаючи нестерпний біль, продовжувала доглядати хворих і підсобляти медикам. Душевний біль був потужнішим за тілесний - не могла байдуже дивитися на страждання понівечених на фронті солдат. А оскільки родичів не мала, то кожен госпіталізований був мені, наче рідний. Старалася нікого не обділити увагою чи добрим словом. Пам’ятаю, коли перебинтовувала іншого молодого солдатика, він, втомлений війною і спраглий до спокою, у напівсвідомому стані, усе промовляв до мене: “Я так люблю вас...я люблю вас...”. Скупа на сльози, тоді не змогла стриматися.
Мабуть такі світлі емоції серед моря крові та страждань і стали провідними для наших співвітчизників, свідченням того, що життя триває.

СЕРЕД ВИХОРІВ ВІЙНИ ЗНАЙШЛИ СВОЄ ЩАСТЯ

Окупанти відступали і фронт переміщався, юна медсестра Катерина опинилася на чужині - у німецькому місті Грайфсвальд.
Саме тут, у військовому госпіталі, серед сотень пацієнтів, дівчина зустріла свою першу і єдину любов: сибіряка з українським корінням - Василя Шевченка. Усього за кілька днів знайомства, захоплений благородством та добротою Катерини, хлопець зробив їй пропозицію руки та серця. Та це був не єдиний доленосний момент у житті нашої краянки.
- Ніби відчувала, що мій 22-ий день народження буде особливим. Хоча й не очікувала чогось неймовірного в умовах, які диктувала війна, - розповідає Катерина Якимівна. - На початку доби (близько 2-ї години) саме була на нічному чергуванні, коли прийшов замполіт і радісно сповістив: “Підіймай усіх! Війна закінчилась! ” То був, без перебільшення, найграндіозніший подарунок до дня народження за усе моє довге життя!
У Германії подружжя Шевченків прожило ще кілька літ, тут народився їх первісток Віктор. Згодом переїхали до Естонії, а звідтіль - на батьківщину чоловіка. Вже у Сторожинці, куди направили по службі, народилася і їхня донечка Ірина.
У затишному містечку на берегах Сірету повиростали і пішли власними стезями діти. Чоловік Катерини Якимівни пішов з життя рано, але вона й до своїх 90 літ зберегла у серці ніжне почуття і спогади про те, як вони знайшли своє щастя посеред руйнівних вихорів Другої світової війни.

  • Автор:Анастасія БУЧКОВСЬКА. Фото автора та з сімейного архіву.
  • Джерело: "Рідний край" від 09.05.2013р.

Tеми