Територіальні громади Чернівецької області

  • вхід на портал
  • реєстрація

Сторожинецький район

Новини

12.11.2012 14:13

СПОВІДУЮЧИ ІДЕЇ БУКОВИНСЬКИХ ВІЧОВИКІВ |  День для святкування

3 листопада 1918 року, 94 роки тому, відбулася історична подія в долі нашого краю - зібрання буковинських українців на народному віче, де вони рішуче висловили “бажання прилучення австрійської частини української землі до України”.
Щоб збагнути це, варто повернутися в осінь 1918 року, перейнятися напруженою політичною атмосферою, обумовленою розпадом Австро-Угорської імперії, у складі якої перебувала Буковина.
Ситуація ускладнювалася намаганням Королівської Румунії приєднати до себе територію Буковини, що згодом і було зроблено із застосуванням військ. Моментом істини тоді стало народе віче. В ньому взяло участь до 10 тисяч уповноважених представників українських сіл і міст краю - селян, робітників, ремісників, інтелігенції. Вони із захопленням прийняли заклик Буковинської делегації Української Національної Ради у Львові: “Нам наша Україна - мати”. Мирон Кордуба, один з організаторів віча, голова редакційної комісії, який працював над підсумковим документом зібрання, згадував про таку активну реакцію українства: “Народу прийшло більше, ніж могли сподіватися найбільші   оптимісти”.
Лейтмотивом віча було: „Ми прилучаємося до нашого кореня - Києва, до Великої Соборної України”. Таким чином, ще 94 роки тому українці не лише хотіли мати власну державу Україну, але й бажали бачити її єдиною і цілісною.
Здавалось би, на відміну від тодішньої Росії, в Австро-Угорській імперії офіційних заборон національних мов, шкіл, закладів і товариств не було. Однак для буковинських (як і галицьких та закарпатських) українців габсбурзька монархія була далеко не ідеальним державним дахом. Іван Франко, зокрема, порівнював становище народів у Австрійській імперії зі „свободою спутаних коней”. Імперська влада доклала зусиль до онімеччення народу, „виховуючи” у відповідному дусі насамперед буковинське учительство.
Буковинські українці зазнавали національної дискримінації. У 1879 році, наприклад, українці становили 13 відсотків всього населення Австро-Угорщини, а у Віденському парламенті їх інтереси представляли лише три депутати, серед яких не було жодного буковинця.
Цікавим є і такий факт: 1875 року було відкрито Чернівецький університет з кафедрою руської (української) мови та літератури. Проте на Буковині не було жодної української гімназії – необхідної сходинки для вступу в університет. Першу державну німецько-українську гімназію у Чернівцях було засновано лише через два десятиліття. Ще пізніше - 1904 року - у Кіцмані за кошти населення було відкрито українську гімназію, а державну українську у Вижниці - аж 1908 року.
Такі історичні аргументи дають пояснення, чому учасники Буковинського віча протиставили створенню на західноукраїнських землях “австрійської України” ідею України Соборної.
Однак, чи завадила воля українства, яке прагнуло самовизначення, реалізації інтересів інших національностей? Однозначно - ні. Віче визначило рівноправність національних меншин на території краю, чим узагальнило давні традиції міжнаціональної народної етики, толерантності, взаєморозуміння, доброзичливості між людьми різних націй і конфесій, різних мов і звичаїв Буковинського краю.
Ця подія, як і весь історичний шлях Буковини, сформували у світової громадськості уявлення про Буковину як успішну модель міжетнічних взаємин, прийнятної для всієї Європейської спільноти.
Власне на таких засадах і об’єднується сьогодні Європа. Те, що уже сьогодні наш район межує з Європейським співтовариством, додає впевненості у тому, що межа ця не буде залізною завісою. Україна неодмінно сягне стандартів, не нижчих за самодостатній світ, який, зберігаючи історичні цінності, консолідує зусилля в ім’я прогресу. Українці мають всі підстави, щоб іти з ним в ногу.
Важливим видається й такий аспект регіональної історичної події загальнонаціонального значення. Вдумаймось: якщо сьогодні в державі нагальним є питання побудови політично відповідальної влади, то наші попередники - звичайні селяни, ремісники, представники інтелігенції - мислили, як з’ясовується, аналогічно. В ухвалі віча йшлося, до слова, про розподіл владних гілок, про формування законодавчих і виконавчих гілок влади пропорційно до національного складу населення “на основі загального, рівного виборчого права при таємному голосуванні всіх дорослих осіб без різниці статі”. Чи не в таких підходах серцевина нашого національного характеру? Чи не додають ці історичні факти оптимізму українцям нинішнім, які хочуть жити в суспільстві з цивілізованими законами?
Повертаючись в історію, варто зауважити, що ще понад століття тому буковинські селяни дивували своєю “мужицькою” мудрістю всю Європу, обравши, скажімо, до Австрійського парламенту депутатами, як захисників своїх прав, людей свого стану, своєї мови і віри, своїх переконань. Серед них - горянин Лук’ян Кобилиця, який став символом борця, захисника прав народу. Сучасний історик про нього каже: “Він був звичайним неписьменним гуцулом, плоть від плоті свого волелюбного народу, але думки, які висвітлював перед селянами, урядовими комісіями, а пізніше – й перед депутатами Віденського парламенту - достойні пера   освіченого політика”.
Факти свідчать, що кількість буковинських селян, здатних змагатися з освіченими політиками постійно зростала. У 1906 році на Буковині працювало вже понад 80 сільських читалень. В історії як палкі промовці відзначені Петро Гелич з Топорівців, Ілля Меленко з Рогізної, Дмитро Князький з Карапчева над Черемошем. Цікаві відомості щодо цього маємо у листах Ольги Кобилянської, у яких вона розповідає про святкування в 1898 році в Чернівцях сторіччя виходу у світ „Енеїди” Івана Котляревського. „Ювілей вийшов у нас знаменито. Люди, мужики поприходили масою, по ложах (у міській філармонії) сиділо по 8 осіб”, -пише вона Осипу Маковею. А дружині Івана Франка повідомляє: „Однією річчю можемо похвалитися, якою не можуть похвалитися львів’яни. До нас на свято прибуло дуже багато селян, а деякі тримали гарні промови”.
Отож для поваги самих до себе у нас є достатньо підстав, як і для національної гідності. І, можливо, частіше треба звертатись до власної історії, щоб впевненішим було майбутнє української держави, про яку мріяли учасники волелюбного віча з листопада 1918 року. Русло тих історичних подій не обміліє, адже в ньому -морально-психологічне здоров’я нації.
Ми часто говоримо про брак духовності у нашому житті, стоячи власне на ґрунті, з-під якого ці духовні джерела б’ють.
Можливо, вимушене закордонне заробітчанство наших земляків сьогодні якось притупляє національний генетизм, що формувався віками. Але ж ми такі, які є. І в скрутну хвилинку, і в щасливу мить з наших грудей рветься пісня – сумна чи весела, але наша, неповторна і єдина в світі.
Українське буковинство, яке на вічі голосувало за свою, а не за „австрійську Україну”, віддавна єднало спільність духовної культури, першоелементом якої була народна мова і пісня. Відомий діяч румунської культури, класик національної літератури, наш краянин Георгій Асакі, не байдужий у своїй багатогранній творчості до української тематики, про українську народну пісню писав, що вона є „політичним маніфестом” народу. А чимала частина пісень, записаних свого часу Юрієм Федьковичем в Карпатських горах, Євгенією Ярошинською на Наддністрянській рівнині та пізнішими збирачами фольклору, належить до загальноукраїнського репертуару.
Отож, ми впевнено можемо говорити, що саме розвиток всієї історії буковинських українців привів до славетного дня 3 листопада 1918 року, де на волелюбному зібранні було проголошено гасло народу: „Хочемо   до України”.
Не забуваймо повчального уроку громадської злагоди, поданого нам усім Буковинським віче 3 листопада 1918 року, ухвала якого стала однією з вагомих правничих засад “Акту про з’єднання всіх українських земель”, проголошеного 22 січня 1919 року на Софійському майдані Києва.
В ньому, зокрема, йшлося: “Віднині зливаються в одно віками відділені одна від одної частини України – Галичина, Буковина, Закарпаття і Придніпрянська Україна – в одну велику Україну. Сповнилися відвічні мрії, для яких жили і за які вмирали найкращі сини України”. В цьому полягає важлива роль Буковинського віча в національній історії новітньої доби.
Саме тому для нас, нащадків і продовжувачів патріотичних традицій буковинських вічовиків, так важливо сьогодні засвідчити свою відданість вікопомній миті, проголошеній 94 роки тому велелюдним Буковинським вічем.
Пам’яттю про них буде те, що Буковинський край і надалі залишатиметься взірцем політичної, міжнаціональної та міжконфесійної злагоди, толерантності і взаємоповаги, краєм громадського миру і суспільної злагоди, де не було, немає і не буде місця руйнівній   конфронтації, розбрату і   ворожнечі.
Від імені районної ради, районної державної адміністрації в річницю Буковинського віча щиросердно бажаємо вам, дорогі краяни, миру і злагоди, щастя і достатку в кожній родині. Ми гідні цивілізованого, заможного   життя   на рідній землі.
За це боролись і це заповідали нам наші славні попередники, які вже в далекому листопаді 1918 року піднесли свій голос за щасливе майбутнє рідного краю.
Хай спільна творча праця в ім’я зміцнення Української незалежної держави завжди згуртовує нас у єдиній нездоланній силі, ім’я якій – український народ.

З нагоди 94-ої річниці Буковинського народного віча та за багаторічну сумлінну працю, активну громадську
позицію у державотворчих процесах спільною грамотою райдерж-адміністрації та районної ради відзначили голову Ради старійшин при РДА Геннадія Мазура. Такою ж відзнакою удостоїлися ветеран органів місцевого самоврядування Костянтин Кукуруз, співавтор книги «Моя Сторожинеччина» Дмитро Яковіца та голова громадської організації «Жінки Сторожинеччини» Світлана Жар.



На знімках:
голова РДА Франц Федорович та голова районної ради Петро
Брижак вручають почесну грамоту голові Ради старійшин Геннадію Мазуру;

на передньому плані - ветеран
самоврядування (колишній багатолітній голова сільської ради з Буденця)
Костянтин Кукуруз.


  • Автор:Фото Дмитра ЯКОВІЦИ
  • Джерело: "Рідний край" від 09.11.2012 року

Tеми