Територіальні громади Чернівецької області

  • вхід на портал
  • реєстрація

Сторожинецький район

Новини

19.04.2012 11:27

«ЗА КОЖНУ СХОДИНКУ ЖИТТЯ ДЯКУЮ БОГУ» |  Культура

Олена Іллівна щиро вдячна людям, які спонукали до видання книжок, вважаючи, що і такій поезії, «народній», заповідається довге життя. Перша книжка побачила світ у 2002 році під назвою "Драбина життя". А в 2004-му з'явилася друга частина під одноіменною назвою. Третя збірка об'єднала вірші під назвою "Сходинки спокути". А у 2009-му вийшла друком збірка "Я шукаю стежину". Все це -завдяки спонсорській участі В. Веклича, В. Карлічука, І. Олара та інших небайдужих краян.
О. І. ФЕДОРЯК часто запрошують на різні заходи, особливо - в учнівські колективи. Вона охоче йде до дітей, бо має що сказати. Бо мудрості і натхнення черпає у самого життя. А з біографії жінки можна написати цілу повчальну повість.

“МІЙ ПРАДІД ПРИЇХАВ У БУДЕНЕЦЬ В ГОСТІ НА ВЕЛИКДЕНЬ - І ЗАЛИШИВСЯ ТУТ НАЗАВЖДИ”
Прізвище Федоряк, яке у Олени Іллівни залишилось з дівоцтва, - не місцеве. Свого часу, наприкінці ХVІІІ століття, у гості до побратима в Буденець приїхав з тодішньої Станіславщини (нині - Івано-Франківська область) молодий парубок з таким прізвищем, щоб разом відсвяткувати Великдень. Гість сподобав собі місцеву дівчину - і залишився назавжди. Мав ліричний, мрійливий характер і добру душу. З великого кохання у молодого подружжя народився єдиний син - Георгій.
-  Це був мій дідусь. Господь поблагословив його дуже щедро, нагородивши великою сім’єю: мав 8 синів, 2 доньки. Усі хлопці служили у війську, брали участь у першій світовій війні. Один не повернувся... - розповідає Олена Іллівна про свій родовід.
Один з тих 8 братів, Ілля, з фронту писав листи не тільки до батька з матір’ю, а й до своєї нареченої Ревеки, яка вірно чекала свого коханого аж 6 років.
-  Тато складав і відправляв з фронту для мами вірші... - каже Олена Іллівна.
Очевидно, саме від нього перейняла дар, про який ще з шкільних років знали її подруги і часто зверталися по допомогу у сердечних справах. Були навіть курйозні випадки.
-  Коли вже працювала на Красноїльському ДОЦі, то одна подруга попросила укласти листа до хлопця в армію. Потім
-  ще і ще... Коли він повернувся, то після кількох зустрічей сказав дівчині: “І щось ти говориш не так гарно, як писала..”
-  розповідає жінка.

ДРУГУ СВІТОВУ ТАТО НЕ ПЕРЕЖИВ, А МАТИ НЕ ПЕРЕНЕСЛА ГОРЯ
Олена була четвертою у багатодітній родині Федоряків. Сім’я була, як на той час, середнього достатку. За Ревекою батьки дали великий посаг: вісім гектарів землі, два - лісу. Тож хоча б по гектару усім би дісталося в спадок. Діти зростали, навчались у школі. На Олену покладали надії: була розумницею, хотіла більше знати, бралася складати вірші. Але не все так склалося, як гадалося...
Нова влада зі сходу принесла великі зміни в край. У багатьох випадках вони були тривожними. На початку 1941-го Іллю Георгійовича, ветерана І-ї світової, батька шести дітей, арештували. Мотивація недвозначна: знайшлася конкретна людина з близького оточення, яка заявила, що Ілля Федоряк висловлювався проти радянської влади.
-  Тата і ще багатьох спочатку протримали в Чернівецькій тюрмі, а потім перевели у Івано-Франківську. А коли почалася війна, їх всіх розстріляли...
Олена Іллівна сьогодні про це розповідає спокійно і стримано, лише в очах проглядається біль: якби цього не сталося - все житття її було б, очевидно, інакшим.
Через рік, не витримавши горя, відійшла в інші світи і мама Ревека.
Олена, якій тоді виповнилось чотирнадцять років, залишилася з двома молодшими дітьми в батьківській хаті за маму і за тата: старші вже мали свої сім’ї.
-  З усіх пір року для мене найсумнішою є весна: у березні забрали тата, не дожила до Великодня й мама. Вона встигла побачити батька перед тим, як його вивезли. Він їй сказав тоді: “Ревеко, забудь мене назавжди!”
Ніхто вже більше не замінив Олені найрідніших людей. Вона так і пройшла по життю з почуттям гіркого болю та самотності. Очевидно, саме з того болю і народжуються вірші...

КНИЖКИ ВЧИЛИ ДОБРУ, А ЖИТТЯ - УМІННЮ ПРОЩАТИ
У повних 85 Олена Іллівна читає і пише без окулярів, має добру пам’ять, дзвінкий голос. Ось тільки трохи підводить слух: шкода, бо так любить голоси птаства у лісі, дзюркотіння струмків, шелест зеленого листя...
Ми ведемо неквапливу розмову у хатині, яку збудували ще батьки. За вікном - біла пелена снігу, що так раптово вкрила землю серед квітня.
- Так і в житті людини буває: чого не чекаєш - трапляється. Шукаєш співчуття, а знаходиш ненависть, - розмірковує господиня.
На її долю випало надто багато випробувань. Адже мала за порадників лише книжки, а життя трохи не таке... І в ньому далеко не все так складається, як сподіваєшся.
- Хіба я думала у 19 років, коли виходила заміж, що поєднаю долю із зрадливого людиною? Ні, я була наївна і щира, -пригадує жінка.
Той шлюб тривав аж півроку. Захоплений зненацька «на гарячому», чоловік навіть не зніяковів. Ще й зверхньо зауважив, що ганити жінку перед коханкою - цілком природньо.
Звичайно ж, такого пробачити вона тоді не зуміла. Та й не намагалася.
...Працювала на ДОЦі в Красноїльську, пізніше - в Буденці на заводі мінеральних вод. Ніколи не почувалася обділеною, бо мала в серці невмирущу любова до життя, до всього, що створив Господь.
Дякує Богу за те, що впродовж 46 років мала поруч чудову людину, яка намагалась розуміти її душу, цінувати дар. Октавіан покинув цей світ всього рік тому.
-  Збоку могло здатися, що він поблажливо оцінював мою творчість: пише жінка - хай пише. Часом думала, що він і не дуже те читає, - задумливо каже Олена Іллівна.
Аж одного разу він запитав: ”А ти дійсно пережила таке?” І показав вірш про кохання, написаний від імені молодої дівчини.
Тоді жінка зрозуміла, що чоловік не просто читав, а й вникав у зміст, співпереживав. Очевидно, за таїнство душі, якусь загадковість він і обрав собі супутницею життя саме її, Олену Федоряк.
Кожен день ця життєлюбна людина починає з надії. З надії на те, що Господь ще відміряє трохи часу, що комусь ще стане у пригоді її, дарований небом, талант.
Останніми роками до Олени Іллівни все частіше звертаються з дещо специфічним проханням - сказати останнє слово при прощанні з небіжчиком. І вона каже. Подумки пересипає в пам’яті все життя новопредставленого, щоб у віршованій формі розповісти про добрі його діла на цій грішній землі.
-  Кожна людина має на своєму рахунку багато різного. Те, що недобре, треба залишати позаду, бо воно не дає душі крил. А добрі справи - то шлях до світла, до вічної Любові, до істини. І про них я й розповідаю, - каже народна поетеса.
Вона ні за чим не шкодує. Хіба за тим, що не може писати віршів українською, а лише рідною, румунською.
- Тоді б мала змогу значно більшій кількості людей сказати про добро і зло, про те, що за кожен крок на землі треба дякувати, про сонце, про небо, про все, що нас оточує і що живе в душі...
...Ми прощаємося з неординарною людиною, яка уміє писати вірші. Але найбільший талант - любити життя, яке майже ніколи не було ласкавим до неї. Цьому і варто повчитись.


  • Автор:Лариса ЛЄВІНА. Фото Дмитра ЯКОВІЦИ
  • Джерело: "Рідний край" від 13.04.2012 року

Tеми