Територіальні громади Чернівецької області

  • вхід на портал
  • реєстрація

Сторожинецький район

Новини

26.03.2012 17:21

28 березня - 68 річниця першого етапу визволення Підгір’я  |  День для святкування

РАДЯНСЬКІ ТАНКИ У 1944 Р. ПОБАЧИЛА... ЧЕРЕЗ БІНОКЛЬ
СТОРОЖИНЧАНКА ГЕОРГІНА МИКОЛАЇВНА ЗВОЛІНСЬКА ПРИГАДУЄ, ЯК ВИЗВОЛЯЛИ  НАШЕ МІСТО
82-річна сторожинчанка Георгіна Миколаївна Зволінська за своє життя стала свідком багатьох історичних подій.
Жінка тримає у пам'яті  довоєнні та воєнні роки, березневі дні 1944 року, післявоєнне життя на Підгір'ї ... Але кінець березня - особливий. У цей час у Сторожинець прибули радянські солдати. Їхні три танки, які стрімко ввірвалися у місто зі сторони Нових Бросківців, вона спершу побачила через… бінокль.






ВІДСТУПАЮЧІ НІМЕЦЬКІ СОЛДАТИ ПРИЙШЛИ ЗІ ЗАРУЧНИКОМ

- Напередодні приходу радянських військ у Сторожинець по сусідству у садибі Фердинанда Йозефовича Шульца, який мав німецьке коріння у роду, “заквартирували” 6 німецьких солдатів, - розповідає Георгіна Миколаївна. - Зі собою вони привезли заручника - українця Івана. Німці у сусіда й переночували. У день їхнього приїзду, пам’ятаю, випав сніг. На дорозі видно було лише утрамбовані «колії» від коліс німецьких машин.
А наступного дня - 26 березня - німці у сусіда пообідали і розгорнули на столі топографічну карту, щоб, очевидно, визначитися з подальшим маршрутом відступу. Біля карти був і Фердинанд Шульц. Цю картину я бачила на власні очі, коли прибігла з цікавості до сусідської дочки - Аніки.
А у Сторожинець, як з’ясувалось, вже ввійшли радянські танки. Німці про це ще не знали і наказали заручнику Івану під’їхати до садиби військовим авто, яке полишили на дорозі. Той пішов, але невдовзі повернувся, повідомивши, що у Сторожинці - радянські солдати, а німецька вантажівка - понівечена.
Тоді я вперше побачила радянські танки: Іван дав мені та синам Шульца військовий бінокль. Ми забрались по драбині на копицю сіна і по черзі дивилися у нього. Я чітко бачила танк з червоною зіркою. Поруч стояла обстріляна вантажівка, вкрита зеленим брезентом (такого кольору, як сьогодні військова уніформа). У ній, як чула з вуст німців, був арсенал зброї...
До речі, майно, що було у німецькій вантажівці, наскільки чула, згодом місцеві мешканці... розтягли по домівках.
Відправляючись у дорогу, німці набрали у заплечники їжі. Івана також взяли з собою. Але він і не дуже цьому противився. Раніше я питала Івана, чому не пробує втекти від німців - нагоди було вдосталь. А у відповідь почула: «Ти не знаєш, яка доля мене чекає, якщо спробую втекти... Знаю, що мене все одно вб’ють: чи радянські солдати, чи німецькі. Краще вже триматимусь одних».

СТОРОЖИНЧАНИН, У ДОМІВЦІ ЯКОГО СПАЛИ Й ХАРЧУВАЛИСЬ НІМЦІ, ЗГОДОМ ДВА ТИЖНІ ПЕРЕХОВУВАВСЯ У ЛІСІ
Яка доля спіткала німців та Івана згодом, Георгіна Миколаївна не знає.
Водночас розповідає, як після прибуття радянських військ на Сторожинеччину, певна частина жителів міста та сіл району, налякана чутками, що активно поширювалися, про можливі репресії з боку нової влади, подалася пішки у ліси, на нинішню територію Румунії. Серед таких був і сусід Фердинанд Шульц. Він зник раптово, прихопивши з собою баранячий кожух. Розповідали, що він жив там у землянці... Повернувся чи не через два тижні. Вигляд у нещасного був жалюгідним, у ньому важко було пізнати колишню самодостатню і впевнену людину. Дружина вже оплакувала Фердинанда, бо міркувала, що той  помер. Тому спочатку навіть не впізнала главу сім’ї у чоловіку, який вранці постукав у двері і приглушеним голосом мовив: «Впустіть мене. Я колись тут жив. Моя жінка взимку наквасила капусти. Дайте хоч жменю її поїсти…». Розповідали, що його взуття «прилипло» до ніг і, щоб стягнути його, довелось пошкодити й шкіру на ногах, а пальці вкрились великими білими міхурами…
Через якийсь час родина Шульців виїхала у Польщу. Залишилась у нашому краї тільки дочка Аніка, яка побралася з мешканцем Банилова-Підгірного.

У ДЕНЬ ПЕРЕМОГИ ГАЛИНА МИКОЛАЇВНА ВШАНОВУЄ ПАМ’ЯТЬ ВСІХ ПОЛЕГЛИХ НА ФРОНТІ. ЯК І ПАМ’ЯТЬ ПРО СВОГО БАТЬКА...
Георгіна Миколаївна щороку святкує  День Перемоги.
Вшановувати тих, які не повернулися з фронту, вважає своїм моральним обов’язком. Бо війна вкоротила життя мільйонам людей, покалічила стільки доль, полишила після своїх «кривавих жнив» мільйони сиріт, вдів..
Вона теж залишилась сиротою. Третього серпня 1944 року її батькові Миколі Михайловичу Цері прийшла повістка і він разом з багатьма іншими краянами пішов у колоні на залізничний вокзал. Та так більше й не довелось його побачити.
А у Сторожинці залишилась самотньою його дружина та троє дітей… Відомо тільки, що він з багатьма жителями нашого та сусіднього, Глибоцького району працював на відновленні мостових переправ, зруйнованих військовими діями, на території Карелії та Ленінградської області. На цих роботах захворів і невдовзі помер. На згадку від тата залишилися лише кілька записок, які встиг відправити додому...


  • Автор:Олеся ДЛУЖАНСЬКА.Фото автора.
  • Джерело: "Рідний край" від 23.03.2012 року

Tеми