Територіальні громади Чернівецької області

  • вхід на портал
  • реєстрація

Сторожинецький район

Новини

31.10.2011 15:51

ПОВЧАЛЬНІ УРОКИ БУКОВИНСЬКОГО ВІЧА |  День для святкування

З листопада виповнюється 93 роки з дня визначної історичної події у житті буковинців - Буковинського народного віча. Його учасни ки прийняли доленосне рішення про входження краю до Західноукраїнської держави і заявили про своє прагнення об’єднатися з великою Україною.
Це рішення мало давні свої витоки. Вже у перші роки після приєднання більшої частини Буковини до Австрії (1774 р.) військовий генерал-губернатор Карл Енценберг встановивши, що більше 2/3 населення краю складають руснаки, тобто русини (українці) і лише дещо більше чверті - молдовани (румуни), пропонував австрійському імператору Иосифу II адміністративно поділити край на дві частини. Північну, українську, - приєднати до Галичини і південну, румунську, - до Семигороду (Банату). Але після відвідування краю самим Иосифом II, цей план у 1781 році був відхилений, вся Буковина у 1786 році адміністративно була включена у Галицьку губернію, як 19-та округа.
22 травня буремного 1848 року у ході “весни народів Європи”, - австрійської революції 1848-1849 років, секретар Головної Руської (української) Ради (створеної 2 травня) вніс на обговорення Ради проект поділу Галичини на східну, українську, (разом з північною частиною Буковини) і західну, польську, на базі українських територій створити окрему українську область.
На початку червня представники Галичини (до складу якої тоді входила і Буковина) від імені Головної Руської Ради виступили на слов’янському з’їзді у Празі з пропозицією виділення з складу Галичини Буковини та Закарпаття, - українських територій і створення на їх базі єдиного автономного українського округу, заселеного переважно українцями. Це б обмежило засилля польських, угорських та румунських панівних кіл і створило б більш сприятливі умови для крайового і місцевого самоврядування й національного розвитку українців. Були й інші пропозиції по створенню з українських частин Галичини і Буковини окремої адміністративної одиниці, але вони не знайшли підтримки.
Придушення революції, розпуск парламенту у 1849 році, розпуск у 1851 році Головної Руської Ради, а також деякі політичні реформи 60-х років надовго відсунули це питання на задній план.
З виникненням на Західноукраїнських землях політичних партій і необхідністю формування їхніх програмних вимог, в останніх знову з’являються домагання територіальної автономії для українського населення.
У такому ж напрямі діяли і українські партії Буковини. Так, Українська націонал-демократична партія у своїй програмі, прийнятій у 1908 році, висувала вимогу: “Єдність і самостійність українського народу. Ми будемо змагатись до національної автономії і спільності українців у державі”.
Більшою конкретизацією у цьому питанні відзначалася Українська радикальна партія Буковини, яка у своїй програмі, прийнятій 1909 року, ставила таке завдання: “Повна політична і національна автономія українців в складі Австрійської імперії, об’єднання українців Галичини і Буковини і виділення окремого національного краю”.
Доречно сказати, що й окремі румунські політики Буковини підтримували подібну ідею. Так, вони пропонували проект перестрою Австро-Угорщини за національно-територіальним принципом, де передбачалось створення українського штату у складі Східної Галичини і північної частини Буковини. З проголошенням у листопаді 1917 року Української Народної Республіки, група західноукраїнських політичних діячів звернулася у грудні 1917 року до Центральної ради з вітальним листом, в якому порушувалося питання возз’єднання західноукраїнських земель з УНР, але окремі діячі все ще плекали надію отримати автономію у складі Австро-Угорщини.
Усвідомлюючи наближення краху імперії, останній австрійський імператор Карл І 16 жовтня 1918 року звернувся до своїх народів з маніфестом, у якому обіцяв їм найширші національні права, утворення кожним народом своїх автономних національних держав, які б входили у Австрійську федерацію. Та цей маніфест був уже запізнілим, бо окремі народи - угорці, чехи, поляки - вимагали вже не автономії чи федерації, а повної незалежності.
18 жовтня 1918 року у Львові зібралися українські парламентські депутати Галичини і Буковини. Вони створили Західноукраїнську державу у складі федеративної Австрії. До її складу мали ввійти території Східної Галичини, Північно-Західної Буковини з містами Чернівці, Сторожинець, Серет та Північно-Східної Угорщини (українське Закарпаття).
Повернувшись з Львова, члени буковинської делегації 24 жовтня створили у Чернівцях Український крайовий комітет, головою якого обрали відомого українського педагогічного і громадського діяча Омеляна Поповича. Комітет вирішив скликати на 3 листопада крайове віче з метою визначення долі української частини Буковини.
У відповідь на активізацію зусиль українців у справі національного самовизначення, провідні румунські кола краю на чолі з великим землевласником з Сторожинця Янку Флондором провели 27 жовтня у Чернівцях збори Румунської національної ради, де оголосили усю територію Буковини румунською землею. Це викликало різку критику з боку української громадськості.
Буковинське народне віче відбулося 3 листопада 1918 року у Чернівцях при участі 10 тисяч осіб від усіх міст, містечок і сіл української частини Буковини. Найхарактерніші лейтмотиви віча добре передав у своїх спогадах учасник і один з організаторів віча О. Попович: “На остаток з стихійною силою грянуло гасло народу: хочемо до України”.
Виходячи з права кожного народу на своє національне самовизначення, віче прийняло таку ухвалу:
1)   м. Чернівці, українські (за урядовими переписами 1900, 1910 р. р.) повіти Заставнівський, Кіцманський, Вашковецький та Вижницький повністю, Чернівецький, Серетський (за винятком румунських громад), а також переважно українські громади Сторожинецького, Радівецького і Кимполунгського повітів творять українську область;
2) у цій області найвищою визнається влада УНР у Львові.
Рішення Буковинського народного віча стало керівництвом до дії тогочасних українських політиків краю, вони уповноважили Крайовий комітет негайно перебрати владу від останнього голови крайової австрійської адміністрації, що і було здійснено без застосування збройної сили, конституційним шляхом 6 листопада 1918 року. Документи підписали від Українського Крайового комітету Ілля Семак, від Румунської національної ради Аурел Ончул і колишній представник Австрії Ецдорф. Розпочалися процеси практичної розбудови громадянського суспільства, вирішення гострих питань життєдіяльності населення краю, які були перервані 11 листопада насильницьким вторгненням військ королівської Румунії.
Отож, не може бути й мови про “малозначущість” чи “випадковість” ухвали Буковинського народного віча 3 листопада 1918 року. Це був видатний документ державотворення на частині української землі, який мав тривалу передісторію, його перший реальний крок на тернистому шляху до єдиної соборної України.
Цей основоположний акт українського державотворення на буковинській землі займає гідне місце серед таких визначних документів українського державного відродження, як чотири Універсали Української Центральної ради, Конституція УНР, Маніфест Української Національної Ради 18-19 жовтня 1918 року у Львові про створення Західноукраїнської держави та ін. А ці документи, як відомо, були попередниками Декларації про державний суверенітет України 6 липня 1990 року, Акта проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року, Конституції України 28 червня 1996 року.
Пройшли десятиліття, та твердо висловлене і записане в резолюції віча жадання буковинців “Хочемо до України” надійно лягло однією з цеглин у міцну підвалину нашого спільного українського державного дому.
Нещодавно ми відзначали двадцятиріччя незалежності нашої Батьківщини, але буремні листопадові події 1918 року не втратили своєї значущості й у наші дні, адже сьогоденні проблеми державотворення знову і знову повертають нас до повчальних уроків Буковинського віча... Об’єднавчі імпульси Буковинського віча 3 листопада 1918 року, безумовна леґітимність його рішень та визнання їх правочинності тодішньою Європою і цивілізованим світом - це той дороговказ, який і через 90 років має спонукати до наслідування та примноження демократичних традицій і прикладів, які дісталися нам у спадок.
Щоб країна “Срібноводного Прута” вічно величалася добром, красою, людьми, як бажав Сидір Воробкевич, щоб Буковина була великим садом, як писав про неї колись Міхай Емінеску, треба докласти спільні сили.
Світовий досвід показує, що ринкові перетворення завжди супроводжуються кризою. Ми відчуваємо складнощі цього початкового періоду в історії нашої держави.
І нам треба набратися терпіння, витривалості і наполегливості у нашій повсякденній праці, тільки цим зможемо довести, що гідні наших мудрих попередників, які 93 роки тому висловили на Буковинському вічі свою вистраждану і виборену мрію бути разом з усією великою, неподільною українською родиною.
З святом вас, шановні краяни! Щастя, злагоди у ваших сім’ях, добра і порозуміння всім мешканцям району.

  • Автор:Петро БРИЖАК, голова районної ради.
  • Джерело: "Рідний край" від 28.10.2011 року

Tеми