Територіальні громади Чернівецької області

  • вхід на портал
  • реєстрація

Гвіздівці (Сокирянський район)

Історія

Історія нашого села Гвіздівці – моє рідне село Рідна серцеві батьківська хата І доріжка в саду, Що в безмежжя роздолів веде. Я до тебе прийду, Скільки б літ промайнуло багато. У мальовничому куточку Сокирянщини, на самому кордоні з Молдовою розкинулося село наше – Гвіздівці, що має досить цікаву історію. 573 роки проминуло з того часу, коли вперше згадуються Гвіздівці. А було це в 1432 році, коли молдавський воєвода Олександр подарував село боярам Івашку Владиченку та Петру Іордашку. І ніхто не знає, скільки десятків, а то й сотень літ ще до того в далекому минулому існували Гвіздівці. В 1771 році в ньому нараховувалось 34 селянських двори, які не тулилися один біля одного безперервним ланцюжком, а були схожі скоріш на хутори, безладно розсипані по схилах обох пагорбів. Доля сельчан завжди була важкою. Гвіздівці багато разів перепродувались. Лише в XIX ст. сім разів змінювались його володарі, і кожен дбав тільки про те, щоб більше пограбувати селян. Відомо, що у 1829 році у суді розбиралася справа про те, що посесор Янка Попович постійно здирав із селян великі податки. 21 гвіздівчанин (в тому числі Семен Тимчук, Микола Олійник, Йосип Микитюк) підписали (хрестиками) дану скаргу. Після двохрічної тяганини справа була закрита і передана в архів. Але після 1812 року, коли Бесарабія за мирним договором відійшла від Турції до Росії, пожвавилися економічні, насамперед торгівельні зв”язки краю з іншими регіонами імперії. Для закріплення території за Росією всіляко заохочувалися переселення на Бесарабію, поближче до границь з внутрішніх областей України. Землі виділялися для переселенців за порівняно низькими цінами, надавалися великі пільги.В числі перших місцевих, доморощених переселенців були Барчуки, Гангали, Видиші, Москалюки. Таке полегшення тривало не довго: селян знову обкладали податками, знущалися над ними. У 1817 році відбулося заворушення селян, яке було одним із найбільших в Бесарабії. Вільного життя гвіздівчани дочекались у 1917 році, але це було недовго: у 1918 році село віроломно захопили румунські окупанти. Ще важчим стало життя під ярмом чужинців. Часто сходилися таємно селяни і обмірковували, як звільнитися від румунських бояр. Незабаром почули про повстання в Хотині і теж вирішили діяти. У січні 1919 року під проводом Ткача Мирона, Швеця Артема, Кострижа Митрофана почалося повстання гвіздівчан. 86 чоло- вік озброїлися сокирами, вилами, косами напали на румунські обози з награбо- ваним по українських селах добром, роздали населенню, знищили румунських жандармів і солдат. Серед повстанців відзначились: Григорій Олійник, Петро Пазюк, Григорій Пижівський, Петро Тимчук, Арсеній Колісник та багат інших. Ось що згадував старожил, учасник січневого повстання Костриж Митрофан Петрович: “Я на вулиці, яка зараз проходить біля магазину, обеззброїв румунського солдата і завів його в приміщення поліції. Там були товариші Бойко Семен, Швець Петро. Схоплений мною румунський солдат, раптом вихопив з кутка гвинтівку і почав тікати. Ми його переслідували, солдат відстрілювався і при цьому був убитий Бойко Семен. На другий день у село прибув великий загін румунських солдат на придушення повстання. Спочатку Гвіздівці обстрілювали з броньовика, а потім підпалили 25 будинків. В село вдерлася румунська кіннота. Повстання було придушено. Багато учасників було арештовано, серед них був і я. З них 6 чоловік розстріляли під лісом, а решту відвезли в Сокиряни. Арештованих били прикладами, залізними прутами по спині, відливали водою і знову били. Потім 19 найактивніших учасників повстання перевезли до Липкан і судили військовим трибуналом. Вирок – 10 років тюремного ув’язнення. Потім нас перевезли у тюрму Буковець. Я два тижні був у кандалах. В тюрмі перебував 10 років, повернувся у село в 1929 році. Ще 18 учасників повстання переправились через р. Дністер та приєдналися до Хотинських повстанців. З них частина, в тому числі і Григорій Олійник, продовжили боротьбу в лавах кавалерійської бригади Котовського та на фронтах громадянської війни.” Надзвичайно важким було становище гвіздівчан за часів румунської окупації. Селяни страждали від безземелля : 70,5 десятин належали поміщику Біберу, 12 десятин – попові, 79,5 – куркулям. Люди були неписьменними. Лише незначна частина дітей могла навчатися в чотирикласній румунській школі. В кінці 20 – их років у селі виникає підпільна організація, керівником якої був Семен Спиридонович Грушецький. Жандармам вдалося натрапити на слід підпільного осередку. Грушецького С.С. було засуджено до 6 – ти місяців ув’язнення і позбавлено громадських прав на 10 років, та накладено штраф в розмірі 10 тисяч лей. Незважаючи на переслідування і розправи над активістами, боротьба гвіздівчан не припинялася до 28 червня 1940 року – дня визволення села бійцями Червоної Армії. Хлібом – сіллю зустрічали селяни своїх визволителів. Розпочалась нова доба в історії села. Активну участь у побудові нового життя у Гвіздівцях брали Видиш І.А., Грушецький С.С., Дячук І.М., Матков- ський М.П., Олійник В.С., Остапчук О.М., Тимчук П.С., Швець Я.О. та багато інших. Визначними і хвилюючими подіями були відкриття клубу, бібліотеки, створення сільської ради. Та мрії про вільне, щасливе життя знову перервала війна. І хоча активних бойових дій біля села не було, однак війна “заглянула” майже у кожну домівку то чорним трикутником похоронки, то звісткою що когось важко поранено. Але люди, народжені на цій землі, були завжди сильними і мужніми. 4 Липня 1941 року Гвіздівці були захоплені румунськими окупантами. Розпочалася жорстока розправа над активістами. Першими заарештували трьох гвіздівчан Тимчука П.С., Матковського М.П., та Видиша І.А. за підпільну роботу. Після звірських знущань їх примусили на сільському кладовищі самим собі викопати яму і показово розстріляли на очах односельчан, яких зігнали на кладовище. Імена цих трьох героїв назавжди будуть прикладом мужності,відваги, людяності. Видали зрадники і Грушецького С.С. та йому вдалося втекти. Поневолювачі вщент пограбували село: забрали у селян худобу, хліб, сільськогосподарський реманент, знищили бібліотеку. Проте ні репресії, ні тортури не зламали патріотів. Вони продовжували підпільну боротьбу, вели агітацію проти окупантів і першими у березні 1944 року зустріли визволителів. 173 гвіздівчан брали участь у боях з ворогом на різних фронтах. Серед них учасники оборони Ленінграда і Сталінграда, ті, що визволяли Варшаву і Прагу, штурмували Кенігсберг і Берлін. 126 односельчан не повернулися до рідної хати, а загинули смертю хоробрих на різних фронтах Великої Вітчизняної війни. 28 односельчан померли на роботах в трудових таборах на Уралі. Пройшли роки… Село змінилося. На місці старих будиночків з’явилися нові, гарні будинки. Сьогодні Гвіздівці – красиве, сучасне село. В центрі села красуються триповерхова школа на 650 місць, до послуг жителів села та молоді будинок культури, дві бібліотеки, медпункт, дитячий садок на 80 місць, відділеня зв’язку, ощадкаси, адмінбудинок. Як пам’ятки культури та архітектури в селі збудована паном Самсоном в 1870 році свято – Дмитріївська церква. Поруч знаходиться пам’ятник загиблим воїнам – односельчанам. Село має гарні перспективи і в майбутньому: в 2001 році збудовано нову дорогу – сполучення з райцентром Сокиряни, проведено газифікацію села, діє ДСП ”Агрофірма Гвіздівці “ , працюють приватні підприємці. Гвіздівецька земля щедра на талановитих людей. Це заслужений працівник культури України, композитор – Мафтуляк М.В., заслужений діяч мистецтв України, викладач Чернівецького університету, диригент – Костриж В.С., кандидат історичних наук – Вишнівський М.Ф., народна артистка України Відаш Л.В., працівник Чернівецької обласної філармонії – Куцька Л. Ми любимо своє село, гордимося тим, що народились на цій святій землі, де завжди шанують працю, хліб на столі, рушник на стіні і гарну задушевну пісню.
IV-III тис. до н.е. Перші поселення (трипільська культура) на території села
1432 Перша писемна згадка про с. Гвіздівці
1890 Відкриття земської початкової школи
1940 Створення Гвіздовецької сільської ради, відкриття клубу та бібліотеки
1948 Завершення колективізації
1950 Об’єднання колгоспів 1 травня та к-пу ім. Котовського в єдиний к-п ім.Котовського