Територіальні громади Чернівецької області

  • вхід на портал
  • реєстрація

Самакова (Путильський район)

Історія

  • історичні події
Репресовані села Самакова. В 1948 році в нашому селі Самакова почали організовувати колгосп. Люди в горах знали, що це їхня земля, земля їхніх батьків. А прийшла радянська влада і земля і худоба повинні були бути віддані до колгоспу. В своїй голові люди не могли зрозуміти, як це має бути. Чи вони виживуть без землі, без худоби, на що приречені їхні діти. Першими подавали заяви активісти села, яких до цього примушували погрозами. Пізньою осінню 1947 року в нашому селі почалися репресії.Багато сімей (звинувативши їх у зв'язках з тими, хто боровся проти комуністів і хто не хотів вступити в колгосп) було вислано в Сибір. А саме Генкул Параску Семенівну, Івончу Марію Семенівну, Рейкало Миколу Семеновича, а також Логош Марію Дмитрівну. На долю нашого народу випало чимало. В роки війни, голодомору, соціальні нещастя.Та українці витримали все, бо їхню віру в краще майбутнє зігрівала любов до рідної землі. Проте серед усіх бід, пережитих людьми, найчіткіше позначені роки варварських репресій. Бо для людини найважче розлучатися з батьківським порогом, а знати, що більше ніколи не повернешся додому - гірше смерті. На жаль, такі життєві випробування випали й на долю буковинців. Кожного горянина заці Мкавлять спогади уродженки Путильського району, а нині мешканки міста Санкт-Петербург, заслуженого учителя Росії Ганни Дмитрівни Сєміної (Логош). Події шістдесятирічної давності й досі живуть у її думках. Минули мене не відпускає. Так було завжди. Щоправда, шлях до істини пролягав через сумніви і оману. Я завжди пам'ятала звідки і хто я. Перед нами не вибачалися за приниження і смерті. Так, ніби нічого не було. Нам просто дозволили жити, як усім. Шлях з Вижниці до Котласа. Понад шістдесят років тому на території Західної України сталася страшна трагедія за всю її історію.Маленький гордий народ, який проживав у Прикарпатті і на Буковині був оголошений ворогом великої і незрозумілої для них країни. Люди працювали біля землі, тяжкою працею вирощували хліб, виховували дітей і дякували Богові за такі прості людські радощі як народження дітей, багатий урожай, барвисто вишитий рушник. Та одного разу їм сказали: "Ви живете неправильно. Ми встановимо тут новий порядок". Не розуміючи, що від них хочуть, люди не знали, що робити і як далі жити. Чоловіки втекли в ліс. Ці відважні люди і не думали перемогти страшну і громіздку махіну, яка нав'язувала новий порядок, змушувала відрікатися своїх предків, забули традиції. Вони лише хітіли повернути те, що в них забрали: душевний спокій літнім людям, радість дітям, світло в їхні домівки і віру в Бога. До них прийшли люди у формі, представники нової влади, змушуючи молодих жінок зрікатися своїх чоловіків - бандерівців. Багато навіть не знали, що їхні чоловіки вступили до визвольної армії. Мама розповідала, що плачі неграмотних бабок і малих дітей луною котилися горами. То було страшне горе. У 1946 році перші ешелони з насильно висланими буковинцями рушили від Вижниці в місто Котлас Архангельської області. Скільки їх було... Сьогодні відповідь на це запитання дати важко.Стаття "Ми воевали сами с собой", надрукована в обласній архангельській газеті "Правда Севера"від 13 лютого 1991 року (№12) наводить архівні матеріали НКВС - МВС. В ній частково мовиться "Всього із Західної України було заслано 95552 особи з них 22569 чоловіків, 48583 жінки, 24400 дітей". Неможливо уявити - майже 70 тисяч жінок та дітей в таборах, де холод, голод, смерть. Половину цієї страшної цифри, складали бабки, вдови, незаміжні дівчата, а ще половина - молоді, вродливі, вірні перед Богом і людьми, своїми чоловіками, жінки, які не зреклися своїх чоловіків. Серед них була моя мама - двадцятишестирічна мати двох дітей, трудівниця, рукодільниця, чиста і свята жінка. Темні, душні вагони, за маминими словами, були забиті. Страх і абсолютна невідомість, їх, як тварин, зігнали і заштовхали у вагони, повезли. Голодні люди, притулившись одні до одних, лежали на нарах. Про що думали в ту мить ці, як називала їх моя мама, "бідовані", старанні трудівники, в яких забрали все? Про що говорили між собою незнайомі вчора і зв'язані сьогодні однією бідою, однією дорогою в невідомість люди? Жінки плакали, притискаючи до себе малих дітей і під стукіт коліс згадували покинуті на Буковині домівки. Більше всього, казала мама, "жаліли худобу": нездоєні корови, голодні коні. Старі жінки згадували, як напередодні виселення у Вижниці довго вили собаки, відчуваючи наближення трагедії. А моїй мамі за кілька днів до арешту приснився сон,який вона згадувала наступні 50 років.Вона побачила себе в лісі, оточену ялинками, намагалася вибратисязвідти та ялинки знову і знову виростали і не відпускали її. Бабусі в таборі їй потім сказали: "От бачиш, сон тобі в руку, не вибратися з цих ялинок". П'ятнадцяти денний шлях в Котлас був страшним. Вантажні вагони - холодні, брудні, сморідні наповнюватися старими й малими, здоровими і хворими людьми. Сьогодні важко уявити стан молодих мам, які шукали і не могли знайти те, в що можна було запеленати грудних дітей, щоб не заморозити їх в дорозі. А я якраз і була в тому злополучному вагоні грудним немовлям. В один поїзд з мамою загнали всю родину Логошів: братів мого батька з сім'ями і дітьми, майже двадцять осіб.Найстаршою із сім'ї була мамина свекруха - Логош Євдокія. Серце літньої жінки не витримало цього жаху. Вона померла по дорозі. Тіло НКВДешники просто викинули з вагона рухаючого поїзда.Де це було? Коли? Мама так і не дізналася.Адже їх везли чужою країною в темному холодному вагоні.Ніхто не знав - куди, який період доби, повз що вони проїжджають... Всю сім'ю Логошів розкинули по по ГУЛАГах країни: кого на Колиму, кого - в Воркуту, деяких - в Архангельську область.На Батьківщину повернулися троє. Решта загинули в таборах. Мама розповідала, що страшною дорогою на північ вони звикли до всього: спраги, холоду, голоду, темряви, але так і не змогли побороти сором.Для того, щоб справляти потреби, в підлозі вагону була зроблена дірка. Важко уявити стан людей, які змушені були справляти потребу на очах у всіх. А коли поїзд наближався до півночі, як же віяло холодом із цієї діри, як мерзли маленькі діти. Здавалося. страшніше уже бути не може. Люди навіть не уявляти, що їх везуть в справжнє пекло. Мама казала, що тоді вперше почула слово "Сибір", по дорозі люди говорили, що їх везуть саме туди. Та одного разу їм все-таки сказали, що везуть їх в якийсь незрозумілий Котлас. Що це таке? Ніхто, звичайно, не знав. Як і ніхто не знав, що та сама Архангельська область, куди їх везли, була суцільним табірним лісоповалом. По декілька гулагів було побудовано в кожному районі області. Тисячі і тисячі людей майже тридцять років в нелюдських умовах заготовляли ліс для країн Рад. А тепер в ці ж табори везли майже сто тисяч буковинців. КОТЛАС У Котлас ешелон з буковинцями прибув навесні, яка в 1946 році була незвичайно холодною. Люди божеволіли від голоду й холоду, навколо ще лежав сніг, вночі температура доходила до - 10 градусів за Цельсієм. З залізнодорожньої станції всіх привезли до ріки.Ця велика ріка називалася Північна Двіна. Саме по ній, як тільки розтоплювався лід, безкінечно пливли і пливли плоти з лісом, який заготовляли репресовані в сталінських таборах. На причалі в Котласі людей повантажили в трюми вантажних барж.Стояли людина до людини, "навіть сісти було важко" - згадувала мама. Їх везли в різні райони Архангельської області, викликали по спискуна кожній пристані і гнали в невідомість. Розлучали людей із однієї сім'ї, дуже часто - назавжди. Маму зі мною і шестирічним братом висадили в населеному пункті Нюхмиж Верхньоємського району (за 200 кілометрів від Котласу). В Нюхмижі їх чекали: берегом ходила озброєна охорона з собаками, відганяючи цікавих з числа місцевих жителів. З натовпу ворогів народу чулися крик і плач дітей, прохання шматка хліба від божевільних від горя і вмираючих з голоду людей. Але їх ніхто не чув, людей гнали, як стадо, до табору, де на них чекали бараки. КОНЦЕНТРАЦІЙНІ БАРАКИ. Бараки - довгі спорудження з колод. По всій довжині стіни розташовувалися двоярусні нари, грубо збиті з сирих дошок.Перед одним виходом з барака була піч-буржуйка з залізної бочки.Посеред бараку по всій довжині стояли стіл і лавки.Влітку барак присипали землею, а взимку- снігом, щоб всередині було хоч трохи тепло.Вхідні двері у барак були зобох сторін. У бараках постійно було холодно. Дрова підвозили з лісу сирі, пічки не топилися, а диміли. Люди не могли висушили одяг і онучі за ніч. Так і йшли наступного дня в брудній, мокрій і холодній одежі. І це при температурі до -30 градусів за Цельсієм. Найстрашніше - малолітні голодні діти в цих бараках постійно мерзли, особливо вночі. Наглядач бараку Павло Вікторов вночі не дозволяв топити піч. Якщо у відчаї божевільні жінки це робили, він з матюками й криком заливав вогонь водою. Моя мама , як і інші жінки, не бачачи виходу, під страхом покарання витягала дві цеглини раніше вибрані з краю печі.Вони встигали погрітися , оскільки піч гріла вдень. Потім по черзі жінки передавали одна одній ці два теплі камені, щоб притулити до замерзлих дитячих ніг і хоч якось їх зігріти. Від дихання декількох десятків людей під дахом починав розтоплюваватися сніг і вода вночі капала прямо на сплячих. Печі були надто малі для барака, їхнього тепла просто не вистачало на них, згадувала мама, навіть незакипала вода. КАТОРЖНА ПРАЦЯ. Через два дні після приїзду в Нюхмиж працездатних чоловіків. повнолітніх хлопців, молодих жінок зібрали і під вартою погнали на лісоповали. Чоловіки пиляли товсті столітні дерева, жінки обрубували гілки і займалися відкаткою колод. Заготовлений ліс відвозили на конях до складів, які були на ріці. Як тільки відкривалося судноходство навесні ліс сплавляли по Двіні в Архангельськ. Кожного дня людей будили о 6-ій годині ранку. Комендант стукав залізною палицею в металевий диск. Мама часто згадувала той страшний багато разів повторюваний пронизливий звук. Робочий день тримав 12 годин. Знесилені люди повинні були щодня виконувати план заготівлі, отримуючи за це тарілку баланди і шматок хліба. З чого робили той так званий суп невідомо, але то було щось жахливе. В людей розпочався пронос. Але голодним і знесиленим людям треба було щось їсти, щоб просто дожити до наступного дня. Жінки, в яких були діти, частину свого пайка віддавали їм.Оскільки мені було всього рік, мама годувала мене грудьми. Вона згадувала, що в Нюхмижі була одна дуже добра жінка - лікар, вона жаліла табірних і чим могла - допомагала нещасним працівникам. Мамі вона порадила годувати мене, доки буде молоко. Це і врятувало мене від смерті, мама годувала мене до трьох років. Люди вмирали від хвороб ( цинга, тиф, пневманія, дизентерія). Кожного дня вранці хтось не вставав з нар на роботу, помираючи вночі. Мама часто згадувала старих, яким не видавали пайки і вони, протягнувши кістляву руку, ледве ворушачи губами, просили : "Дайте хліба".Мама розповідала, а сама завжди простягала відкриту долоню, кілька разів стискуючи пальці. Потім вона закривала обличчя цією рукою і, плачучи, говорила "Не передати вам, що ми пережили...". Ще був у населеному пункті маленький цегловий завод. Глину для цеглин репресовані мішали босими ногами у великих посудинах, навіть коли на вулиці було холодно. Зима 1946-47 років була дуже морозна. Теплого одягу майже ні в кого не було. Всім видали валянки і фуфайки, ватний шар яких абсолютно не рятував у 30-40-градусні морози. В ділянках, де заготовляли ліс, люди вмирали посеред робочого дня, а деякі, знепритомнівши, падали і вмирали. Спотворені, погризені звірами трупи часто знаходили в лісі. У ту страшну першу зиму смертність була такою, що не встигали хоронити. Хоча які то були похорони. Тіла закопували в яму, а зверху клали табличку з номером. В людей у сталінських таборах не було ні імен, ні прізвищ - вони були просто прономеровані... Мама згадувала замерзлі людські тіла, які не встигали вивозитиі вони зі страшним дзвоном падали, скинуті одне на одне. Живі закопували мертвих у замерзлу землю і заздрили їм. Адже мертві не хочуть їсти, мертвим не болячи... Табірна охорона з огидою ставилася до трупів, тому адміністрація табору придумала цинічне рішення проблеми, запропонувавши так званий "посилений" пай похоронній бригаді. Це жахливо звучить, але нещасні люди раділи зайвому шматку хліба: у багатьох на руках були малолітні діти, вмираючі з голоду старі батьки. Як же їм було ховати своїх дітей, батьків, братів, сестер, односельчан, кидаючи замерзлу глину прямо в обличчя... Навесні і влітку голодні люди збирали мокрицю, коріння трав і цим харчувалися. Діти ходили з торбами по населеному пункту і просили у місцевих жителів окраєць хліба чи що-небудь їстівне. Багато людей ходили на смітники, вибирали недоїдки і картопляні лушпайки, які потім варили- це вважалося справжньою смакотою. Дорослих "попрошайок" як їх називала табірна охорона, ловили і садовили. Крім холоду і голоду був третій ворог - воші. Вони заїдали людей у прямому значенні слова. Скільки цю паскуду не давили, порятунку не було. Митися можна було один раз на місяць. Мама згадувала брудних, висохлих мов тінь, людей, які чухали голову й тіло до кривавих ран.Усіх голили налисо і відправляли в приміщення під назвою "вошебійка", де гарячою парою з хімікатами обробляли людей. та все це допомагало ненадовго. КОМЕНДАНТ. Ворогами народу керував табірний комендант, в якого була необмежена влада над ними. З засланими він поводився так, як не поводяться навіть з худобою. Ця людина всі воєнні роки була комендантом в таборах. У нього була своя війна - з нещасними буковинськими дітьми, жінками, старими і безправними чоловіками. В той час, коли інші, жертвуючи життям на війні з фашистами, ішли в атаку на полях бою, він бив, принижував і ображав слабких беззахисних людей. І за ці подвиги він дожив життя Почесним Пенсіонером Республіканського значення, отримудючи в кілька разів більшу пенсію, ніж ветерани Великої Вітчизняної війни. "Пом'якшення" режиму Смертність в архангельських таборах у 1946-47 роках стала для влади витверезенням. Влада розуміла, що такій жорстокості має наступити кінець. І не жаль чи співчуття до нещасних примусили їх піти на деяке пом'якшення режиму, на Заході стало відомо про те, що коїться в сталінських таборах, про катастрофічну смертність. В нашій країні постійно розповідали про жорстокість, з якою фашисти під час війни поводилися з людьми на окупованих територіях і в таборах. І лиш про те, що з такою жортокістю свої убивали своїх, ніде не було ні слова. Пом'якшення режиму проявлялося в тому, що арештованим дозволили писати листи на Батьківщину, отримувати звідти передачі. Звичайно, про все, що діялося в таборах, писати не можна було. Писали про морозні зими, про те, що заготовляють ліс, хто вмер, хто живий. Мама розповідала, що серед них була Ковалючка (так її називали). Вона написала додому в листі поему, де розповідала гірку правду про те, через що їм довелося пройти на сталінських лісоповалах. Лист, звичайно, відкрили і жінка отримала 10 років терміну та була відправлена на Колиму, звідки уже не повернулася. Посилки з продуктами для арештованих збирали на Буковині цілим селом. Інколи з Батьківщини приходили вже забуті за два роки буженина,горіхи, солодощі. Часто замість продуктів люди знаходили в посилках цеглу. Пошта, де отримували посилки, була в Нижній Тоймі (найближчий великий населений пункт).Знесилені люди йшли туди пішки з Нюхмижа сім кілометрів. Та ця дорога в 14 кілометрів часто закінчувалася гіркими слізьми. Приходячи в барак, де їх чекали голодні діти, сусіди по нарах, страшенно стомлені після дороги люди відкривали посилку. А в ній лежали... цеглини. Пожалітися було нікому, люди були безправними. Засуджені боялися виселення на Колиму, побоїв, канцера. Вони, кожну хвилину перебування в таборі, пам'ятали про страшний папір, який підписували всі. Кожен з репресованих спершу заповняв в комендатурі особовий документ - розписку. В ній були й такі рядки: "Я, виселенець з Чернівецької області, ознайомлений з Указом Президії Верховної Ради Союзу ССР. Я виселений на спецпоселення навіки, без права повернення на попереднє місце проживання. За самовільну втечу з місця обов'язкового поселення буду засуджений на 20 років каторжної роботи". ВТЕЧА. Архівні матеріали обласної архангельської газети "Правда Севера" за 1990 -ті роки свідчать про те, що серед засуджених буковинців були надзвичайно відважні люди. Ці, доведені до повного відчаю люди, наважувалися втікати. Ті, хто тікав лісом - вмирали від голоду чи лісових звірів; селами чи залізною дорогою - були піймані при перевірці документів. Деякі, збиваючи плоти, сподівалися попливти, але ці люди ніколи не жили біля великих річок і тонули в Двіні. Тих, кого ловили при спробі втекти, повертали назад, тримали в карцері, а потім, засудивши на ще більші терміни, відправляли на Колиму. Багатьох буковинців садовили в карцер до втечі. Люди просто розповідали комусь свій план. І, звичайно, в НКВД були інформатори серед засуджених. Цих людей також відправляли на Колиму. Та були ті, хто долав відстань півкраїни. Так утік мій батько Дмитро Лук'янович Логош, який відбував 20-літній термін на Колимі. Після звільнення його поселили в Архангельській області. Повертатися на Україну було заборонено. Разом з односельцями він вирішив втекти, піймали його вже на території України. Про це я дізналася, прочитавши документи з архівів НКВД навесні 2006 року. МІСЦЕВІ. Жителі, як Нюхмижа, де був табір, так і Афанасьєвська і Нижньої Тойми по-різному ставилися до засуджених. Деякі ненавиділи, відганяли від своїх домівок, як прокажених. Та , слава Богу, світ не без добрих людей. Північні селяни зрозуміли, що буковинці - ніякі не вороги, а такі ж люди, як і вони, та ще й приречені страждати. Буковинці нікого не ображали, нікому не погрожували, як розповідала пропаганда, вони просто рятувалися від голоду. Дуже часто в села діти приходили просити милостиню. Звичайно, відкрито допомагати буковинцям, місцеві боялися. І поки не бачив комендант приносили хліб, молоко, крупи і картоплю.Хтось робив це просто так, хтось вимінював на речі, які дивом збереглися - національний одяг, предмети народного побуту, прикраси. Багато було добрих і сердечних людей. Мама згадувала все життя, як ходила в Афанасьєвськ, щоб виміняли сережку на хліб. Одну вона вже віддала. Молода жінка, господиня, побачивши худу, знесилену маму, сережку не взяла. Сказала: "Бери картоплі і хліба стільки, скільки зможеш понести." Мама, яка голодувала стільки років, оскільки все, що мала, віддавала нам з Михайлом, не могла повірити такому щастю. Восени голодні люди збирали на полях колоски, За кожен колосок до терміну додавали ще один рік. Один буковинець, вмираючи від голоду. вирізав у мертвого коня шматок м'яса. За це він був відправлений на Колиму. ДІТИ ВОРОГІВ НАРОДУ. "Син за батька не відповідає", - сказав якось Сталін. Але діти відповідали за батьків , відбуваючи терміни в таборах, вмираючи від голоду і хвороб. Чоловік - чудовище боявся малолітніх ворогів народу, які не розуміли, що відбувається. Багато таких, як я, що виросли на нарах і чудом залишилися живі, не знали, що існує якесь друге життя. Чому Сталін боявся нас, тих , хто отримав статтю в річному віці? Він прекрасно розумів , що діти виростуть і почнуть мстити за батьків. З нашого буковинського бараку живими залишились одиниці. Дизентерія, тиф, туберкульоз, пневмонія забирали сотні дітей, лікувати було "не положено". Залишалось на діятися на Бога. Хочу розповісти про багатодітну сім'ю Поп'юків, з якими ми були вислані з одного села і жили в одному бараці. Разом з родичами вислали шестеро дітей. Найстарша з них, 16-річна Катерина, працювала разом з дорослими на відкатці лісу, де їй відірвало пальці на руці. До лікарні в районному центрі Верхньої Тойми її не довезли, голодна, зморена дівчинка померла по дорозі від втрати крові. Іван, здоровий 10-річний хлопчик, пішов у поле збирати колоски. По дорозі він заблукав у лісі , де провів три доби. Знайшли його божевільним. Шестирічний Федір і дворічна Євдокія померли від голоду. В Україну в 60-ті роки ця сім'я повернулася, втративши п'ятьох. Багато було дітей, які виживали, але втрачали батьків. У Нижній Тоймі відкрили дитячий будинок. А коли ми пішли в Нижньотоємську школу за сім кілометрів від НЮхмижа, нас поселили в інтернат. Які ж ми були худі, заморені, одягнуті з лахміття з чужого плеча.Не можу зараз дивитися без сліз на фотографії тих років. Нам постійно нагадували, хто ми є. Багато батьків місцевих дітей забороняли їм гратися з нами. Більше того , вони лякали своїх дітей: "Не будеш слухатися, віддамо тебе в буковинський барак".Бували випадки, коли в інтернаті знущалися над буковинськими дітьми, звинувачуючи їх за батьків. Дітей примушували відрікатися від батьків. Пам'ятаю, як ми соромилися своїх російських прізвищ, як ми хотіли одного - бути такими, як усі і розуміли, що цього ніколи не буде. Терпіли, плакали від образи, заздрили дітям з нормальних сімей. Пам'ятаю, як мене в школі приймали в комсомол. На зібранні мене запитали:"Хто твій батько?". Я готова була провалитися крізь землю і ридаючи, вибігла з зборів. У школі Нижньої Тойми, де ми навчалися, директором була дуже добра жінка - Лідія Іванівна Назар'єна. Вона, як могла підтримувала голодних буковинських діток. Якось мене також викликала до себе в кабінет. Я, невеликого росту, худа, кілька разів у школі втрачала свідомість. Лідія Іванівна дала мені півлітрову баночку і сказала:"Будеш ходити на тваринний двір за молоком, там тебе будуть чекати". Ми за ці роки пили молоко лічені рази і то, якщо хтось із місцевих приносив його у барак. Я кожен ранок ходила на тваринний двір і, не тямлячи себе від щастя, випивала баночку теплого молока з-під корови. Не можу не згадати ще двох учителів, які допомагали, чим могли. Це Олександра Миколаївна Кубасова і Тамара Ніконівна Лагунова. МІЙ БРАТ МИХАЙЛО ЛОГОШ. У тих, хто помер у сталінських таборах - могил немає. У цих людей є лише наша память. Архангельська земля стоїть на українських кістках. Люди, зариті в землю без домовин, як я вже казала,отримували номер на надгробник. Таке "кладовище" було в Нюхмижі, де мама поховала померлого від голоду шестирічного брата Мішу. Всіх закопували без гробів і мама наважилась на неможливе. Вона була дуже чистою і совісною людиною. Як казала вона сама : "Я вкрала простирадло". Хоч, яка це була крадіжка: з мотузки, що була натягнута біля нюхмижського дитсадка, вона взяла сухе простирадло. В нього загорнула мого брата, щоб не сипали йому глину в очі, коли закопували. Помер в червні 1947 року. Про Михайла Логоша згадується в єдиній, збереженій в архіві довідці, яка складається з чотирьох рядків:прізвище,імя, по батькові - Логош Михайло Дмитрович; народження - село Сергії Путильського району Чернівецької області; за що засуджений - син ОУНівця і дата смерті. БАТЬКО Я повинна сказати кілька слів про свого батька - Логоша Дмитра Лукяновича. Він прожив з мамою шість років, це була щаслива сімя,народилися ми з братом. Коли окупували Буковину, мій батько вступив у визвольну армію. Так трапилось, що після таборів мама з татом розлучилися, у нього була інша сімя, він виховував дочку своєї другої дружини. Мене ж він зовсім не знав. Вже дорослою я зустрічалася з ним, але ми, на жаль, були чужі. Він приїжджав до нас в гості, спілкувався з мамою. Навесні 2006 року я зробила запит в архів МВС і ознайомилася з його справою. Це була досить товста папка з протоколами допитів і наказами. Мені не дозволили ні сфотографувати її, ні відксерити.Дещо я переписала від руки. Звідти я й дізналася про втечу із табора, про те, що в загоні ОУН він був звязковим і постачальником. Зовсім незрозуміло: те, про що йде мова в особовій справі, відбувалося 60 років тому, батька вже нема в живих. Які ж секрети продовжує приховувати НКВД - МВС, не дозволяючи копіювати сімейні архіви документи. Може, тому дану державну структуру більшість населення не поважає. РЕАБІЛІТАЦІЯ. Тільки з приходом Хрущова відмінили багато правових обмежень, була ліквідована система спеціального обліку, відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 28 серпня 1964 року. В цьому Указі були такі рядки: "Життя показало, що звинувачення Сталіна були безпідставні і стали проявом вседозволеності в умовах культу постаті Сталіна". Ось так "прояв вседозволеності", "звинувачення безпідставні", а за цим - мільйони загублених життів, скалічених доль. Колишні репресовані офіційно в правах були відновлені в 1991 році. Тисячі покинули цей світ, так і не дочекавшись цього. Мій батько помер в 1987 році, мама дочекалася закону старою і дуже хворою людиною. На той час їй було вже все одно. Безповоротно полинула молодість, підірване здоровя, розбита сімя, вона втратила сина, її вигнали з дому, її позбавили Батьківщиги.
ХІХ-ХХІ Історія села Самакова. Високі гори, стрімкі річки, зелені полонини, Буйні ліси, сади, повітря напоєне цілющим сонцем. Співучий край, здається, уся земна краса зібралася в цьому селі. Самакова! З цим словом пов’язана уява про гори, з гостроверхими шпилями гінких смерек і ялиць. Тут починаються чисті і бистрі потоки й річки, Стримана і ніжна у своїй красі ця сторона Самакова. Самакова! Недаремно вона оспівана в піснях. Співанка про Самакову. ( Склала Паучек М.Д. за народними переказами) Там де ті високі гори, глибокі долини, Де зелені бережечки попід полонини. Там, де вітрець холодненький, вода студененька Там то наша Самакова – уся зелененька. Де буйненький вітер віє, а потік гуляє, Там високо в полонинах село потопає. Куєт мені зозулечка, тай буде кувати Єк Семаків село назвали хочу вам співати. У тих горах полонинах, лиш орли літали, Там чугайстри із нявками данці данцували. Панувала колись шляхта, над людьми знущалась З предків наших кров невинна не раз проливалась. Утікали тай у гори від тяжкої долі Бо не могли вни терпіти такої неволі. Настала для народу тяженька година Утікала від панщини молода родина. Та вни в гори утікали, ліси прочищали Тай на ліпшу свою долю вни си покладали. В полонинці височенько хата на горбочку Породила молодичка та аж сім синочків. На великім решетові тих діток зложили Та в Зелену неділечку всіх їх охрестили, У велику бараницю вни їх повивали А грунь, де си народили, Семаків прозвали. Тяжкі часи тогди були, люди бідували Там опришки славні хлопці панів грабували. Та вни панів грабували, пили та гуляли, Та в Білкинци у печері зими зимували. Та вни пили та гуляли, людям помогали Та в Максимци у каміню скарби закопали. Поки славнії опришки в нас си набували Наші хлопці Семачита вже попідростали - 2 - Росли хлопці всі здорові, росли виростали Сім талантів тай вид Бога в своїм житті мали. Один був великий майстер, умів будувати Кому хату, кому бочку міг він майструвати. Другий був дуже веселий, вмів файно співати Цю трембіту, ци скрип чину умів змайструвати. А третій – то був газда, умів газдувати, Тримав вівці тай корови коло свої хати. А четвертий гожий до всякого діла Майструвати пістолета – то єго кортіло. А в п’єтого був талант шкіри вироб’єти Кожушки тай постолєта вмів він людям шити. А шестий – то був бакєр, дівчита любити Молодички молоденькі в холод .заводити. Семий був мольфар великий умів раду дати Ци людину ци маржину міг порятувати Ішли люди з потребками в потік повертали Тай дороги до Семаків вони си питали. Колись були газди файні, тай гаразд си мали Ліси, поля, полонини – вни запахтували. Колись були люди гожі, Бога в душі мали В Конєтені під горбочком церковцю поклали Жили з Богом тай з природов рід свій памєтали Та звичаї й обичаї вни не забували. Стариню вни поважали, діток научали Шоби про старовіччину вни не забували Їли бринзу та кулешу, говінє тримали Маслом голову мастили, тай здоров’є мали Отак предки наші жили, жили поживали В честь семи братів – близнюків вни село назвали. ( Склала за переказами старожилів Паучек М.Д.) Назва села походить від сім’ї, в якій народилось семеро хлопчиків – близнюків. Всіх їх охрестили на решеті, так як за кожного окремо не було змоги оплатити за хрещення. В честь цієї події і було названо село Семаків. Легенда про синів – семаків. Як гарно у горах Карпатах, Як гарно на рідній землі Гуцульська старенька хата І гори навкруг чарівні - 3 – В тій хаті старенькій Створилося диво Сім діток маленьких Вродилось єдино. Вмивала вдовиця їх Ревно сльозами І виховала їх Синами –соколами І вдались вони Один у один На мамину втіху Раділи й вони Всі знали їх добре Й тяглися з усюд До семаків на пораду Йшов з усіх сторін люд І весело, й радісно жилося Вдова зігрівала своїм їх теплом Берегли й шанували неньку свою З роботою запобігали її дорогу Та вкралась хвороба й забрала її Лишилися хлопці – сирітки одні Молилися Богу за долю свою Вона дарувала дива чарівні І стали вони робить – майструвать Всім людям талантом своїм догоджать Чи ложку, чи берівку змайструють вони А Бог їм ділив свою благодать. (Склала Шміляк У.З.) Село Самакова розташоване за 6 км. На південь від річки Черемош. З села видніється широка панорама гір нашого району, Хутори, села Верховинського району, гора Скупова та гора Піп-Іван. Село межує: на півночі – с. Конятин, хутори с. Довгопілля; на північному сході – с. Малий Дитинець; на сході – хутори с. Киселиці: Гробище, Широкий; на заході – хутори с. Яблуниця; на півдні – Яблуницька полонина. Від села Самакова проходить автомобільна дорога з твердим покриттям, яка з’єднує з районним центром – 36 км і обласним центром – 120 км. З Самакова до районного центру можна добратись шосейною дорогою через с. Конятин в об’їзд, або пішком ходом навпростець – 14 км. (3 год) З нашого села можна проходити пішим ходом на Путилу, Довгопілля, Дихтинець, Плоску, Сергії, Шепіт, полонини Яловицю і Кречунівку. Село розкинулось по хуторах Нижня Самакова, Верхня Самакова, Малий Рошишний, Великий Рошишний, Буздуги, Липовець, Плита, Манчулів. - 4 – Наші гори багаті н підгірні джерела, які утворюють багато потічків, Ці потічки наповнюють два найбільші потоки, де один іде на схід, другий – на північ. З нашого села беруть початок багато потічків, які зливаються у два найбільших потоки: Самаківський і Юринець. Самаківський потік тече на північний захід і впадає в річку Черемош, Юринець впадає В Дихтинецький, який тече на північний схід і впадає в Путивку. Ще в нашому селі є озеро, яке люди називають „Око”. Воно подібне до „Буковинського Ока”, алея, як жартують самаківчани, лиш прижмурене, або моргає, бо менше розміром за „Буковинське”. Його наповнюють підземні джерела(води), які б’ють з-під гори Бердо. Рівень води в цьому озері ніколи не піднімається і ніколи не опускається при будь-яких погодних умовах. Багато бачила, багато пережила ця земля. Самакова має своє старовинне походження. Тут людей називали гуцулами. А гуцули – переселенці, втікачі у Карпатські гори, щоб уникнути татарської навали і кріпацького гніту. Щоб вижити їм потрібні були землі, Щоб займатися хліборобством або скотарством, потрібна була земля орна, косити сіно та пасовища для худоби. Люди почали корчувати ліс, очищати землю від каміння. Гуцули стали не тільки хорошими лісорубами, а й чудовими майстрами по дереву. На очищених ділянках будували свої хати. Так з-за часів Австрії в нас у селі були побудовані будинки на місцях, де вирубали ліс. В нас у селі збереглося небагато старовинних хат, які були ще збудовані нашими прадідами з-за Австрії. А прадідівська хата має свою історію. Її не будували де-небудь, а вибирали під неї щасливе місце.. Лише завдяки наполегливій праці цей край став придатним для життя. Наше село в роки Австрійської імперії. Австрійські війська прийшли на Буковину в 1774 році. Життя людей в нашому селі за часів панування Австрії було важким. Головним заняттям горян було землеробство і скотарство. Люди поділялися на заможних дідичів, яким належали поля і ліси, середняків – газдів і бідних. Селяни змушені були сплачувати великі податки, Селяни кидали свої хати і йшли в опришки відвойовувати своє щастя із зброєю в руках. Опришки нападали на панів і забирали майно, ділили серед населення. Селяни переховували їх, давали їм харчі. Про опришків народ складав багато легенд, пісень. Тяжке було життя опришків. Вони жили в лісах, печерах. Слід їхнього перебування збереглися в печері, яка знаходиться в нашому селі на кучері Білкинець. Грамотних в селі не було. В 1914 році почалася Перша світова війна між Австрією та царською Росією. Війна ця тривала п’ять років. Багато молодих хлопців і чоловіків з нашого села забрали в Австрійську армію. Особливо запеклі бої проходили в горах Плита та Бердо. До сьогоднішнього дня збереглися окопи, де тримали оборону солдати. Повертались солдати з війни, але поверталось їх дуже мало. - 5 - Повернулись: Лукань Козма Георгійович, Малиш Михайло Дмитрович, Синиця Костянтин Іванович, Лукань Семен Георгійович, Пилипко Онуфрій, Поп’юк Микола, який з війни прийшов без руки. Наше село в роки Румунської окупації. В 1918 році окупували наш край боярська Румунія. Ліси, поля перейшли під владу румунів. Люди мали лише невеличкі клаптики землі, за які змушені були платити великі податки. Злидні примушували людей залишати все і їхати на заробітки до Америки, Канади, Бразилії. З нашого села виїжджали : Хащук Максим, Хащук Іван та деякі інші. Після заробітків вертались в село, викуповували землю в євреїв і оселялися з своїми сім’ями. Хто не мав можливості поїхати на заробітки, змушений був іти заробляти в бутин. Праця лісорубів була дуже важкою. Не всі могли там працювати. Жили в колибах, де умов для прожиття і праці не було ніяких. До хати могли приходити лише раз у два місяці. Платня за роботу була дуже мізерна. За те корчми були розміщені майже в кожному селі. Повертаючись додому після важкої роботи, бути нар не міг не повернути до корчми, і там вони заливали своє горе горілкою, а єврей старався доносити, щоб чоловіка загнати у великі борги. Після цього ішли з судовою справою і забирали останню корову або землю. Деякі не могли витримувати цьому і закінчували життя самогубством. !925 рік для жителів нашого села був роком „чорної чуми”. Важка інфекційна хвороба „черевний тиф” забрала багато людей. Смерть не вибирала, косила молодих, старих і дітей. Люди хворіли по декілька тижнів. Лікаря в селі не було. Зі сторони румунських властей ніяка медична допомога не надавалась. Людей не встигали хоронити. Цвинтар був у Конятині. Померлих несли 1-12 км. Сил у людей не було, організм був виснажений – рішили хоронити тіла на Жидівській горі. Першими були похоронені: Малиш Дмитро з Рошишного, дочка Степана Нестора і син. За самовільне поховання померлих, люди мали судові справи з румунськими властями. Після судової тяганини дозволили відкрити цвинтар. Перенісши важку хворобу, життя людей змінилося на краще. Люди працювали біля землі, худоби. Бідніші сім’ї працювали у найзаможніших газдів, заробляючи в них на прожиття. Слід сказати ще про одну біду, яка не обминула наших людей літом 1927 року. Пролилась велика злива, яка переповнила наші стрімкі потоки. Великої шкоди завдала злива: змивало городи, зносило хати, рвало засови, які дуже змінили ландшафт наших гір. В 1936 році в нашому селі була відкрита румунська початкова школа в хаті Москаль Ганни Костянтинівни. Першими вчителями були Вуль пій Юрій і Катерина. В одній кімнаті займались учні чотирьох класів. Навчання для дітей було дуже важким. Вчили румунською мовою, навіть на перерві не дозволялось говорити рідною мовою. Вчитель був дуже жорстоким до тих, хто не міг вчитися і били дітей різками, лінійкою по долонях. Уроки починалися і закінчувалися молитвою „Отче наш”. У 1939 році була побудована румунська - 6 - школа біля Грицюка Дмитра, та вчитись дітям в ній не прийшлося довго. Була ще школа відкрита у М. Рошишному у будинку Пітощука Власія, у Буз дугах у будинку Буздуги Миколи. У 1940 році, в червні, наші землі були приєднані до Радянської України. Прийшла до нас Радянська влада, яка почала наводити свої порядки. В 1941 році почалася Велика Вітчизняна війна. Не обминула вона і наших людей. На війну того важкого дня виряджали горяни своїх синів і чоловіків: Єремійчука Миколу, Малиша Кузьму, Поляка Василя, Гожду Михайла. Радянська влада недовго втрималась в нашому краї. Вдруге була встановлена в 1944 році. Тоді в нашому краї розпочинається збройна боротьба за визволення від Румунської влади. Тих, хто чинив опір більшовикам, вони називали „бандерівцями”. Ця боротьба тривала до 1956 року. Сили були нерівні і загони ОУН. Були розгромлені. Зокрема було страчено, Генкула. Не відставали і представники НКВД, які розстріляли у підвалі Олексюка 11 жителів нашого села. Людям приходилось залишати домівки і переховуватися в лісах. Втікали, як від „москалів”, так і від „бандерівців”. В ході цієї боротьби було спалено багато хат і школу біля Грицюків. В 1944 році вдруге прийшла чума, яка забрала десятки життів наших горян. Страшно слухати перекази людей, в якому стані перебували вони. Температура була настільки висока, що люди втрачали свідомість. Хворіли цілими сім’ями. ті, що були сильніші, доглядали за слабшими. Медичної допомоги ніхто не надавав. Коли відійшли від цієї біди і горя, то в 1948 році в нашому селі почали організовувати колгосп. Люди в горах знали, що це їхня земля, земля їхніх батьків. А прийшла радянська влада і земля, і худоба повинні були бути віддані до колгоспу. В своїй голові люди не могли зрозуміти, як це має бути. Чи вони виживуть без землі, без худоби, на що приречені їхні діти. Першими подавали заяви активісти села, яких до цього примушували погрозами. Пізньою осінню 1947 року в нашому селі почалися репресії. Багато сімей (звинувативши їх у зв’язках з тими, хто боровся проти комуністів і хто не хотів вступати в колгосп) було вислано в Сибір. Наш край багатий численними архітектурними пам’ятками, пам’ятками природи, історії, культури. Природні пам’ятки села. 1. Найбільшою природною пам’яткою села є озеро „Око”. 2. Камінь на х. Плита. 3. Урочище „Білкинець” є печера в якій переховувались опришки. 4. Хребет „Максимець” в якому заховані скарби опришків. Історичні пам’ятки села. 1. Братські могили Першої Світової війни на Панському у Плиті. 2. Окопи часів Першої Світової війни на х. Плита та г. Бердо. 3. Могила невідомим солдатам Першої світової війни. 4. Підвал в якому були розстріляні 11 НКВД на х. В. Рошишний. 5. Могила невідомих солдатів Великої Вітчизняної війни (перехоронено на цвинтарі в 70 роках). Архітектурні пам’ятки села. 1. Капличка на цвинтарі с. Самакова побудова в 1927 році.