Територіальні громади Чернівецької області

  • вхід на портал
  • реєстрація

Новини

11.03.2015 13:01

МАТИ ГЕРОЯ |  Громадянське суспільство

-  Мар’яна призвали ще у листопаді 2013 року, - повідомляє Орися Степанівна. - Тобто, син мав служити рік, а у квітні виповниться вже півтора, як він виконує свій громадянський обов’язок. Каже, що командири обіцяють відпустити його та інших солдатів-строковиків додому у травні. Маємо на це надію…
За півтора року Мар’ян ніколи й не покидав зони АТО: його військова частина перебувала у Донецьку, її двічі атакували бойовики. Коли це трапилося востаннє, солдатам довелося відступити, підірвавши склади з боєприпасами, щоб зброя і техніка не дісталися терористам.
- Що мені тоді довелося пережити - один Бог знає, - ділиться потаємним Орися Степанівна, не стримуючи хвилювання. - Не бажаю нікому так переживати за рідну людину, виплакати стільки сліз, не спати ночами… Досі, коли по телебаченні транслюють, як стріляють ворожі «гради», серце завмирає… Тим більше, не маю можливості часто телефонувати сину, бо командири не дозволяють йому розмовляти з рідними, коли заманеться. Бо кажуть, що терористи через спеціальну техніку пеленгують місце перебування того, хто телефонує з мобільного, і туди спрямовують смертоносні “подарунки”. Тому постійно ношу з собою мобільний телефон, чекаючи на такий бажаний дзвінок з АТО…
Дякувати Богу, син у тій жахливій небезпеці вцілів. Його частину перевели під Маріуполь - захищати це стратегічне для України місто. Там Мар’ян спочатку перебував на блокпосту, нині охороняє місцеву електростанцію.
Весь цей час мене підтримував чоловік Ілля, з яким у злагоді живемо вже більше тридцяти років. І радість, і горе - все ділимо навпіл, на двох. Таке ж взаєморозуміння панує і в сім’ї старшого сина Івана.
Наша підтримка йому теж дуже необхідна. 29-річний Іван - важкохворий, має ІІ групу інвалідності. Ми, батьки, його дружина Надія, яка за освітою є педагогом, як і Іван, та діти - трьохрічна Варвара та шестимісячний Тимофій - підтримуємо його, щоб не занепав духом. Іван тримається стійко, бо йому є заради кого жити: він сумлінно працює біля хати, дбає про діточок. І ми не втрачаємо віри у краще…
Орися Степанівна, уродженка Старої Жадови, вже 30 років живе у Бобівцях. З них 15 літ працює у амбулаторії ЗПСМ в Старих Бросківцях: сестрою-господинею та молодшою медсестрою. Заробляє копійчину, адже потрібні кошти і на лікування сина, і на прожиття, і на посилки у зону АТО… А чоловік Ілля тим часом доглядає чимале господарство: корову, курей та… 24 (!) поросят.
А ще Орися Токарюк вкладає душу у приготування страв (недарма свого часу закінчила курси кухарів).
-  Готую не для себе - чоловік, сини та внуки обожнюють різні «смаколики», - посміхається жінка. - Мар’ян, коли телефонує, говорить, що найбільше сумує за печеними пирогами та домашньою піцою. Люблять солодке і внуки: Варвара ходить у дитсадок в Бобівцях, тому часто гостює у нас. Вона та маленький Тимофійчик - це наша розрада в житті, наші сонечка!
Наприкінці розмови запитую, щоб Орися Степанівна побажала б усім матерям учасників АТО. Адже вона чудово розуміє, яку тривогу нині відчувають вони…
- Бажаю усім нам, в першу чергу, миру, - каже Орися Токарюк. - А матерям - витримки і віри в те, що їхні сини вже найближчим часом повернуться додому - живими і здоровими. Хай їхнє серце не покидає надія, а душу огортає гордість за своїх синів-захисників…
  • Автор:Олеся ДЛУЖАНСЬКА. Фото Дмитра ЯКОВІЦИ.
  • Джерело: "Рідний край" від 06.03.2015

Tеми