Територіальні громади Чернівецької області

  • вхід на портал
  • реєстрація

Глибоцький район

Новини

11.06.2010 14:34

У рідну Багринівку приїхала через 69 років  |  Громадське життя

Рясно цвітуть сади у Багринівці. Та майже 70 літ Валентина Бойченко не бачила їх цвіту, не відчувала їх неповторного аромату, не зривала яблук з батьківського саду. Вона народилась у далекому 1936 році. В селі добре знали заможну родину Чижевських: мали землю, худобу, сад, добротний на той час будинок.
13 червня 1940-го року міністр закордонних справ Мо-лотов повідомив німецького амбасадора у Москві Шуленбурга про намір анексувати Бессарабію і Буковину... «Якщо Румунія від-хилить мирне полагодження спра-ви, то совєтський уряд готовий застосувати силу». 26 червня, зару-чившись підтримкою Німеччини, Молотов направив румунському послу в Москві Девідеску ноту відповідного змісту про свої наміри. Уряд Румунії погодився вирішити питання мирним шляхом. («Історія Буковини. Том ІІ. А.Жуковський»).
Що робила нова влада, ми добре знаємо з розповідей наших батьків та ді-дів. Тато маленької Валі втік до Румунії. Рівно через рік після повідомлення Моло-това, 13 червня 1941 року, на залізничних станціях Буковини поставили сотні то-варних вагонів, у які вантажили тисячі бу-ковинців: від малого до старого, як «ворогів народу». Валю разом з мамою Штефанією, братами Євзебієм, Петром та дворічною Лідією, маминими і батьковими родичами привезли на станцію Вадул-Сірет. Тоді во-на востаннє бачила Буковину...
— Я була мале-нька, але пам’ятаю з розповідей, — каже Валентина Йосипівна, — що везли нас довго у невідомому напрямку. Привезли в Актюбинську область (Казахстан). Мама влашту-валась працювати в колгоспі. У 1943 році почали ходити в дитячий садок, але за віком підходила тільки я і Петро, тому ми вижили. А ось мама, брат Євзебій, сестра Ліда і родичі батька померли з голоду в 1944-у.
Після смерті матері Валя захворіла і її взяли до себе далекі родичі. Сталося так, що через деякий час потрапила до людей, єдиний син яких був на фронті. Вони дали їй нове прізвище, ім’я, зробили нові документи. Згодом переїхали ближче до міста Актюбинська, тут на шахті добували хромітову руду. Закінчила інститут, викладала фізику в одній із шкіл Семипалатинської області, потім повернулась до прийомної матері в місто Актюбинськ. Вийшла заміж і переїхала в Петропавловськ.
Валентина знала, що її ко-ріння з Буковини, але звідки саме? Вже коли підросли діти, то почали пошуки. Дочка Наталія звернулась в архіви КДБ міста Москви. Та списків прізвищ з двох вагонів ешелону репресованих не виявилось. Очевидно їх везли саме в цих вагонах. Залишилась одна надія: знайшли зведеного брата Петра Григораша. Шукали через Інтернет. Але безуспішно, бо з тими, кого віднайшли, не співпадав рік народження. Тоді Валентина згадала: зведений брат писав, що у нього є брат Дионізій Григораш. Таким чином, відшукали Петра Григораша, а він вже допоміг відшукати родичів. А їх не багато і не мало: 14 двоюрідних братів та сестер і ще троє живуть в Румунії.
Валентина Деонізіївна приїхала в Багринівку з міста Степногорськ Акмолпенської області з дочкою Наталею та онучкою Анею (на фото). Вдома залишились старша Олена та онуки Олег і Юрій. Схвильованими були зустрічі з родичами у рідному селі. Відвідала жінка і Волоку, де живе двоюрідна сестра.
— Мені дуже сподобався ваш край, моя батьківщина. Видно, що тут працьовиті і хазяйновиті люди. Повсюди доглянуті городи, ошатні будинки, всі дуже щирі та привітні. Але що поробиш, треба їхати, бо в Казахстані мене чекають рідні. Там не така чудова природа, як тут, — безкрайні степи, пронизливі вітри. А тут, на Буковині,як у раю.