Територіальні громади Чернівецької області

  • вхід на портал
  • реєстрація

Глибоцький район

Новини

31.03.2010 12:58

У ритмах золотого вальсу |  Слово на спомин

Густі холодні хмари січня та лютого витали над рідним краєм, над усією Україною, щедро засипаючи снігами, поливаючи неочікуваними дощами... Але випробуванню, як і щастю, колись приходить край... Так і мукам, які терпіла ця тендітна, добра і мила дівчина, наступив кінець: «легенькою хмаркою розтанула  її душа у небесах»...
Останні два місяці Анна Кирилівна почувалася недужою: боліло серце, затерпало тіло, яке стомилося боротися за життя. У цих муках вона перебувала вдень і вночі, у кожну хвилину і в кожну годину. Їй хотілося встати, посидіти б хоч одну мить, та хвороба не дозволяла... Радість приносили листи, телефонні дзвінки, зустрічі з хорошими людьми. Особливо очікувала вона приїзду Ксенії Гапій з Америки, щиросердої українки, яка про неї вперше дізналася випадково, коли приїхала погостити в Україні. Її серце зворушила доля дівчини, що стала символом мужності і величі. За 15 років Ксенія відвідала поетесу 18 разів і щоразу говорила: „Коли мене переслідують хвороби, тривоги, невдачі, я приїжджаю до Анички і навчаюся у неї мужності. Мені здається, що поруч із нею душа моя знову народжується”.
Так говорили і ми, краяни, які часто бували у неї і щедро ділилися своїми задумами та успіхами, мріями та невдачами... Вона уважно вислуховувала, співчувала чи раділа, сміялася або журилася, але ніколи не була байдужою.
Частим гостем, порадником, інформатором був для неї вчитель Тисівецької ЗОШ Мірча Мінтенко, який став  ланцюгом єдності між малим і великим світом. Він знає, якими мріями та задумами жила поетеса, хто і коли приїздив, чим порадував - вони дружили. Та поетесу любили усі. До неї часто навідувались народні та заслужені артисти України: бандурист Літвінов, Оксана Савчук, Іван Кавацюк, Павло Дворський, Іван Дерда; композитори Кузьма Смаль, Андрій Кушніренко, Мар’ян Гаденко, який на один з ювілеїв поетеси організував фестиваль, присвячений її творчості. Тоді брали участь і ми, глибочани, прочитали власні твори, присвячені Анні Дущак...
А цей, останній день перебування її у своїй господі, прийняв більше тисячі шанувальників її таланту, тих, хто переймався її болями, хто цінував її любов до України...
Приїхали вчителі, вихователі, поети, журналісти, композитори, бібліотекарі з усіх куточків рідної землі: з Києва, Рівного,  Житомира, Тернополя, Івано-Франківська, Луцька —  усім хотілося провести її в останню путь.
Мар’ян Гаденко стояв сумний і мовчазний, адже готував новий фестиваль на подвір’ї письменниці. Та не встиг...
Поет Іван Лесіцький з Борщева зателефонував і повідомив, що дуже б хотів приїхати попрощатися з ровесницею, та не зможе, адже немає кому супроводжувати його, незрячого...
Кузьма Смаль шкодував, що не встиг наспівати ряд написаних пісень на слова поетеси...
Прощалася і плакала Буковина за своєю дорогою люблячою донькою, яка оспівала кожен куточок рідної землі, кожен пагорбок, рідне небо, далекі сині Карпати, що вічно кликали до себе...
Притихли вітри, зупинилися сніговії, визирнуло сонечко, ніби хотіло зігріти в останній раз її  висохлі руки...
Вечоріє.. .Затиха природа...
Темнішає небес бездонна вись...
Мені... Мені б, як птахові.. .свобода!
Мені б... лиш тільки пагорбом пройтись!
І, хоч на хвильку, в тихий вечір синій,
В час, коли місяць в вишині пливе,
Згадайте Анну, що на Буковині
Посеред дум і мрій своїх живе...
(«Золотий вальс»)
Ми будемо пам’ятати Тебе, ми будемо пишатися тим, що випало щастя знати Тебе, доторкнутися серцем до поезії, такої чистої і світлої, яку допоміг створити Сам Господь.



Анна Дущак

Просто жінка

Повір мені, я не слабка, я просто жінка,
Як у весняному саду тендітна гілка,
Я, наче криця, зможу все і все осилю,
Але, бува, сльоза бринить в очах на хвилю.

Повір мені, я не впаду, я завжди в змозі,
Утримать ногу на важкій, крутій дорозі.
Але, буває, що на мить, та так потрібна
Мені рука твоя, така до болю рідна.

Повір мені, якщо й заступлять хмари небо,
Я світлим променем проб’юсь, прийду до тебе.
А як печаль-журба у серці закурличе
Нехай мене воно покличе, хай покличе.

Повір мені: і горе, й слава не здолає,
Бо наді мною лиш Господь сам владу має.
І ця любов, що у душі моїй зоріє,
Як джерело живе, ніколи не зміліє…

Повір мені, я не слабка, я просто жінка,
Як у весняному саду тендітна гілка,
Я, наче криця, зможу все і все осилю,
Але, бува, сльоза бринить в очах на хвилю.

Моїм цілителям

Я вам усе прощу: всі ваші помилки,
Які для мене, мов фатальність, стали,
Діагнози усі, які ви клали
Холодним звичним порухом руки.

І кулі сліз, з якими сніг упав
На материнську голову святу,
Вінчальне біле плаття і фату,
Непройдені стежини серед трав.

Прощу і юність, й молодість мою,
Моїх дітей, які не народились,
І мрії всі, що так і не здійснились,
Весну, що не розвеснилась в маю.

Прощу усе: що змовкла пісня рання,
Усе моє скалічене життя.
Лише б одне, одне було знаття,
Що помилка оця у вас — остання!